Ганна Загалюк мала псевдо "Діброва" і "Ліда"
У селі було 20 польських сімей. Наших – уп'ятеро більше. Але поляки хотіли, щоб у школі викладання було їхньою мовою. Тато з односельчанами ходив по людях, збирав підписи, щоб того не допустити. Коли віз їх у Тернопіль, його перестріли польські жандарми. Документів не віддав. Навчання українською мовою відстояли.
Робили вечорниці по хатах. Дівчата плели, вишивали. Згодом приходили хлопці й приносили білети. Влаштовували конкурси краси – перемагала та дівчина, на котру розкуплять їх найбільше. Вона першою йшла в танець. Музики грали на скрипках.
Наше село було бідне. Лиш один господар мав радіо. В неділю виставляв його на вікно. Люди йшли з церкви і слухали. Тільки двоє хлопців мали ровери (велосипеди. – Країна). Один із них робив дахівку, інший – торгував у кооперативі.
Голову сільської "Просвіти" Василя Дупелку арештували совіти і вивезли на Сибір. Він був гарною людиною. Працював із молоддю. На його заняттях дівчата робили вправи з рушниками й серпами. Влітку ставили п'єси у сільських садках і стодолах. Зібрані гроші складали на читальню.
Як німці наступали, то хлопці зібралися визволити в'язнів із тернопільської тюрми. Йшли полями, селами. Але їх чекала зрада. Чотирьох більшовики розстріляли, решта – втекли. Загиблим викопали братську могилу на сільському цвинтарі. Наступного дня у селі вивісили синьо-жовтий прапор. Більшовики зробили облаву. Вбили ще одного хлопця – Степана, рідного брата Ілька Кирика, одного з похованих у тій братській могилі.
У червні 1941 року люди звідусіль з'їжджалися до Тернополя святкувати проголошення незалежної України (30 червня Українські Національні Збори з ініціативи ОУН Степана Бандери прийняли Акт відновлення Української держави. – Країна). Ми з мамою і братом поїхали фірою. Залишили її у селі Біла. Шикувалися в колони, які тягнулися до центру міста. Там були виступи, концерт. Багато людей у вишиванках. Скрізь – національні прапори.
Тато у сільраді виробив нам із братом фальшиві документи. Обом відняв по два роки, щоб не вивезли на примусові роботи. Якось до нас додому прийшли поляк і двоє німців дивитися, кого можна забрати в Німеччину. Тато приготував їм обід, пригостив вином. Німці були задоволені й наказали полякові не чіпати нас.
Колонами гнали євреїв із Тернополя на Петриків (приблизно 7 км. – Країна). Там їх розстрілювали. Йшли сім'ями: старі й молоді. Деякі стрибали в річку. Я жила тоді на квартирі. Бачила все з вікна.
З двома дівчатами поїхали у Станіслав (нині – Івано-Франківськ. – Країна) поступати в ліцей. Місцеві поліцаї показали приміщення допомогового комітету. Там якийсь пан нагодував нас у столовій і сказав куди йти. Вступили. Жили у бурсі. Самих дівчат нікуди не пускали. По місту ходили групами з учителями. Одного разу стали свідками розстрілу наших хлопців. Німці арештували їх у міському театрі під час вистави.
Оля і Ганя були у повстанському відділі "Меча". Як перейшов фронт і стало спокійніше, дівчата захотіли провідати рідних. У селі Дубівці їх хтось упізнав і видав. Обох заарештували. Відправили у ГУЛАГ.
Ганя із сусіднього села приїхала до мене фірою. Просила забрати "Степа" з криївки і перевезти у безпечне місце. Якраз був початок жнив. Ми його поклали зі зброєю на фіру, прикрили снопами. Серед білого дня повезли у Дітківці. Передала "Степа" моїм родичам. Трохи побув у них, а далі пішов собі. За деякий час його зняли з посади районного провідника за боягузтво. Прийшли хлопці з якогось відділу УПА, просили показати дорогу. А він не схотів іти попереду.
Станичною у Дітківцях була Марійка Підганюк, яка працювала у сільській раді. Жила з мамою. Якось до неї додому прийшли військові з обшуком. Марійка на кухні вискочила у вікно – думала втекти. Але хата виявилась оточеною. Автоматними чергами Марійці прошило ноги і живіт. Прибігла мама, взяла її за руку. Військовий вистрілив Марійці в голову. Маму забрали в район, а доньку лишили лежати на подвір'ї. Потім хлопці з СБ (Служби безпеки ОУН. – Країна) провели слідство у цій справі. Зрадницею виявилася сусідка. Повісили її у центрі села.
Одного вечора прийшли до нас у хату москалі. Вдавали з себе бандерівців. Розказували, начебто їх розбили. Просили зв'язати з місцевими підпільниками. Мама вміла розпізнавати, де свої, а де – чужі. Відповіла: "Нічого не знаю. Маю дитину, тата старенького, нікуди не ходжу, займаюся господаркою". Але вони не відчепилися. Коли вивели маму з рівноваги, вона закричала: "Товариші, що ви від мене хочете? Мої чоловік і син служать у Червоній армії!" Після цього перестали вдавати повстанців. Провели обшук, все у хаті перевернули. Маму взяли попід руки і хотіли з собою забрати. Сестра давай плакати й просити. Пустили. На другий день прийшли знову. Мами не було – ще зранку подалася до сестри. Відтоді вона більше року ховалася. Як тільки у селі починалася облава – тікала.
