Жителі села Куйбишевське Котовського району на Одещині відновлюють печерний монастир. У ньому планують пережити кінець світу.
— Там усе село — три хати і чотири душі, — розповідає таксист 36-річний Олександр. — Вони щитають себе православними, но православна церква їх не признає, бо моляться своєму святому Інокентію, як Богу.Через Інокентія багацько людей померли. Одні, коли хрестилися, туберкульозом боліли. Другі замерзли по дорозі до Мурманська, коли визволяти його із ссилки ходили. Кажуть, він любовніц мав серед пєвчих і крав дітей, аби зробити з них сектантів.
Дем"ян Абразенко, 85 років, живе в дерев"яній хаті без світла. Харчується вирощеним на городі.
— Я ніколи елєктрічеством не пользувався, бо то лампочка Ілліча. А Богу треба лампадка і свіча. Город скопую мечом, він важить більше 10 кілограмів. Мені лопатою невдобно робити. Сам всьо рощу, бо в сільському кіоску деколи тільки хліб привозять та мило. Дочка рідко з Котовська приїжджає. Он тамо кукурудзу посіяв для курей, там картошку, а онзьо подсолнухи. Я їх багато сажу, бо по осені олію душу. Дві лампадки дома горять, їм масло треба.
У тарілці з олією горить свічка. Господар дістає з-за ікон товстий записник. Показує списані рівним почерком сторінки.
— Я це зо слів батька записав. 1917 року всі люди гуртом монастир построїли — 89 келій, дві подземні церкви, погріб винний, туалети і умивальнікі.
Від спогадів про батька у нього виступають сльози, він витирає їх рукавом.
За калюжею стоїть хата 80-річної Серафими. Вона просить не казати їй "ви".
— Бо ви це вялость, а ти — твьордость. Мені всі тикають, от я у 80 лєт крепка, — показує, як вона ходить, маршируючи по подвір"ю і розмахуючи руками.
Говорить, показуючи голі десна. З рота стирчить єдиний жовтий зуб.
— Скоро буде война. Першою під воду піде Одеса. Потом все розрушиться і згорить. А виживуть ті, хто буде ховатися у цих пещерах. Мені 80 лєт, а я ніколи половой жизні не знала. Коли ще малою була, прилетів до мене красавєц-мужчина з крилами. Каже: на землі тобі женіха немає. Який до мене не сватався, я його не хтіла. Один зі сватами додому прийшов, а я сховалася під драбиною і половиком накрилася.
До хати заходить худорлявий 42-річний Олексій Садіков у чоботях. Просить свічок. Говорить, що йде розчищати печери. Спускаємося під землю по тросу, причепленому до дерев"яної балки.
— Треба всім об"яснити, що Україна буде добре жити тільки біля Росії, — підсковзується на мокрому ґрунті Олексій. — Меншеньких в сім"ї люблять, то нас тоже любити і пестити будуть.
Під ногами пробігає щось сіре.
Скоро буде война, першою під воду піде Одеса
— Це не миші, — ловить троє пташенят і складає у картуз. — Скажіть всім людям, щоб гроші для монастиря передавали, бо пенсії матушки Серафіми на все не хватає.
У крайній хаті мешкає Любов Мамуняк, 85 років.
— Моя мама в церкві пєвчою була, за Інокентієм в Мурманск ходила, — слюнить малинову нитку, засиляє у голку. — Коли вернулася, вийшла замуж і нічого не хтіла про те розказувати. Коли прийшла красна армія пещери розрушати, люди не хтіли звідти виходити. Солдати так і підірвали їх. Я туди ні разу не ходила: в батька вдалася, він атеїст. Щитаю, що Інокентій гіпнотизером був. Стоїло йому на людину глянути, як та скавчати починала чи кукурікати.
1 
1
Коментарі