За день з'їдали по п'ять буханок хліба. Більше нічого не було

Українські вчені з Інституту обдарованої дитини Національної академії педагогічних наук дійшли висновку, що успіху найчастіше досягають освічені й відповідальні люди з яскравими лідерськими здібностями. Вони цілеспрямовані, вміють дати раду проблемам і професіонали у своїй сфері.

Закони успішності досліджували 2018 року й італійські вчені. Створили модель світу на тисячу осіб, які мали різний рівень обдарованості, працювали в різних галузях. Під час симуляції в їхньому житті відбувалися щасливі й трагічні події. Найбільшого успіху досягли люди з посередніми здібностями, які не проґавили свого шансу. А якщо траплялося кілька удач – то й обділені талантами.

Фотограф Артур АБРАМІВ, винахідниця Єлизавета ВОРОНКОВА, стоматолог Мирослав ГОНЧАРУК-ХОМИН і підприємиця Маргарита РІМЕК розповідають, як досягли професійних вершин до 30 років

За день з'їдали по п'ять буханок хліба. Більше нічого не було

Моє містечко на Львівщині побудували совєти – там працював комбінат із видобування сірки. СРСР розпався, і підприємство – теж. Роботу втратили багато людей. Зокрема й мої батьки. Бувало, за день з'їдали по п'ять чи шість буханок хліба, бо більше нічого не мали. Татові зарплату іноді видавали мішком борошна, гречкою.

 

Потяг до мистецтва відчував завжди, з 10 років почав займатися живописом. Оточення цього не сприймало. Бувало, мої роботи принижували.

Тато любив фотографувати. Разом їздили на природу, я спостерігав за ним, асистував. Він пояснив технічні характеристики фотоапаратури. Ми переглядали фільми National Geographiс. Я і мріяти не міг, що співпрацюватиму з цим журналом.

Коли мені було 15, батько загинув.

Перші гроші заробляв на картинах. Та мене ніхто не знав, не було знайомих у мистецькій тусовці. Отри­мати художню освіту також не світило. Розвивався самобутньо й абстраговано від суспільства. Довго не мав інтернету. Живопис і фотографію освоював, спостерігаючи за світом, міркуючи про нього.

Мистецтво – це справа мого внутрішнього покликання. Вкорінена в єство.

У мистецтві складно одразу вийти на такий рівень, щоб це приносило гроші. Щоб давати собі раду, вивчився на перукаря. Заробіток витрачав на фотоапаратуру, фарби, полотна. Це допомогло отримувати досвід, бачити людей по-іншому.

Завжди мав великі цілі. 2017 року винайшов свій перший стиль – Basis. Намалював картину, в якій створив нову модель бачення людського обличчя. Це стало проривом у творчому житті.

Почав шукати спосіб достукатися до геніїв світового мистецтва. Склав список, кому хотів би написати. Провів ціле розслідування, щоб зв'язатися з американською художницею Маргарет Кін. Знайшов у соцмережі її зятя й написав. Йому сподобалися мої роботи, обіцяв допомогти. Показав тещі, а вона надіслала мені листа. Запевняла, що маю унікальний дар і що хоче зустрітися. То для мене була подія століття.

Український художник Іван Марчук запросив на свою виставку в Київ. Я привіз його портрет, написаний в авторському стилі. На відкритті мене попросили зробити презентацію.

Канадський композитор і піаніст українського походження Любомир Мельник надав музичний твір Cloud Passade №3 для відео про мою виставку картин "Тисячі відтінків білого, або Хижак. Білий день".

2018-го поставив за мету співпрацювати з National Geographiс. Почав шукати варіанти. Виявилося, журнал підтримує фотографів і має ресурс, який об'єднує митців з усього світу. Треба було вступити у спільноту від Natgeo, створити портфоліо й виставляти роботи. За бажання можна брати завдання від редакторів. Моє фото потрапило в топ кращих знімків місяця, його поставили на титульній сторінці сайту National Geographiс.

Фото почали з'являтися в журналах і на виставках. Одне з найбільших досягнень – моя робота стала однією з 25 найкращих у світі, її представили в Мексиці на одному з найбільших фотофестивалів. Став єдиним українцем та одним із п'яти в Європі, хто туди потрапив. У конкурсі брали участь 195 країн.

