вівторок, 01 серпня 2017 20:50

За кожен відвойований метр командири отримують на горіхи

Андрій Римарук сотні разів був у Авдіївській промзоні

Мав піти воювати у третю хвилю мобілізації. Умовив військового комісара про відстрочку. Якраз мала народитися донька. Отримав повістку вже на четверту. Потрапив на Рівненський полігон у набрід п'яниць. 15 епілептичних припадків від алкоголю на день було звичайним явищем. Ще в автобусі деякі кричали, що їдуть на війну, і ригали. З Київського обласного військкомату нас забрали 40 людей. З них 15 відправили додому одразу по приїзді. На ногах не стояли, та й тверезі були ніякі.

На полігоні пробув три тижні. Вистріляли по три ріжки патронів. Єдине корисне – тактична медицина. Ще до закінчення навчання пішов у штаб і викрав свій військовий квиток. По сусідству стояла 53-я бригада Збройних сил, яку саме формували. Попросився до них, щоб не сидіти з "аватарами" (пияками. – Країна). Вирушив із першим автобусом на передову. Дивлюся ліворуч – сидять мужики по 45–50 років, праворуч – двоє хлопців по 18. Колектив – різношерстий і позитивний.

У лютому 2015-го прибули на Луганщину. Штаб – під Станицею Луганською. Два тижні був при ньому у ­комендантському взводі. Робота – нудна: супровід командирів, вантажів. Потім перевівся в розвідку.

Наша ділянка була від російського кордону до міста Щастя. Мене поставили головним сержантом взводу і тимчасовим виконувачем обов'язків командира взводу, бо не офіцер. Офіцера не було майже до кінця служби. На позиціях замінили батальйон "Київ-12". Їх вийшли 52 людини, нас зайшло 12. За тиждень нас було вже 18, за два – 25. Зрештою підрозділ поповнився.

Біля Станиці Луганської сутички точилися вздовж річки. Побачили сєпарів – постріляли в них, а вони в нас. На тому і закінчилося. Ходили чутки, що ворог збирається форсувати річку і йти в наступ. Не вірив – були б великі втрати. Наші спостережні пости – у лісах, на випадок, якщо противник схоче перепливти. Таке було наприкінці березня 2015-го. Вперше стикнулися з диверсійною групою російських ГРУшників. Їх було троє, а нас – шестеро. Ми їх, напевно, шокували своїм непрофесіоналізмом, бо влупили з підствольних гранатометів. Стріляти з них у лісі – нонсенс. Можна влучити в дерево за 30 метрів від себе – і постраждати. Відігнали їх до річки. Вони перепливли на той берег. Тоді вперше побачив їхню екіпіровку. Штурмові гвинтівки "Вал", малі й легкі. З них дитина із 400 метрів у пляшку влучає. Добре, що обійшлося без втрат. Мали тоді один "нічник" (прилад нічного бачення. – Країна) і один тепловізор. Тому й не помітили, як вони перепливли до нас. За два тижні після того бою в полон узяли Єрофєєва й Александрова (російські спецпризначенці, яких обміняли на Надію Савченко. – Країна).

Окопів не було. Тримали свої 10 кілометрів лісу постійними пересуваннями. Не один десяток разів нас обстрілювали зі 120- і 80-міліметрових мінометів. Уздовж річки ще після Другої світової залишилися протитанкові рови. Під час обстрілу залазиш у цю канаву – і все по барабану.

Мешкали в шикарному особняку. Джакузі, біде, купа душових кабін, двокамерний холодильник, мікрохвильовка. Дім належав сєпарському бізнесмену. Його дружина якийсь час була "міністром культури ЛНР".

Десь хлопці знайшли вівцю. Хотіли зарізати, але виявилася вагітною. Назвали Доллі (вівця Доллі – перша успішно клонована тварина. – Країна). Жила з нами. Потім віддали місцевій жінці.