Була у двоюрідної сестри Стефи в селі Малашівці, коли почалася облава. Затримали обох. Привезли у село Великий Глубочок у будинок НКВС. Із приміщення вивели мою шкільну подругу впізнавати людей, яких тільки-но привезли. Мене вона не побачила – я саме відвернула голову. Слідчому сказала, що називаюсь Казимирою. Коли викликав на допит, дивилася йому в очі, ні разу не кліпнула. Сказала: "Живу в селі Ігровиці. Брат служить в армії. Моя мама – полька. Збираємося виїжджати в Польщу". Відпустили.
Від роботи в УПА мене на деякий час відсторонили. Після звільнення мали провести перевірку. Була думка, що з-під арешту відпускають лише зрадників. Приїхали двоє незнайомих хлопців із СБ. Розпитали про арешт і слідство. Після цього ще балакали зі свідками.
Якось у своєму селі зустріла двох підпільників. Показали мені карточку на 13 осіб, яких мали ліквідувати. Глянула, а там усі – жінки. В одної чоловік був головою сільради за перших Совєтів (радянська окупація Західної України у 1939–1941 роках. – Країна). Німці давно розстріляли його з сином. Інша була вагітною від якогось москаля. Сказала хлопцям: "Знаю цих людей особисто. Якщо підете на це, то будете відповідати. Ви ж у село приходите. Люди вас на нічліг пускають, годують, допомагають. Як зробите біду, то більше сюди не прийдете". Послухали. Повісили тільки одну.
У моїй родині було багато поляків. З полькою одружився рідний брат батька. Сестра мого тата вийшла заміж за поляка. Моя двоюрідна сестра Геня також віддалася за поляка, хоч не хотіла. Тато заставив, бо наречений був багатий і порядний. Сестра пішла за невістку. Як прийшли молодята в хату, свекруха позривала рушники з образів, які моя сестра принесла. Потім Геня втекла до своєї матері. Повернулася після того, як свекор виділив їй кімнату і пообіцяв, що ніхто не надокучатиме. Разом із чоловіком одну неділю йшли до костела, а другу – до греко-католицької церкви.
На польське Різдво повстанці виганяли поляків з Ігровиці. Геня якраз була вагітною. Її чоловік і свекор втекли у Тернопіль, а вона лишилася в хаті зі свекрухою. Я просила хлопців: "Там моя сестра, майте совість!" Їх не зачепили. Але вбили польського священика.
Місцеві хлопці зі "стрибків" (від "истребительный батальон" – воєнізоване формування з цивільного населення, залучене до боротьби з повстанцями. – Країна) мені завжди помагали. Раз дали фіру, щоб перевезла пораненого повстанця в безпечне місце.
Зимувала у криївці у Малій Березовиці. Вона була на сільському обійсті під кладовкою. 2 на 3 метри. Мала запасний вихід для втечі. Годували нас господарі. Зі мною були хлопці "Кавка" і "Дзвін" із відділу "Чорного". Потім "Кавка" випадково підірвався гранатою.
У селі Заруддя підійшли два відділи УПА. Серед них було багато хворих. Довелося доглядати. Жила у селі в господарів. Якось один із командирів провів мене додому. Зайшов у кімнату. Думав переночувати і завести зі мною "неглибокий роман". Я сказала: "Йди, бо нароблю крику". Пішов.
"Оксана" наказала організувати станиці по селах. До кожної мали входити станична, господарча і зв'язкова. Я перевіряла їхню роботу. В кожному селі були довірені люди, в яких їла, милася і ночувала. Потім жіночу сітку розпустили. Багатьом дівчатам наказали легалізуватися. Була серед них.
1946-го дали довідку, що я – переселенка з Польщі. Щоб виробити паспорт, потрібно було влаштуватися на роботу. Поїхала в Тернопіль. Знайшла місце у Харчпромі. Звідти відіслали на бухгалтерські курси у Чортків. Через місяць отримала документи на ім'я Марії Шевчук. Зробила довідку про хворобу й пішла на лікарняний.
Була в подруги на квартирі. Допомагала поратися біля дитини, коли почула дзвінок. Зайшов міліціонер, спитав за будинкову книгу. Вибралася з квартири через інший вихід. Пішла в напрямку Микулинецької вулиці. За хатою стежили. Підійшов чоловік і сказав: "Покажіть документи. Де ви живете?" Повела його на квартиру, де прописана. Дорогою ще двоє осіб до нас приєдналися. Коли показала документи, спитали: "Чому ваше прізвище Шевчук, а вашого батька – Завадинський? Ви ж неодружена". Мене і господаря повели у слідчий ізолятор. Він підкупив слідчого Журавльова. Після цього мене перестали бити.
На суді просила про останню передачу від своїх батьків. Дозволили. Прийшов тато. Розказав про справи у селі: "Ганя вийшла заміж, Теклюня була за дружку". Це означало, що станичну з мого села Ганну арештували, а Текля її всипала (видала. – Країна). Наостанок тато спитав, що принести перед відправкою в табір. Охоронець порадив взяти теплі речі. Я відмовилася. Планувала тікати по дорозі.
На Різдво опинилася на Воркуті. Недаремно там співали: "Воркута, Воркута, чудная планета, 12 месяцев зимы, остальное – лето". Працювали в господарстві, на будівництві та добуванні торфу. Як було більше 30 градусів морозу, на роботу не вивозили. Потім записалася кравчинею у швейний цех. Шила медсестринські халати. Ми працювали вночі, а вдень – вільнонаймані. Нам перетинатися з ними не дозволяли. Вранці приходив начальник цеху і приймав роботу. Мене хвалив.
На спецпоселенні одружилася з Михайлом. Жили в маленькій кімнатці разом із новонародженим сином. Пішла на прийом до міністра Комі. Попросила дозволу відвезти малого в Україну. Не заперечував. Їхали два тижні. Сина залишила у мами. Повернулася до нього через 10 місяців. Не пізнав.
2 
1
Коментарі