— Ви до наших Альбоків? Вони вже не бояться людей, — вахтерка відчиняє ворота дитячого притулку у Львові. Попід стінами 1-поверхового будинку стоять садові скульптури гномів. 12 грудня сюди привезли 9-річного Ігоря та 5-річну Маріко Альбоків. Із матір'ю-циганкою Розалією та батьком-українцем Анатолієм Ковачем діти три місяці жили в каналізаційному колекторі на вул. Сахарова.
Брат із сестрою дивляться телевізор в ігровій кімнаті. На дивані плете з кольорових ниток фенечку безпритульний сирота 17-річний Алі.
— Маруська, привітайся, — просить вахтерка. — Ми її Маруською кличемо. Діти — дикуваті. Крім дорослих, ні з ким не спілкувалися. Ні школи, ні дитсадка не бачили.
Ігор тихо вітається і відвертається. Трохи знає українську. Як говорить, смикає светра або тарабанить пальцями по столу. Його сестра знає лише мову ромів.
Умощується поруч зі мною на дивані. Зазирає в сумку. Даю їм по шоколадному "Кіндеру". Марія гризе фольгу. Допомагаю розгорнути й дістати шоколад. Дівчинка тягнеться до фотоапарата, натискає на кнопки. Просить показати її світлину на дисплеї. Радісно викрикує і швидко щось говорить.
— Алі, — я, я, Маріко! — кричить до брата.
— Мені тут добре, але скучно, — розповідає Ігор, не відводячи погляду від телевізора. — Діти дражнять мене "криса", бо в каналізації жив. Мені обідно. Там добре було, тепло. Найгірше було вночі. Сниться, що воші кусають, просинаюся — а вони кусають. Маріко дуже роздирала голову. Їй мама чимось помазала — усе зажило.
Показує, що на голові немає вошей. Маріко витягує з наплічника мій блокнот із ручкою, починає малювати лінії та кружечки.
— Дєвки всі дурні. Коли Маріко не слухається, луплю її кулаком по спині. Вона пореве трохи й затихне. А що робити, як вредна, — замахується кулаком на сестру.
— Жебракував у Львові? — цікавлюся.
— Нє, я не просив. Мама Роза брала Маріко на руки, йшла. Потім приходила, їсти приносила. Спочатку віники продавала, а потім ми з татом шукали металолом. Залазили через люк у каналізацію, там одягу накидали і спали. Мама на вулиці костьор розпалювала, борщ варила. У нас є своя хата, але там живуть мої великі брати.
— Умієш читати? — запитую в Ігоря.
— Гроші вмію щитати. Коричневу бумажку стоїть булочка, синю — "Снікерс". А за червону гривню мама молоко купляє.
Заходить 11-річний ром Давид із Закарпаття. Його батьки померли, хлопець жебракував. Перемикає телевізійні канали, знаходить музичний. Під танцювальну мелодію стрибає і крутиться кімнатою. Хапає за руки Ігоря, починають танцювати удвох. Маріко стрибає поруч.
— То мій брат, — кричить Давид. — Ми обоє — цигани.
Волонтерки забирають хлопців на малювання. Давид упирається ногами, не хоче йти.
— Їхня мати двічі на тиждень наші пороги оббиває, — розповідає директорка притулку Світлана Гаврилюк. — Хоче дітей забрати. Видно, що любить їх. Семеро їх має. Вагітна на останньому місяці восьмим. Вони родом із села Холмок на Закарпатті. Шкода її. Паспорта не має. Якби були документи, могла б допомогу якусь оформити. За восьму дитину великі гроші держава дає. За них і цих дітей могла б утримувати. Скоро передамо їх у соціальні органи Закарпаття. А там вирішать, чи віддавати дітей у притулок при живих батьках.
17 
1
Коментарі