  Андрій ”Молдован” Римарук, 31 рік, розвідник. Народився 15 жовтня 1985-го в молдовському місті Сороки. На війні дали позивний ”Молдован”. Батько – українець, працював міліціонером. Мати – молдаванка, кулінар у дитсадках і ресторанах. 1991-го переїхав до Івано-­Франківська, 2000-го – до ­Києва. Служив у Держприкордонслужбі на кордоні зі Словаччиною. У Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова вивчився на практичного психолога. Працював журналістом. Очолював відділ внутрішніх комунікацій у компанії ДТЕК, потім – у банку ”Надра”. У лютому позаторік мобілізували під час четвертої хвилі. У 53-й бригаді Збройних сил виконував обов’язки командира взводу розвідки. Демобілізували 29 квітня 2016-го. Відтоді працює у благо­дійному фонді допомоги армії ”Повернись живим”. Захоплюється риболовлею. Одружений, має трирічну доньку Соломію. Чекають із дружиною на поповнення у сім’ї
Андрій ”Молдован” Римарук, 31 рік, розвідник. Народився 15 жовтня 1985-го в молдовському місті Сороки. На війні дали позивний ”Молдован”. Батько – українець, працював міліціонером. Мати – молдаванка, кулінар у дитсадках і ресторанах. 1991-го переїхав до Івано-­Франківська, 2000-го – до ­Києва. Служив у Держприкордонслужбі на кордоні зі Словаччиною. У Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова вивчився на практичного психолога. Працював журналістом. Очолював відділ внутрішніх комунікацій у компанії ДТЕК, потім – у банку ”Надра”. У лютому позаторік мобілізували під час четвертої хвилі. У 53-й бригаді Збройних сил виконував обов’язки командира взводу розвідки. Демобілізували 29 квітня 2016-го. Відтоді працює у благо­дійному фонді допомоги армії ”Повернись живим”. Захоплюється риболовлею. Одружений, має трирічну доньку Соломію. Чекають із дружиною на поповнення у сім’ї

На початку травня бригаду зняли зі Станиці Луганської. За три дні до виходу призначили пункт дислокації у Сіверськодонецьку. Стара військова частина, від якої залишилися будівля гауптвахти і два сараї. У них місцеві раніше вирощували свиней. Ні світла, ні комунікацій. За тиждень поїхали міняти хлопців під Авдіївкою.

У нашої бригади була найбільша ділянка фронту: від шахти "Бутівка" до Торецька – близько 40 кілометрів. У першу ніч відчули, що таке Авдіївка. Снаряди прилітали просто в місто. Ми, розвідники, працювали і в Авдіївці, і у Верхньоторецькому, і в Новгородському. Куди командир відправить. Найперше мали попасти в Авдіївську промзону і з'ясувати, чи варто її брати. Тоді про неї ніхто не говорив. Остання вулиця Авдіївки закінчується, далі – півтора кілометра лісу і промзони. Нашими позиціями були останні хати міста.

10 чи 12 червня позаторік уперше зайшли в промзону подивитися. Поперлися серед білого дня двома групами. Потрапили в засідку. Вийшли з боєм без втрат. За тиждень повернулися і їм наваляли. Так і тривало: заходили, виходили. Був у промзоні сотні разів. Зараз вона – зовсім інша. Її стерли з лиця землі – усі будівлі, дачі.

Отримали завдання повісити у "сірій зоні" камеру, щоб бачити, звідки обстрілюють. Перший раз нас виявили й почали гатити. Вдруге пішли з "Правим сектором" і таки встановили. Ліворуч від Авдіївки, біля Крутої Балки, почали залазити до ворога в тил. Дивилися – скільки їх, яке озброєння. Вкопаних опорних пунктів вони не мали, тільки спостережні пости. Люди вдень розслабляються, можна пролізти непоміченим. Ходили й ставили сюрпризи.

Найбільше наше досягнення – у напрямку селища Новгородського під Торецьком. Там бригада просунулася місцями на 2 кілометри, а місцями – й на 5. Якби бажання командирів, уперлися б у Горлівку. Могли вирівняти лінію й піти далі. Але ми, солдати, бачимо це зі своєї дзвіниці, а командири – зі своєї.

9 серпня хлопці пішли в розвідку. Праворуч від Торецька потрапили в засідку. Вийшли з боєм, покидали зброю. Я був із групою неподалік. Витягли їх. Пішли до сєпарів забирати залишену зброю. Прийняли бій, відтіснили.

