"Він спить, але я зараз розбуджу, — каже про сина Олександра киянка 74-річна Лідія Петрова. — Тільки майте на увазі: він зараз сильно випиває. Як нап"ється, лається зі мною. Каже, що я йому їсти не даю. Сам вимагає ковбаси, м"яса. А що я можу на 900 рублів пенсії, з яких 300 плачу за квартиру? Він не хоче лягати в лікарню на обслідування, а без цього "чорнобильську" пенсію не оформляють.
Лідія Петрова невисока і повна, у халаті з короткими рукавами. На правій руці синець. Гематоми на обличчі замащені тональним кремом.
— Недавно упала та забилася. Два дні не можу з хати вийти. Учора послала Сашку за хлібом, так він купив собі "чекушку".
Із кімнати виходить заспаний Олександр Петров, 54 роки. Він у футболці та трусах. Спину тримає рівно, ходить, викидаючи ноги вперед.
— У молодості пробігав 100-метрівку за 10,2, як Борзов. А тепер ледве ходжу.
Каже, почав займатися греко-римською боротьбою у четвертому класі. У 14 став чемпіоном України серед юнаків.
— У мене отакої товщини трудова книжка, — показує пальцями. — Де я тільки не працював! Просто вбив собі в голову, що маю заробляти не менше 1000 рублів. У 1970-х працював майстром на радіозаводі. Отримував 120 карбованців — більше не мав права. А на дільниці — 66 чоловік. Я домовився, що закриваю наряди кожному не по 250, а по 280. Але мені — по червінчику. Ну, хлопці й приносили — хто червонець, хто два-три.
Коли бахнув Чорнобиль, у пресі писали й передавали, що в нас усе чисто, — продовжує. — Доки радіоактивну хмару не занесло до Швеції. Я сам поїхав у Чорнобиль. Там питають: куди будете влаштовуватися? Кажу: на найнебезпечнішу роботу. Мене послали в цех теплових підземних комунікацій. Холодна, гаряча, технічна вода, каналізація — все наше. Після аварії всю територію АЕС на 50–70 сантиметрів залили бетоном. Якось прорвало каналізацію, ми роздовбали ломиками вхід до колодязя. Глибина — 2,5 метра. Наполовину був наповнений нечистотами. Лопнула труба, треба наварити латку. Мене хлопці обв"язали за пояс канатом. Я взяв скельце від щитка, водостійкі електроди й поліз. Наберу повітря, пірну в те лайно і варю. Коли починаю задихатися, дьоргаю за канат — хлопці мене витягують.
У Чорнобилі Олександр працював два роки 10 місяців. Каже, платили 1200–1300 крб. Жили на Зеленому Мисі. У завідувачки їдальні брав за державними цінами паштети, шпроти, лосось, ікру ящиками, возив додому. Робота була вахтова — по 15 днів.
Мужик перебрав і заснув під четвертим блоком
— Із 1000 працівників цеху живими лишилися я і Костя Перегуда, колишній захисник хокейної команди "Динамо". Він зараз у Славутичі. Мені там теж пропонували трикімнатну квартиру. Я відмовився. Коли приїхав до Кості обмивати новосілля, поставив на стіл японський лічильник Гейгера. Він запищав. Дивлюся — 1 рентген і 700 мілірентген. Питаю: ти що, будеш жити тут? Він каже: а що робити?
Нам на ЧАЕС казали, що радіація в нормі. Через три місяці взяв свій паспорт, пішов до товариша з цеху радіації — 3,5 рентгена світить. Обгорнув його свинцевою лєнтою, прийшов у паспортний стіл обміняти. Поклав пакунок на кілограма півтора. Паспортистка, дівчина років 20, відмовила. Прийшов капітан, каже: "Розгорни". "Сам розгортай, я не буду". Він розкрив, подивився: "Терміново поміняти". Того ж дня привезли новий паспорт додому.
Харчувалися в їдальні по талонах. Набереш собі на піднос їжі, ідеш мимо столу з овочами, там стоїть жінка в білому ковпаку з червоним хрестом. У неї колба літра на 3–4, наливає півстакана чистого спирту. Поруч стояли ящики з пивом — бери скільки хочеш. Раз один мужик перебрав і заснув під четвертим блоком. Коли його розбудили, він іще був живим, але вже аж рудим від радіації.
Колишня дружина Тетяна живе з дочкою в Америці. Світлані 35 років, переїхала 1994-го. Вийшла там заміж за українського єврея, народила доньку. Дружина поїхала до неї на три місяці.
— Знайшла там собі мужика житомирського розливу. Потім на колінах переді мною повзала. Ні, кажу, зайчик, бабу для ліжка я собі завжди знайду. Я ж любив її до потєрі пульса.
Питаю, чому не хоче оформити "чорнобильську" пенсію.
— Я вже в чотирьох лікарнях був. Іще у трьох треба відлежати. От зараз — в онкології на Севастопольській площі. А що мені те дасть? Променева хвороба ж не лікується. З матір"ю живемо дуже погано. Вона ненавидить мене, бо трохи розумніший за неї. А вона себе вважає пупом землі. Хліб від мене ховає.
Петров не працює з 1997-го. Каже, що хоче прожити 250 років. Вбив собі таке в голову з молодості. Прочитав книжку Володимира Леві "Як бути самим собою". Автор пише: будь-яка людина зможе прожити, скільки захоче.
— Від потилиці до дупи так викручує хребет, що спасу нема. Але як вип"ю, біль стихає. Випиваю не більше 250 грамів.
2 
1
Коментарі