Жінка дочекалася, доки обстріл стихне, і бігом по воду. Як поверталася, перебило обидві ноги

Родина в Авдіївці тиждень жила на банці тушонки й каструлі макаронів

Великого страху під час поїздок у "сіру зону" не було. Востаннє боявся у 7 років індика, який був завбільшки з мене й войовничо зустрічав зі школи. Довелося взяти палицю й розібратися, хто господар на подвір'ї. Зараз страшуся лише власного безсилля.

Не був активний учасник майдану: жив у Львові, мав професійні обов'язки. Але 19–20 лютого був у Києві. Коли розумієш, що можеш потрапити під приціл снайпера, багато в думках змінюється. Водночас росло відчуття солідарності та причетності до чогось значного. Це надавало відвагу. Смілива людина – не та, яка не відчуває страху, а яка вміє його долати.

Майдан дав багато позитивних змін. Пробудилося громадянське суспільство. Стартував волонтерський рух. Ніколи не розумів прислів'я: моя хата скраю. На Майдані почув: моя хата скраю – першим ворогів стрічаю.

Після Майдану зародилося чітке усвідомлення, що можновладці – найняті народом менеджери. Не справляються з обов'язками – мають піти.

Багато говорять про третій Майдан. Він буде потрібен лише коли вичерпаємо всі інші механізми впливу на чиновників. Зараз їх достатньо. Влада працює прозоріше. Нині встановити діалог із нею – найлегше за всю історію України.

Григорій СЕЛЕЩУК, 41 рік, волонтер. Народився 15 січня 1976‑го в місті Володимир-Волинський на Волині. Батько Павло – старший сержант міліції. Працював охоронцем банку, тепер – на пенсії. Мати Катерина – домогосподарка. 1982 року родина переїхала в село Верхній Лужок Старосамбірського району на Львівщині. Допомагав матері доглядати хворого діда. ”До 18 ріс у двомовному середовищі. Потім твердо вирішив спілкуватися українською. Аби не вживати суржик, не дивлюся російськомовних фільмів, не читаю російських книжок і не слухаю музику”. Навчався на фізичному, а потім – на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. Працював науковим співробітником у галузі українського законодавства Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету у Львові, очолював комісію у справах мігрантів Української греко-католицької церкви. Із 2014 року очолює гуманітарні програми міжнародного благодійного фонду ”Карітас України”, з 2016‑го – директор департаменту допомоги постраждалим від конфлікту. ”У ті роки не міг спати. Рятувала музика. Вмикав спокійні композиції. Рок не слухав – драйву вистачало в житті. Улюблена пісня – Wind of Change гурту Scorpions. Бо в ній ідеться про зміни, яких я прагну”. Дружина Надія отримала богословську освіту в Українському католицькому університеті. Виховують дітей – 12-річну Софію, 8-річного Северина та Святослава, 6 років ”Чекаємо на четвертого”, – каже Григорій Селещук

Для мене після Майдану працівники державних органів – не ті, на чию підтримку сподіватимуся. Навпаки, можу допомогти їм. Так співпрацюємо у Маріуполі, Запоріжжі, Сіверськодонецьку. Люди просять допомогти державні органи. Ті не мають потрібного ресурсу – й звертаються до "Карітасу". Ми підключаємося.

Перша ходка в "сіру зону" – в Слов'янськ у червні 2014‑го – була травматична. Гнітюче враження справили українські військові. Однакової форми не мали. Це був набрід усього й всякого. Коли залишали прифронтову зону, з'явилася ейфорія: усе, пронесло. Назустріч ішла колона військових. Посередині дороги їхав БТР. Посигналив нам, аби завернули вбік. Та чекайте, ми ж волонтери. Рухаємося далі. Тоді військові дали коротку чергу з автоматів. Колега за кермом одразу завернув і зупинився на узбіччі. Я зрозумів: у час війни правила диктує людина зі зброєю. Тепер усі виїзди координуємо з військовими. За три роки з нашими працівниками не сталося нічого прикрого.

Найгірше – пенсіонерам та інвалідам. Соціальні служби майже не працюють у "сірій зоні". Люди часто виїжджають на контрольовану територію з малими дітьми, а батьків залишають. В одному з прифронтових сіл розповіли про 82-річну жінку. Пішов до неї. Стояла на городі з сапкою й намагалася полоти бур'ян. Воду носила маленьким відром. А ще опікувалася 102-річною матір'ю. Доглядати за такими людьми залучаємо сусідів. Вони також отримують від "Карітасу" грошову допомогу.

