"Змушені повертатися до Криму. Жінка аж схлипувала"

Греко-католицький священик Богдан Костецький сім років був капеланом у зенітно-ракетному полку в Євпаторії у Криму. ”Один солдат із Харківщини казав мені: ”Вот вы приходите, капаете, призываете к любви. А я не могу принять этого”. Його мати жила розпусно, він недоотримав любові, затаїв образу в серці. Ми з ним говорили годинами. За кілька місяців повернувся додому. Написав мені листа: ”Вы открыли глаза”. Писав, що простив матір, знайшов дівчину й готується до весілля”

Богдан КОСТЕЦЬКИЙ, 47 років, священик Української греко-католицької церкви. Народився в селі Летня Дрогобицького району на Львівщині. Батько – столяр, мати працювала продавщицею в магазині, касиркою на автостанціях. Ходив із дідом до церкви, співав у хорі. Священиком не дозволяли стати батьки. – Мама казала: ”Не хочу, аби син був жебраком – то ж на пожертви треба буде жити, людям у руки зазирати. Я ж його вродила здоровим, зможе заробити на себе”. Закінчив Дрогобицький нафтовий технікум. Працював інженером-технологом нафтових і газових свердловин – на бурових у Бориславі, потім у селі Шебелинка на Харківщині. 2003 року закінчив Івано-Франківську духовну семінарію. У травні 2005-го перебрався до Криму. Дев’ять років правив літургії в орендованому приміщенні бібліотеки центральної курортної поліклініки в Євпаторії. До березня 2014-го жив у цьому місті з дружиною і трьома доньками – 10, 8 і 5 років. Після окупації Криму відвезли старших дітей до батьків дружини на Тернопільщину, а з найменшою повернулися до Євпаторії. Інші священики УГКЦ на півострові, Микола Квич та Ігор Гаврилів, виїхали на материкову Україну. Дружина Наталія – випускниця Івано-Франківської теологічної академії, керує церковним хором у Євпаторії. Мешкають у власній 3-кімнатній квартирі у п’ятиповерхівці. Придбати житло допомогла церква. Захоплюється футболом. У студентські роки займався легкою атлетикою – стрибками у висоту

Греко-католицький священик Богдан Костецький залишився в Криму після російської окупації

У 2004 році єпископ Василь Івасюк шукав священиків для Одесько-Кримського екзархату, які згодяться розбудовувати нашу церкву там. Ми з дружиною знялися і поїхали. Я зареєстрував громади в Сімферополі, Керчі, Чорноморську. 2005-го приїхав до Євпаторії. Зустрів одну жіночку, яка хотіла ходити до греко-католицького храму – Віру Ковальчук, родом зі Львова. Жартував, що на початку нас було п'ятеро: я, пані Віра і Господь Бог у трьох особах.

Людей вишукував по-різному. Сідав за телефон і обдзвонював абонентів із довідника. Запитував, чи не знають, де в Євпаторії є українська церква. Якщо відповідали українською, то по кількох днях знову набирав цей номер і випитував, хто вони, звідки, чим займаються. Знайомився на вулиці: когось зустрів на вокзалі, когось у маршрутці, когось – в електричці. Багато людей у поминальні дні до мене підходили. Моя старша дочка в музичній школі сказала одним діткам, що її тато – священик. Їхні батьки, переселенці з Великої України, прийшли до нас у церкву.

Кістяк громади, чоловік 50, зібрався за два роки. Паства моя і україномовна, і російськомовна. Є люди з Одеського краю, є харків'яни, з Кіровоградщини, з Донеччини. На перших порах не мали де молитися. По неділях я потай правив службу Божу в одній з міських бібліотек – імені Лесі Українки. Хтось про це доніс. Нас розігнала міліція, бібліотекаря навіть хотіли звільнити з роботи, бо ми не мали реєстраційного документа. Мене тягали до міліцейського відділка для свідчень. Думав, поїду з Євпаторії, не витримаю. Але допоміг випадок.

Іду сумний містом. Аж чую – хтось розмовляє по телефону добірною українською. Дивлюся, старший чоловік. Розговорилися. Це був директор санаторію "Примор'я" Микола Сакун, родом із Чернігівщини. Вислухав про мої поневіряння з приміщенням: "Я вам допоможу. У моєму санаторії колись лікувався покійний владика Павло Василик. Він просив допомогти, якщо зустріну тут у Криму колись греко-католицького священика". Пан Микола здав нам в оренду приміщення бібліотеки курортної поліклініки, на березі моря в Євпаторії. Тут ми й до сьогодні. Наша каплиця маленька – кілька квадратних метрів, але її посвячували чотири єпископи. Найважче було перші три роки. Бувало, з дружиною не мали за що хліба купити. Але жодного дня не були голодні. Господь посилав у якийсь спосіб поживу: чи хтось просив хату посвятити, чи просто щось приносив.