Ті втекли і не встигли її забрати. Коли відходили, бойовики накрили мінометами. Слава Богу, всі живі. Але за 2 години – 13 "трьохсотих" (поранених. – Країна): важкі, легкі, контужені. Відступили у бліндаж. За півгодини вийшли, щоб відступити ще далі в тил. Вони почали добивати. Мабуть, безпілотник запустили й бачили нас. Якби ми тоді взяли опорний пункт ворога, вирівняли б лінію ще на 3–4 кілометри. Там висота давала неймовірну пере­вагу. Але треба було підкріплення артилерії. Його не дали.

Після того бою потрапив у госпіталь. Застряли осколки між першим і другим хребцем. Треба було розрізати шию. Лікар сказав, що після операції навряд повернуся на війну. Вирішив повоювати, а там дасться чути. Посидів кілька днів, поки рани на ногах і руках позаживали, й 15 серпня повернувся.

Їздив на передовій своєю машиною. Зелену "99-ку" (ВАЗ‑21099. – Країна) купив у місцевих в Авдіївці. Потім ще "копійку" взяв (ВАЗ 2101. – Країна).

Найгарячіше в Авдіївці позаторік було у серпні. Підписав тоді контракт зі Збройними силами. Дали молодшого лейтенанта. Після повернення з госпіталю й до кінця місяця був тотальний обстріл – 152-й калібр, 120-й. Тільки світає о третій ночі, як уже летять снаряди. Раз навколо нашого будинку впритул лягли п'ять мін. Думали, шоста точно прилетить у дім. Пронесло. Ніби натякнули: "Пацани, ми знаємо, де ви". У будинку було монолітне перекриття. Ми ховалися у підвалах. Коли починався обстріл, черговий бігав поверхом і всіх будив. Перший день спустився в підвал, другий, третій. Якось лежав із головним болем – вирішив не бігти. Спав на підлозі під вікном. З кімнати винесло вибуховою хвилею. Від другого пострілу повилітали інші, хто не схотів спуститися.

1 вересня 2015 року була неймовірна тиша (Тристороння контактна група в Мінську домовилася про перемир'я. – Країна). До середини жовтня не чув жодного пострілу в Авдіївці. Стали приїжджати з перевірками полковники, генерали. Почалася українська паперова армія. Подивився на це й поїхав в оперативне командування у Дніпро. Забрав і порвав документи, які подав на контракт. Була заборона на вихід розвідки на роботу. Ми сиділи й спостерігали, як противник окопується. Під'їжджають бетономішалки, підвозять дрова, дзоти будують. А ми просимо: дайте нам те і те. Відповідають, що нема. Потім хлопців обстрілюють, а укриття немає.

З перемир'ям зайнялися профілактичною роботою в Авдіївці й навколишніх селах. Тісно співпрацювали з СБУ, вираховували сєпарів.

На початку квітня 2016-го зайшли в Зайцеве (селище біля Горлівки. – Країна). Там побачив третю війну. Перша була через річку. Друга – полями й лісосмугами. У Зайцевому почався повний капець – ближній контакт на відстані 100 метрів. Ми біля одного будинку закопалися, сєпари – біля сусіднього. Між нами – грядка. Потрапили туди випадково. До мене подзвонив один із командирів роти піхоти: не вистачає людей. Шухеру ми там наробили. Мусили вибивати їх із вулиць селища, аби впертися в ліс. Бо нещадно крили снарядами. У підвалах хат не дуже сховаєшся. Ми клином упиралися в їхні позиції. Вони нас по флангах обходили. Вечірній бій починався о четвертій-п'ятій. Десь знайшли "кравчучку". Вантажили на неї боєкомплект і йшли на позицію. Поверталися з десятком патронів у ріжку й однією гранатою. Вистрілювали за ніч усе.