Від вибухів найчастіше страждають вікна. Їх забивають дошками, плівкою, затикають подушками. Восени 2014 року лише у Слов'янську ми вставили 1300 вікон.

2014-го в село привезли запаси питної води. Прийшли до голови, аби допоміг розподілити. Розповіли про "Карітас". Слухав уважно. Врешті запитав: "Так ви зі Львова?" Я відповів, що так. Він сплеснув руками: "По телевізору кажуть, ви приїхали нас різати! А ви воду привезли".

Найбільша проблема – алкоголізм і споживацьке ставлення до допомоги. Людина, яка все втратила, або може втратити в одну мить, прагне компенсувати це. Намагається будь-що отримати гроші. Стає в позицію, що їй винен увесь світ. Це не особливість Донбасу. Так буває всюди, де люди потрапляють в умови, що загрожують життю.

Робота в "сірій зоні" пов'язана з постійним ризиком. Тому в нас діє правило: жоден співробітник не зобов'язаний туди їхати. Лише за власним бажанням.

Наприкінці 2014 року заїжджаємо в село. Розпитуємо військових про обстановку. Кажуть: "Вам нічого тут робити, село – "сєпарське". Ми ні з ким не контактуємо". Потім виявилося, це не так – люди не підтримували бойовиків. Військовим хтось розказав про діда, який нібито запхав у банку з медом гранату й відніс на блокпост. Пізніше чув цю історію у різних місцях і варіантах.

У прифронтовій зоні чимало хто вдає, що війни немає. Говорив із чоловіком. У його дім прилетіло. Не лише відбудував усе, а й звів ще одну кімнату, поміняв опалення. Так відволікається.

Під час обстрілу загинуло дев'ятимісячне немовля. У батьків залишилися двоє дітей 2 і 4 роки. Навідріз відмовилися виїжджати. Не мають грошей купити житло, а їхати в невідомість бояться.

Зрозумів, можу обійтися без вечері в ресторані й походу на концерт, коли познайомився з родиною в Авдіївці. Вони тиждень жили на банці тушонки й каструлі макаронів.

Півтора місяця тому мав тріщину в ребрі. Ушкодив під час відпочинку в лісі. Поїхав у три різні медпункти: швидка допомога, травмпункт і поліклініка. Не лише не надали допомогу, а навіть не оглянули. Врешті по-дідівськи замотався у простирадло і так ходив, доки ребро не зрослося. Після того задумався над проектом реабілітаційного центру. Працюватиме і з воїнами АТО, і з переселенцями, які отримали травматичний досвід.

Найбільше допомоги потребують діти. Коли під ногами після вибухів валялися частини тіл рідних, на очах обвалювалися будинки – це залишає слід на все життя. Їм потрібна душевна теплота і фаховий супровід. Допомагаємо за трьома напрямками. Надаємо безпечне місце, де з ними бавляться, спілкуються. Також показуємо, що є інше життя. Дитина з прифронтової зони, яка народилася 2010-го, у свідомому житті бачила лише війну, вибухи, смерть. У ліс по ягоди ходити небезпечно, бо там сусід підірвався. Їй здається, такий – увесь світ. Якщо її привезти хоча б до Києва, вона зрозуміє: є щось поза війною. Допомагають літні табори. Намагаємося поміщати туди всю сім'ю. Батьки теж мають психотравму, що позначається на дітях.

12-річний хлопець з Авдіївки урятував життя сусідці. Та дочекалася, доки обстріл стихне, і бігом по воду. Як поверталася, їй перебило обидві ноги. На четвертий поверх лізла на животі. Заповзла у квартиру й кличе на допомогу. У той час місто було напівпорожнє. У під'їзді майже нікого не залишилося. Прибіг хлопець із горішньої квартири. Допоміг забинтувати ноги й покликав батька.

За три роки війни пропустив момент, коли донька почала ставати підлітком. Не знаю, як із нею розмовляти. Для мене залишилася 8-річною. Коли жартую як раніше, ображається. Хоче, аби все пояснював, як дорослій. Переймається, що не має смартфона. Намагаюся донести, не це в житті головне.

Син Северин пішов до першого класу вже в Києві. У перший день прийшов із плачем: не розуміє, про що говорять на уроках. Діти й учителі спілкуються російською. Хоча школа україномовна. Якось підбіг до мене: "Тату, а як буде на суржику "будь ласка"? "Пожалуйста. А тобі навіщо?" Сказав, хоче погратися з сусідом, але той не розуміє української.

Війна навчила простіше ставитися до своїх проблем.