Коли у Криму оголосили референдум і розставили блокпости "зелених чоловічків", почалася загальна паніка. Я із двома тутешніми греко-католицькими священиками взяли свої родини і повезли до батьків на Західну Україну. Повертався до Євпаторії 16 березня, у день референдуму. Дорогою подзвонили парафіяни і сказали, що до нашої церкви приходили незнайомі люди й шукали мене. Удома також, говорили потім сусіди. До священика Миколи Квича намагалися ввірватися в квартиру ще до нашого від'їзду. Дзвонили, гримали в двері. Він не відповідав. Коли пішли, узяв із собою тільки чашу, дискос (таріль для проскури, яка символізує Христові ясла. – "Країна") і документи та виїхав.

Щоб здихатися переслідувачів, вимкнули телефони і два дні перебули у безпечному місці. Писали, що нас викрали "зелені чоловічки". Насправді ми перечікували гарячі дні у сховку. Потім я повернувся у свою парафію. Прийшов до відділку міліції, сказав, що священик, якої церкви. І заявив: "Ви як собі хочете, а я маю намір тут лишитися зі своєю паствою". Мені відповіли: "Ждите". Чого чекати, не знаю. Ніхто мене не переслідує. Але й живу ніби на пташиних правах. Молимося із римо-католиками в їхньому храмі. Моя паства туди приходить, я правлю літургію. Російська Федерація римо-католиків поки що визнає. Маємо надію, що подовжать термін оренди приміщення, де є наша каплиця, до кінця року.

Минуло два місяці, як я тут сам. Монахи – отці-студити, отці-василіани, які опікувалися греко-католицькими парафіями, – виїхали. Мій товариш отець Ігор Гаврилів із Ялти повернувся до Івано-Франківська, він звідти родом. Я єдиний з одружених священиків УГКЦ, які були в Криму, хто повернувся сюди. Це мій вибір. Дуже важко фінансово. Ми отримували на дитину-інваліда гроші від держави. Збирали, як у копилочку, про чорну годину. Тримали на картках "Приватбанку". Тепер ці кошти заблоковані. Зняти їх не можемо. Паства зменшилася наполовину. Людям важко не тільки мене утримувати, а й себе.

Частина наших парафіян перестали ходити на богослужіння зі страху, що російська влада їх переслідуватиме. Дехто з моєї пастви покинув Крим, хтось планує це зробити. Одна моя вірянка – молода вчителька, завідувачка вокального відділення музичної школи в Євпаторії, родом із Полтави. Вийшла тут заміж за місцевого. Він українізувався. Після анексії Криму забрали все зароблене й виїхали до Львова. Ходили в міськадміністрацію, просили роботу і тимчасове житло. Їм відповіли: "Що ви від нас хочете? У нас таких багато". А це вчителі, з вищою освітою. Ця жінка дзвонила до мене днями. Усі заощадження проїли, і ніхто пальцем навіть не ворухнув, щоб їм допомогти. Змушені повертатися до Криму. Аж схлипувала.

Вирішив, що маю бути зі своєю паствою до кінця – скільки дозволять влада і обставини. Чи залишуся в Криму, залежить також від того, чи буде змога розмовляти українською, чи будуть українські осередки. Я готовий жити тут, навіть якщо цього й не буде, в ізоляції. Але чи діти захочуть? Їм і раніше було важко. Старша дочка не раз приходила зі школи й плакала, бо її обзивали бандерівкою. Ішли ми якось містом. Маленька донечка до мене "татусю, татусю", а старша закриває їй рота: "Не говори "тато", кажи "папа".

Я розмовляю і російською, і українською, почав учити кримськотатарську. Тут ніхто не вбиває за українську мову. Але на вулиці всі оглядаються, коли її почують: хто такий? Поглядом проводжають.

Поки що в Криму зовні безпечно. Ніби нічого й не сталося. Переміщення техніки військової є ближче до кордону, а я живу в західному Криму. Військові по вулицях у нас не їздять. Усі установи працюють, тільки вже під прапорами Російської Федерації. Ейфорія від приєднання до Росії у кримчан іще не зовсім минула. Але починають потроху нарікати. Щоб сплатити за комунальні послуги, треба вистояти довгу чергу.

Змінювати громадянство на російське поки що мене не змушують. Але в держустанові людям без російського паспорта працювати тепер неможливо. Тих, хто відмовляються міняти паспорти, змушують звільнятися. Сімферополем ходять дружинники і на кожному кроці перевіряють документи.

Наших людей не відпускають паніка і страх. Тільки в неділю мої парафіяни, коли прийдуть на службу Божу, помоляться, поспілкуються серед своїх, то трохи заспокоюються.