Із 2015 року часто їздили з дружиною в гори. Назнімав багато матеріалу, але він лежав у архівах. 2020-го оголосили конкурс про транспорт. Знайшов фото з електрички, якою верталися з Карпат. У горах поїзд їде повільно, заколисує. Вагон так повернуло, що сонце освітило весь салон. Це мало казковий і душевний вигляд. Не збирався робити цей кадр. Але зрозумів, що треба ловити, бо маю що про нього розказати. З цією світлиною подав на конкурс ще одну – з Данії, сподівався, що вона виграшна. Та редактори обрали українську електричку.

Успіх у світі – це гроші і слава. Та для мене він має інше забарвлення. Для своїх досягнень я багато працював. Вважаю, що успіх не повинен залежати від зовнішніх обставин. Успішна людина вміє вийти за рамки загальноприйнятого, бути собою, не зраджувати принципів. Людей із грошима, але порожнім внутрішнім світом не вважаю успішними.

Розвиваюся в живописі і фотографії. Співпрацюю із National Geographiс. Вже можу працювати не на репутацію, а для задоволення. Творю у своїй майстерні. Власної фотостудії ще не маю.

текст: Оксана КНЯЖИК, фото надав Артур АБРАМІВ

Починали вдвох. Зараз у команді близько 20 людей

У дитинстві я була закритою, мовчазною. У школі майже весь час приділяла навчанню. Цікавилася точними науками.

Перший стартап створила років сім тому. Команда студентів Київського політеху зробила пристрій для літніх людей. Він зчитував інформацію із зап'ястя та оцінював самопочуття. Через програму близькі розуміли, що відбувається. Згодом виникла ідея створити розумний браслет.

 

Нашим стартапом зацікавився акселератор на базі Стенфорда – Alchemist. 2017 року пройшли його 8-місячну програму. Вдосконалили технологію, розробили корпус і зайнялися виробництвом першої партії розумних браслетів. Та наш проєкт не пройшов технічної експертизи під час зустрічі з інвестором. Повернулися додому.

В Україні наш стартап пропрацював півтора року. Продавали ґаджети японським та українським корпораціям. Збули кілька десятків тисяч годинників і браслетів. 2019-го я продала проєкт страховій компанії в Україні. Втомилася від того, що не виходило забезпечити швидке зростання компанії.

Майже рік працювала в Міністерстві цифрових технологій. Була залучена у два проєкти – електронний лікарняний і "еМалятко". Дізналася, як усе працює зсередини. Але в масштабах держави складно виконати задум швидко.

Разом із підприємцем Іллею Поповим заснували ComeBack Mobility. Коли зрозуміла, що все вдається, звільнилася з міністерства.

Познайомилися з Іллею 2017-го в стенфордському акселераторі. Він приїхав у Кремнієву долину на конференцію. Мали спільного інвестора, який був впевнений, що ми знайомі. Та це було не так, хоча ми й земляки – обоє з Дніпра. Після знайомства підтримували зв'язок. Ілля під час виступу на рингу в Таїланді зламав руку. Йому важко далася реабілітація. Бо не так зрозумів рекомендації лікаря. Запропонував створити пристрій, що полегшив би реабілітацію після перелому.

Розпитали лікарів. Ті підтвердили, що такий пристрій потрібен, але для нижніх кінцівок. Почали думати над втіленням. Почали з випуску устілок. А згодом задумалися про виробництво пристрою на милиці. Він мав визначати навантаження, щоб людина розуміла, чи правильно ходить.

Починали роботу вдвох. Зараз у команді працюють зо два десятки людей. Є дизайнер, маркетологи, розробники під iOS та Android, тестувальники, відділи продажу.

Ілля успішно провів попередній проєкт, мав чудову репутацію. Знайшов людей, які повірили в нас. Зміг залучити інвестиції. Знайшли партнерів у Києві, Запорізькій та Дніпропетровський областях. Шукали медиків, щоб отримувати зворотний зв'язок. Багатьом було цікаво долучитися.

Співпрацюємо з американськими лікарями. Шукаємо спосіб, як із цим же продуктом вийти на новий ринок.

Успіх – бачити, що твоїм винаходом користуються. Але відчуття досягнення в мене немає. Цікаво, що буде далі.

Мій день починається о шостій ранку, коли в ліжко приходять двоє дітей. Це дуже переконливий будильник. Працюю здебільшого 8 годин на день.

Перезавантажуюсь із дітьми та собакою. Люблю короткі подорожі до моря, обожнюю його солоний запах і присмак.

Неважливо, що про мене скажуть чи подумають інші. Критику сприймаю лише від того, хто кращий за мене в певній сфері.

Емігрувати не хочу – комфортно в Україні. Деколи мрію повернутися на Гаваї.

Через вік ніколи не відчувала дискримінації. Через стать – часом, але є й бонуси – "тому що дівчина".

Молодь може пробитися в Україні. Мені ж удалося.

текст: Ольга ГОНЧАРУК, фото надала Єлизавета ВОРОНКОВА

Після пробіжки аналізую попередній день і планую новий

Старшокласником рік навчався за обміном у США. Знайомі моєї американської сім'ї були пов'язані з медициною. Мав можливість порівняти українську й американську медичні галузі. Зрозумів, наскільки великий розрив. Напевно, тоді і з'явилася мрія стати класичним "кінематографічно американським" лікарем.

В американській школі грав у джазовому ансамблі. Із майже 30 учасників усі, крім мене, були афроамериканці. Старші за мене, з більшим музичним досвідом. Опікувалися мною. Крім гітари, навчали грати на піаніно й барабанах.

 

Перед концертом виступав науковець. Його уважно слухали. Побачив, що можна тримати увагу публіки інформацією. Відтоді наука для мене – це трохи і рок-концерт. Коли доносиш інформацію людям і вони зі мною резонують.

В університеті обрав стоматологію, бо це давало можливість раніше практикувати й реалізовуватися.

Завжди були думки виступати перед публікою. На третьому курсі взяв участь у міжнародній конференції у Словаччині. Посів призове місце й отримав можливість виступити в Чехії на заході вищого рівня. Також переміг. Мої маленькі доробки в науці були цікаві поза межами України. Стало ясно, що мій шлях буде пов'язаний із наукою. 2013 року вийшла перша наукова публікація, десь тоді ж отримав перший патент.

З турецькими колегами вивчаємо особливості генетичних захворювань, значущих у стоматології. Зокрема, ектодермальну дисплазію. Це вроджена вада, що впливає на організм, а особливо – на структуру зубів, щелеп і лицьового скелета. Ця патологія давно зареєстрована, але мало клінічних даних стосовно ефективності стоматологічного лікування. Аналізуємо випадки, збираємо дані. Торік опублікували з групою авторів найповнішу статтю на цю тему.

Наука й практична стоматологія випередили час на 20 років, але не всі фахівці в Україні знайомі з цими досягненнями.

Мій вектор роботи – судова стоматологія та оцінка змін кісткової тканини щелеп. Паралельно веду прийоми – реабілітую пацієнтів у разі повної чи часткової втрати зубів, працюю з людьми із суглобовими та м'язовими порушеннями зубо-щелепового апарата, щоденно лікую дітей.

Наука часом нудна. Результату передують довга й копітка робота, опрацювання даних і статистичне, систематизація. Та якщо це допоможе краще пролікувати хоча б одного пацієнта з тисячі, це хороший результат.

Ранок починається з кави і пробіжки. Тоді аналізую день, що минув, і планую новий. Раніше не дозволяв собі вихідних, але без відпочинку продуктивність падає.

Незалежність держави невід'ємно пов'язана з незалежністю особистості. Можливість вільного вибору – найбільше досягнення країни.

З віком починаєш більше розуміти проблеми держави. Але любов не зменшується. Сергій Жадан писав: "Я люблю цю країну навіть без кокаїну". Це, напевно, найвищий прояв зрілості.

текст: Ірина МАМРИГА, фото надав Мирослав ГОНЧАРУК-ХОМИН

Рюкзак купили за 100 гривень. Вирізали дірку

У дитинстві мріяла працювати в бібліотеці. Подобалася атмосфера тихого запиленого приміщення з книжками.

Перші гроші заробила промоутером в Actimel. Мені було 14. Витратила на сережки. Була щаслива.

 

Ідея створити рюкзак, на якому можна виводити картинки, виникла в Сергія Єздіна та Івана Каунова, з якими навчалася в Києво-Могилянській академії. Я ж підключилася до проєкту на етапі розробки прототипу. Ми з Сергієм працювали діджитал-маркетологами, Іван займався програмуванням.

Перший прототип зібрали вручну за 36 годин на хакатоні (захід, під час якого різні спеціалісти в галузі розробки програмного забезпечення працюють над розв'язанням певної проблеми, створенням додатка чи сервісу. – Країна). Це було 2016 року. Рюкзак купили на базарі за 100 гривень. Вирізали дірку. Вклеїли екран із пластикових пікселів, які постійно вивалювалися.

Нічого не знали про електроніку. Знайшли інженерів, які допомогли, і презентували рюкзак на DIY Lab. Ця громадська організація виділила нам тисячу доларів на прототип.

Виготовили понад 15 прототипів, до того як отримали золотий зразок. Цей процес зайняв півтора року. Нам подобалося. Присвячували цьому всі вихідні.

У березні 2018 року до нас приєднався дизайнер Володимир Ільченко. Після 15-го прототипу зрозуміли, що треба інтегрувати екран всередині рюкзака під тканину.

Довго визначали, для кого ми це робимо. Вирішили, що наш рюкзак буде цікавий тінейджерам. Викинули півтори тисячі доларів на дизайн, логотип і фірмовий стиль. Помилилися. Нашими основними покупцями стали чоловіки від 25 до 35 років, які люблять ігри й технологічні новинки.

У серпні 2018 року запустили проєкт на Kickstarter (онлайн-платформа, що фінансує проєкти за схемою залучення коштів від багатьох людей. – Країна) під таку цільову аудиторію. Наші прогнози підтвердилися. За п'ять місяців виготовили невелику партію робочих прототипів. Майже 60 розіслали блогерам, тестерам. Проєкт зібрав 150 тисяч доларів.

Найефективнішою рекламою стали огляди ютюб-блогерів. Unbox Therapy (ютюб-канал оглядів ґаджетів із понад 18 млн підписників. – Країна) приніс нам 40 тисяч доларів за добу. Ведучий каналу Льюїс Гільзентегер робить чесні огляди. Були впевнені, що він розкритикує Pix. Коли випустив відео, боялися дивитися. Та загалом відгук був позитивний і зібрав понад чотири мільйони переглядів.

Протягом першого року розробки продукту витратили власні 10 тисяч доларів. Восени 2018-го з'явився перший інвестор – засновник IoT Hub Роман Кравченко. Він викупив частку в компанії. Коли отримали інвестиції, звільнилися з основної роботи.

Наша команда розширювалася. Часто ті, хто був знайомий із проєктом, самі пропонували допомогу.

Щойно отримали гроші з Kickstarter, купили квитки до Китаю. Бо в Україні виробництво вдвічі дорожче.

Наш рюкзак можна просто носити, використовувати для просування брендів. Із ним безпечніше їздити на велосипеді в темний час доби. У нас є клієнти, які завантажують на рюкзак логотип або певний меседж і їздять на конференції.

Pix живиться від павербанку. Рюкзак працює 6 годин. У мобільному додатку вбудований редактор, в якому можна створити картинку чи анімацію. У нас є галерея з сотні ілюстрацій. Маємо веловіджет – на рюкзак можна вивести кнопки поворотів і зупинок. Так показувати іншим, куди прямуєш.

Якось в інстаграмі нас відзначив під відео один із покупців. Показав, як у готельному номері на ліжку з червоним покривалом лежали пелюстки троянд, свічки. А посередині – стояв рюкзак, на якому світилося серце.

Отримали лист від американського священника. Просив, щоб намалювали емблему його церкви. Так планував її рекламувати.

Люди, які хотіли нажитися, створювали сайти й продавали рюкзаки вдесятеро дешевше, використовуючи наш бренд. Кілька разів писали клієнти: "Замовив ваш рюкзак, а прийшло бозна що". Це погано впливає на бренд. Такі сайти ми блокуємо.

Під час проєкту я занурилася в логістику, налаштування виробництва, добирання команди. 70 відсотків того, чим займаюся зараз, раніше не робила. Більше пропускаю через себе. Відчуваю відповідальність. Не завжди все йде так, як хочу. І точно вже не маю того розміреного життя, коли приходиш на роботу о десятій ранку, а йдеш додому о сьомій вечора.

Успіх – це процес. Маєш постійно рости, знаходити нове й розвиватися.

текст: Ольга ГОНЧАРУК, фото надала Маргарита РІМЕК

×