"Я стріляю з обох рук, по-македонськи"

 

"Ходім, десь поговоримо", — кидає на ходу Григорій Омельченко, 55 років. Щойно він виступав на круглому столі "Свавілля у МВС", сидів між заступником міністра Олександром Новиковим і депутатом Володимиром Стретовичем. Критикував роботу правоохоронних органів.

— От, читаю — розкриття злочинів 80 відсотків. А в найрозвиненіших країнах — 35–40. Пам"ятаю, як у 95-му приїздив Луїс Фрі, колишній директор ФБР. Просив показати працівників, що так уміють злочини розкривати.

Ідемо вулицею Рейтарською. Омельченко по мобільному дає вказівку чекати його біля метро Золоті ворота.

— Батьки працювали в колгоспі, — каже. — Я змалку пас череду. А вже із другого класу ходив з мамою у поле. У ланці кукурудзу полов, буряки. Із сьомого — на комбайні працював. Багато в мене вклала бабуся Марія. Нас було двоє дітей: я і молодша сестричка Рая. Вона зараз у Москві живе. Батько пройшов дорогами Іспанії, воював і в Другу світову.

Звертаємо на Золотоворітську. Після телефонної розмови він продовжує:

— Я служив у військах спеціального призначення. Професійно займався спортом, непогано стріляв. Мав 1-й розряд по самбо й боксу. Здоров"я мав від природи.

Саме армія, стверджує Григорій Омелянович, визначила його долю. Працював слідчим у системі МВС, згодом — у КДБ СРСР, в ад"юнктурі Київської вищої школи міліції. Захистив кандидатську дисертацію.

— В університеті побрався з однокурсницею Людою. Маємо двох синів. Своїми вважаю ще дітей загиблих колег по СБУ — Віталія та Олександра, це сини Анатолія Єрмака, і сина Юрія Зубова. Рідні діти вже одружені, подарували мені трьох онуків — двох хлопців і дівчинку.

Чув, ви Путіна знаєте.

— Ну, це давно було, у 90-ті роки — каже ухильно. Пригадує, що з Путіним познайомив депутат Верховної Ради СРСР Анатолій Собчак, у Москві.

— Але з Путіним не працював, тож нема приводу говорити про знайомство.

Як фізичну форму підтримуєте?

— Х-хе... Я ж служив у військах спецпризначення. Тренував хлопців із підрозділу "Альфа". Я класно стріляю, з обох рук, по-македонськи.

Люблю посидіти на ставку з вудкою

Від підлоги скільки віджимаєтесь?

— Давай станемо разом на кулаки, — змірює мене поглядом. — Якщо ти зі мною відіжмешся сто раз...

Я віджимаюся 15.

— Ну, ти несерйозно ставишся до свого здоров"я. Я майстер спорту по рукопашці. Був призером і чемпіоном різних змагань: і за часів Радянського Союзу, і вже в Україні. Але це не вип"ячую. Учителі з Тибету і В"єтнаму вчили, що самою великою перемогою є та, котра не довела до бійки. Перемагаю не кулаками, а спокоєм. Своїм поглядом. З усмішкою на вустах.

Якій зброї віддаєте перевагу?

— Можу стріляти з усієї відомої вогнепальної зброї. Як офіцер СБУ, маю табельну. Є й нагорода — бойова зброя.

А якесь мирне хобі маєте?

— З дитинства люблю посидіти на ставку з вудкою. Або позбирати гриби. Цього року на рибалці був разів чотири чи п"ять, грибів ще не збирав. Багато відряджень.

Зараз почуваєтеся у безпеці?

— Коли діти були малі, сім"ю кілька разів переховував. Були під охороною СБУ. Трохи аж смішно, коли колеги з "Альфи" брали мене під охорону. Я — філософ: якщо щось має статися, то станеться. Були і погрози, і спроба замаху. Удостоївся великої честі, коли президентові Леоніду Кучмі Деркач доповідав про нас. Це коли ми з Толіком Єрмаком вийшли на валютні рахунки Кучми, його сімейства і найближчого оточення.

Омельченко позирає у бік ресторану "Пантагрюель". Там стоять кілька машин, серед них — його службова.

Ворогів у вас багато?

— Немає. Починаючи розслідування, я підходив до цих людей — і до Лазаренка, і до Кучми, і до Олександра Волкова, і казав — так і так. Прийшов до Лазаренка, і кажу: "От у мене матеріали про твої незаконні валютні рахунки за кордоном. Правда це чи ні?" Він каже — ні, це — провокація. Я кажу: добре, я тебе запитав. Але як голова слідчої комісії буду цим займатися.

Згадує друга Анатолія Єрмака, який у лютому 2003-го загинув у автокатастрофі.

По характеру не зможу бути крутим бізнесменом

— Він був для мене космічним братом. Я особисто займався розслідуванням. Не хочу брати гріх на душу і стверджувати, що була якась спецоперація з його усунення. Зараз можу визнати лише одне: то був трагічний випадок, який стався на слизькій, з вибоїнами, дорозі.

Ви — один із керівників товариства імені Нестора Махна "Гуляй-Поле". Вважаєте себе махновцем?

— Ні махновцем, ні петлюрівцем чи бандерівцем. Мені просто цікаво. Хочу, щоб народ знав правду про своїх синів. А то чорними фарбами позаляпували. Я й на Хортицю їжджу, на фестиваль козацьких бойових мистецтв імені Єрмака.

Не обходиться без козацького кулешу та чарки. Еге ж?

— Спиртного не вживаю. Тому й маю таку спортивну форму. Можу дозволити собі за вечір грам 100–150 гарного сухого вина, червоного.

А як відпочиваєте?

— За 12 років відпочивав не більше двох-трьох разів, по 5–7 днів. Їздив на батьківщину. Ну на біса ті Багами? У нас такі місця! Своєї машини й дачі не маю. Земельної ділянки теж. Живу в трикімнатній квартирі, 41 квадратний метр, у Шевченківському районі. Отримав 1981-го, коли готували до відправки в Афганістан. Туди не потрапив, але людей для спецоперацій готував.

Дружина не пиляє, що такий непримиренний?

— Ні. Ми вже 31 рік разом. Бачили очі, що купували. Вона сама за фахом юрист, усе розуміє.

Поряд із хрускотом падає каштан. Григорій Омелянович роззирається. Усе спокійно. У глибині Золотоворітського парку грає сопілка. Омельченко — у світлому костюмі в малопомітну смужку. Краватка така сама.

Де вдягаєтеся?

— У виборі допомагають молодший син Андрій і його дружина Олена. Купую на фабриці Михайла Вороніна. На мені костюм за 750 гривень. Не можу дозволити собі щось круте, бо у мене п"ятеро синів, троє онуків. А живу я на зарплату. По характеру не зможу бути крутим бізнесменом, — сміється. І додає, киваючи в бік музиканта під пам"ятником Ярославу Мудрому:

— От ми з вами стоїмо, а я з більшим задоволенням слухав би сопілку. У машині вмикаю класичну музику. Не люблю отого грюкала-стукала. Подобаються українські пісні — жалібні трохи, трагічні.

Ким хочете, щоб стали онуки?

— Людьми.

1951, 4 травня — народився в Миргородському районі на Полтавщині
1969 — служив у Радянській армії, у військах спецпризначення
1971 — юрфак Київського державного університету
1975, 10 серпня — одружився зі студенткою Людмилою
1976 — народився син Сергій
1976–1983 — слідчий у системі МВС
1980 — народився син Андрій
з 1994 — народний депутат чотирьох скликань

×