19 квітня торік нас сильно обстріляли. Було пряме попадання у позицію. Відкопали хлопців: двоє загинули, ще двоє – живі. У одного нижня частина ноги ледве трималася. Його посадили на переднє сидіння. Іншого поклали назад. Поїхали на Майорськ. Там були медики служби волонтера "Хоттабича" (Ілля Лисенко. – Країна). Позаду в напарника у джипі – загиблі. Вимкнули світло, піднімаємося полем. Лампочки на "стопах" горять. Ворог навздогін кладе снаряди. Розриви справа, зліва. У машину летять осколки. Тут хлопчина з пораненою ногою питає: "У тебе в машині курять?" Другого не встиг довезти. На пропускному пункті прикордонники не відкрили шлагбаум. Мусили вертатися, набирати розгін і таранити. Медики "Хоттабича" забрали пораненого в госпіталь, а ми повезли загиблих у морг. Виходить бабця на милицях: "Ой, ви вбитих привезли? Хлопці, я тут одна працюю. Носіть їх самі". Вони – без рук, без ніг. Я більш-менш, а напарник виблював усе.

Наші війська дали відповідь на той обстріл за три години, коли вже нікого не було. Я написав гнівний пост у Facebook про начальника штабу АТО Сергія Бессараба. Мене викликали, просили видалити. Звинувачували, що ми перші порушили режим тиші.

На дембель пішов 29 квітня 2016-го, як поїхали всі мої хлопці. Була там сєпарська позиція, яку ніяк не могли захопити. Але таки взяли – на мій дембельський акорд. Підійшли і закопали протитанкові міни. На кнопку натиснули – і все піднялося в повітря. Більше там ніхто не з'являвся. Позавчора там убили бійця 128-ї бригади (4 липня загинув 40-річний Володимир Бричак із Закарпаття, снайпер влучив у серце. – Країна). Скільки разів казали, що треба йти вперед на тій ділянці. Але командування не дозволяє, мовляв, усе заміновано. Яке там. Один сєпар переплутав праву сторону з лівою – заїхав до нас на позиції "Ланосом". Вистрілили йому по колесах, поклали мордою в землю, взяли в полон зі зброєю. Пройти ліс, за ним узяти три вулиці – й перед нами буде низовина, а далі – Горлівка. Закопайся там, і ніхто не підбереться. Можна зберегти людські життя. Та за кожен відвойований метр бойові командири отримують на горіхи. Є багато адекватних комбатів, які без відома начальства б'ють сєпарів і заходять на їхні ділянки. Беруть вигідні позиції, щоб уберегти бійців. Розуміють, інакше у підрозділі щотижня гинутимуть двоє-троє.

Як приїхав додому, щодня дзвонив хлопцям. Там багато веселих випадків і унікальних людей. Зі мною служили двоє колишніх засуджених. Один – тричі. У бою – безвідмовні. Один, як сєпари нагліли, брав два кулемети в руки, ставав у повний зріст і косив, як Рембо. Це для більшості фізично неможливо, а він робив.

Зараз тотальна проблема: підписують контракт, щоб сидіти в частині й отримувати гроші. Якщо посада передбачає присутність на передовій, пишуть відмову. Ніхто не може змусити. Або підписують контракт на півроку. Півтора місяця сидять в "учебці", вистрілюють по три ріжки. Приїжджають на Донбас. Командир не може їх з такими навичками відправити на позиції. Доки навчать, до кінця служби вже два місяці.

Армія міняється, але не так швидко, як хотілося б.

В Авдіївці познайомився з Віталієм Дейнегою, який очолює благодійний фонд "Повернись живим". Потім зустрілися в Києві. Відтоді працюю військовим експертом фонду. Вирішую, кому можна довірити тепловізори і скільки. Тепловізор коштує під 72–80 тисяч гривень, приціл – 100–120. Ця техніка має властивість десь губитися. Нерідко її хочуть украсти. Останній випадок: хлопчина після закінчення контракту взяв два тепловізори. Здав у Миколаєві у ломбард за півціни. Ми його знайшли, оптика повернута бригаді. Хлопцем займається поліція.

Коли потрапив у фонд, пройшов поліграф, як і всі співробітники. Людина може принести 5 тисяч доларів. Якщо нікого не буде в офісі, то можна ж сказати, що принесли 4500. Але в нас усі добросовісні.

Чотири тижні тому переїжджав на передовій від одного підрозділу до іншого. Обганяю дві наші вантажівки, які везуть тушонку з картоплею. Бачу, над головою пролітає протитанкова ракета. Влучила в кабіну вантажівки позаду. Хлопці загинули.

Зараз ви читаєте новину «За кожен відвойований метр командири отримують на горіхи». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі