"Винаймала кімнату ще з одинадцятьма заробітчанками. Потім – помешкання на п'ятьох жінок, згодом – на трьох"

Світ втомлюється від поганих новин

У школі працювала на півтори ставки. Роботою горіла. Але в середині 1990-х почали затримувати зарплату по три-шість місяців. На той час я була розлучена, сама виховувала двох доньок. Моя зарплата була 230 гривень на місяць, а боргів утричі більше. Вибирала – купити дитині колготи чи заплатити за електрику. Підробляла, де могла, – шила на замовлення, торгувала на базарі, вирощувала городину на дачі. Розуміла: прогодувати дітей якось зможу, а ось вивчити – ні. Коли старша донька вступила в Києві, в мене не було грошей навіть дати їй на дорогу. Це було поштовхом, що треба щось змінювати.

В електричці познайомилася з жінкою, яка їздила на заробітки в Італію. Вона розповіла, що для цього потрібно. Я позичила 700 доларів і поїхала. Це був найбільший ризик у моєму житті.

Моя перша робота – догляд за 96-річною жінкою в гірському селищі за 30 кілометрів від Неаполя. Мені сказали, що це Нонна, і я подумала, що так звати мою підопічну. Потім зрозуміла, що всіх старих жінок називають nonna, чоловіків – nonno.

Сеньйора, яку доглядала, ніяк не могла зрозуміти, хто я. По черзі називала іменами своїх п'ятьох доньок. Працювала біля неї чотири місяці, а тоді переїхала в Неаполь. Бути ув'язненою в чотирьох стінах виявилося для мене неможливим.

 

Працювала прибиральницею одночасно в кількох сім'ях. Іноді на день було по три квартири в різних кінцях міста. Винаймала кімнату ще з 11 заробітчанками. Потім – помешкання на п'ятьох жінок, згодом – на трьох.

Довелося звикати до того, що в Неаполі будинки не опалюються. Узимку температура надворі – плюс п'ятнадцять градусів, а в напівпідвальному приміщенні, де ми жили, не підіймалася вище 12–13 градусів.

Планувала поїхати в Італію на два роки. Думала, що за перший рік зароблю на навчання старшій доньці, а потім – молодшій. Навіть у школі просила, щоб за мною зберегли місце. Але через два роки виявилося, що грошей недостатньо. Серед наших заробітчан є така приказка: "За рік-два ще немає, з чим їхати додому, а потім немає до кого". Це справді так. Бо змінюється ситуація – діти виростають, створюють свої сім'ї, батьки старіють, помирають. Що довше перебуваєш в еміграції, то важче повернутися.

Спочатку переймалася, що погано знаю мову, роблю помилки й через це будуть думати, що я неосвічена. Переживаннями поділилася з італійкою, яка працювала викладачкою. Вона мене заспокоїла: "Не хвилюйся. Єдине, що про тебе думатимуть, так це те, що ти іноземка". Для мене це було відкриття.

У мене по життю синдром відмінниці – треба все зробити досконало. Тому через рік перебування в Італії пішла у школу для іноземців. Прагнула правильно спілкуватись італійською. Три роки відвідувала школу, а потім іще два роки вчилася в університеті для іноземців, щоб отримати документ на проживання.

Шість років працювала в Неаполі. Потім надумала повертатися, бо діти вже вивчились і я вирішила, що своє завдання виконала. Але в цей час мене покликали заміж.

Коли переїхала до чоловіка, то змогла собі дозволити не працювати. Але бездіяльність пригнічувала. Шукала роботу туристичного гіда, у школі для українців, у газеті. Але це був або надто мізерний підробіток, або безплатно. А будь-якій людині потрібна фінансова віддача. Потім донька показала мені відеоролик про валяння. Зацікавило – і я вирішила спробувати. Училася через інтернет.

Свій перший шарф прикрасила квіткою з вовни й пішла на прогулянку. У магазині продавчиня побачила мій виріб і не могла відірвати від нього погляд. Запитала, де я купила такий шарф. А коли дізналася, що я виготовила його власноруч, умовила продати. Так я повернулася додому з 25 євро і задоволена собою.

Валяння було нове й незвичне для Італії, тому мої речі одразу почали купувати. З'явився стимул, адже будь-якій творчій людині потрібні оплески, й ними стало монетизоване хобі.

Для своєї діяльності пройшла декілька шляхів у пошуку матеріалів. Спочатку їздили в гори, де тримали і стригли овець. Я збирала брудну вовну, вдома вичісувала її, вимочувала у ванні, прала, сушила та фарбувала. Це дуже трудомісткий процес. Потім я знайшла фабрику недалеко від Флоренції. Коли вперше приїхала туди й побачила гігантський склад, закладений вовною різних кольорів, то не могла натішитися – перемацала все, розпитувала найменші дрібниці. Тепер замовляю через інтернет.

Працюю в техніках сухого й мокрого валяння. Перший метод годиться для іграшок і декоративних скульптур. Але надаю перевагу мокрому валянню. У цій техніці можна зробити практичні зносостійкі речі. Спочатку виготовляла шалики та квітки, а згодом почала створювати сукні, пальта, капелюшки, сумочки, прикраси для волосся, кімнатне взуття. Для мене це не було складно, бо завжди шила для себе й дітей. Фізично важко розкласти вовну й багато часу проводити на ногах. Але цікаво придумувати щось нове.

Я зареєстрована як ремісник, а не підприємець. Адже не маю свого магазину чи торгової точки. Але такий статус дає змогу продавати речі час від часу. Беру участь у ярмарках, також часто замовляють вироби через інтернет. Як стиліст беру участь у модних показах. Такі заходи спонукають розвиватись і ставити перед собою виклики. До прикладу, був показ весільних суконь. Багатьом важко уявити таку річ із вовни, але, якщо залучити фантазію, то все можливо. Зрештою створила три весільні сукні.

За 20 років життя в Італії зрозуміла, що узагальнити нічого не можливо. Ця країна надто багатогранна, південь і північ сильно відрізняються, всюди своя культура, діалекти. Якщо взяти стереотип, що італійці чорняві, то це стосуватиметься лише півдня країни. Щодо емоційності – також.

Важко об'єктивно порівняти італійських і українських жінок. Якщо взяти мою вікову категорію, то відрізняється рівень культури. Наші жінки обов'язково закінчили середню школу, училище чи технікум, і багато хто серед них має вищу освіту. Для мене був шок, коли в Неаполі зустрічала жінок мого віку, які були неписьменні чи мали чотири класи освіти. Коли разом з іншими українськими колежанками винаймала квартиру, то до нас часто приходили сусідки-італійки та просили прочитати, що написано у квитанції про оплату комунальних послуг. Виправдовувалися, що написано італійською, а вони знають лише неаполітанський діалект.

Наші жінки більше думають, що про них скажуть, а італійки роблять те, що їм подобається. Українцям важко зізнатися, що вони чогось не знають чи не вміють, натомість італійці цим не переймаються.

Декілька років тому власниця магазину рукоділля запросила мене проводити майстер-класи для італійок. Я звикла, що наші жінки все вміють робити руками і якщо їм один раз покажеш, то одразу розуміють, що й до чого. Про італійок цього не скажеш. Спершу я думала, що кінцева мета – навчити їх ремеслу, а виявилося, що вони приходять, щоб добре провести час. Зрештою, зі ста жінок, які відвідували мої майстер-класи, лише дві зайнялися валянням, і це українки.

Не можу сказати, що в Італії я змінилась, але на багато речей почала дивитися спокійніше, стала толерантнішою. Розширилося уявлення про вік. У 40 років думала, що вже стара, не могла собі дозволити вдягнути коротку спідницю. Тепер такого немає. Носити треба те, що тобі личить. Немає моди для літніх чи молодих. Те саме стосується створення сім'ї. Недавно дві мої подружки вийшли заміж. Одній 60 років, а другій 63. В Італії піти на танці в 60–70 років або випити каву на набережній – це нормально.

Раніше намагалася приїжджати в Україну двічі на рік. Ціную спілкування з рідними, друзями, однокласниками, колишніми колегами. Вдячна своєму минулому, що дало мені неабиякий досвід, сили, знання та навички, щоб подолати всі негаразди. Для мене важливо, що встигла привезти в Італію батьків. Вони погостювали в мене вдома.

Із 24 лютого немає жодного дня, коли новини не починаються з подій в Україні. Помітили, що в перші місяці повномасштабної війни італійські журналісти використовували фразу "конфлікт в Україні". Це мене сильно обурювало – чому не кажуть "війна". Тепер акценти змістилися. Усе частіше звучить "війна Росії проти України" або "вторгнення Росії на територію України". Стало значно більше італійських кореспондентів, які ведуть репортажі з Харкова, Краматорська, Миколаєва, Одеси, Львова.

Більшість італійців підтримує Україну, але є винятки. Днями почула від знайомого, що нам краще було б віддати Росії Крим і Донбас і тоді ворог зупиниться. Або ж узагалі українцям було б ліпше жити під Москвою. Після цих слів мені було важко стриматись.

У перші тижні великої війни в міський осередок української громади люди почали приносити одяг, їжу, гроші. Організували мовні курси для дітей, де я також брала участь. Є волонтерські організації, що допомагають українцям із перекладом документів. Тобто бачу велику підтримку й бажання допомогти. Але тепер благодійників меншає. Світ втомлюється від поганих новин. Тим більше, що починають наздоганяти свої труднощі – дорожчають електроенергія, бензин, їжа.

Українських переселенців багато. Переважно це люди із західних областей – Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької, Львівської, Хмельницької. Проте Італія не найкраща країна для переїзду під час війни. Тут із запізненням надходять усі бонуси, які дає Європа, надто повільно розкручується бюрократичний маховик. Важко і з пошуком роботи. Тому жити доводиться на власні заощадження.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×