Військовим не потрібні дитячі малюнки. Їм потрібна техніка

Коли почався Майдан, люди були збуджені, не спали, жили на адреналіні. Потім, коли довго стояли, було багато розчарувань і депресії. Як почали стріляти, психологи боялися масових психічних зривів. Цього не сталося, бо захоплення Криму й війна не дали розслабитися.

Психологи звикли сидіти в кабінеті, люди приходили до них самі. А на війні ти знаходиш свого пацієнта. Бачиш, кому погано – сумний, тремтить чи ходить похитуючись. Якщо людина в істериці, розпитую, хто вона і звідки. Коли треба відповідати на такі запитання, вона внутрішньо дисциплінується і виходить з істерики.

Головна фраза кризових психологів: все, що відбувається з вами, це нормальна реакція на ненормальні події. Плач, судоми, тремтіння тіла – це нормально, і це мине.

Тетяна НАЗАРЕНКО, психолог-волонтер. Народилася в місті Знам’янка Кіровоградської області. Мати працювала в торгівлі, а батько – на заводі. Закінчила механіко-математичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Психологія – друга освіта. На арт-терапевта навчалася в Центральному інституті післядипломної освіти. Під час Майдану працювала волонтером-психологом у медичній службі. З весни проводила психологічну підготовку бійців до екстремальних ситуацій в умовах війни. На Донбас їздить з кінця липня. Надає психологічну допомогу бійцям добровольчого батальйону ”Айдар”. У мирний час любить подорожувати й відвідувати музеї. Захоплюється Італією. Живе в Києві. Має кохану людину

Найважчим у моїй практиці був випадок з "айдарівцем" Богданом років 30. Він наприкінці серпня через три дні після бою збирав під Щастям останки тіл своїх товаришів. Перед цим бійців із його частини, які хотіли винести тіла з поля, терористи забрали в полон. Тому їхати за останками було небезпечно. Богдан приїхав сам із мікроавтобусом. Вивіз фрагменти 25 тіл у 12 мішках. Тільки п'ятьох загиблих змогли ідентифікувати. Бачила Богдана за тиждень після цього. Він був хворобливо збуджений, постійно від мене втікав. Нарешті я його біля машини впіймала. Сказала: "У тебе гострий стрес. Краще полікуватися по-свіжому". – "Ти психолог? То пішли зі мною на передову. Там будеш лікувати всіх". Він врешті розказав, як збирав загиблих, а я його просто вислухала.

На війні через певний час виробляється здоровий пофігізм. Тому що не можна тремтіти під час кожного обстрілу. У солдатів філософський підхід: ну впаде міна так впаде. Така сама випадковість, як ДТП у мирному житті.

Найбільше переживання солдатів: кому потрібно те, що ми тут робимо? Ми – гарматне м'ясо. Інтернет не працює. Телик – через раз. Тільки від родичів яку-не-яку новину почують. Дехто з бійців до Нового року не знав, що на Майдані розібрали намети. Через цю інформаційну ізоляцію багато серед них зневірені.

Дуже рідко рідні підтримують: ти служиш – ти молодець. Ті, хто так каже, – мудрі люди. Натомість майже всі кричать у трубку: "Коли в тебе ротація, коли ти вже додому приїдеш? Я так за тебе боюся!"

Бійці часто висміюють смерть. Коли їдуть на завдання – всі в тривозі, зібрані. А після бою чи в години затишшя регочуть зі смерті. Жартують, якісь парі укладають. Міряються кількістю ворогів, яких знешкодили чи планують убити.

Полону бояться більше за смерть. Постійне очікування розстрілу – одне з найстрашніших переживань у полоні. Після його жахів повернутися у стрій – найкраще. Переживати травму серед своїх у звичному середовищі легше, ніж серед цивільних, які не уявляють, що це таке.

Більшість військових хочуть повернутися на передову. Там почуваються сильними і реалізованими.

Бійці стають дуже дратівливі. Недавно "айдарівці" вели по Бориспільській трасі кортеж із тілом друга, їх обігнав автомобіль. Військові зреагували нервово. Зчинилася бійка.

Часто знімають напругу горілкою. Але здебільшого чим ближче до лінії фронту, тим рідше п'ють.

Волонтери передають на передову багато алкоголю. Немає проблеми дістати наркотики. Є бійці, які бавляться маріхуаною і амфітамінами. На території АТО це все вільно гуляє. Знаю, що в теплу пору пияків на ніч кидали в яму. Там вони могли провітритись і очуняти. Часом карають побоями.

Чоловік на позивний "Гуцул" сильно переживав за загиблих товаришів у бою під Металістом Луганської області. Сказала йому: "Після війни за кожного друга дерево посади". Він загорівся: "Я вдома цілий сад висаджу". А наприкінці листопада сам загинув.

До поранених родичі ставляться як до інвалідів – створюють атмосферу безнадії, постійно плачуть. Людині хіба мало каліцтва? В Ізраїлі психологи кажуть пораненому: ти вижив – молодець, ти сильний. Зміг ногою поворушити – весь медперсонал аплодує.

Після фронту починають цінувати стосунки, дружбу, любов. До війни чоловіки думали: діти – це колись, пізніше. Зараз серед воїнів манія – всі хочуть народити дитину. Дівчата вагітніють, коли приїздять провідувати коханих.

На війні багато дівчаток по 18 років зі зброєю в руках. Ідуть на війну, аби щось собі довести. Ці дівчата і в мирному житті доволі відчайдушні.

Жінок на війні мало. А чоловіків, які хочуть вилити душу, багато. Одна казала: "У мене і своїх переживань з горою, а до мене ще всі приходять поговорити".

Особисто піклувалася про полонених сепарів – приносила одяг, медикаменти в підвал, де вони сиділи. Нікого не бачила зі слідами побоїв чи катування. Їх годували й виводили купатися раз на тиждень. Один попросив компрес від тиску, комусь їздили купували ліки від діабету.

Якщо здають нерви, ступор чи сильний шок, людину треба одразу евакуювати з поля бою, надати першу психологічну допомогу і обов'язково повернути в бій. Щоб людина бачила, що впоралася. В ізраїльтян пост із психологами розташований за 2 кілометри від поля бою. Бійця за півгодини приводять до тями.

Психологи бояться, що з війни вояки повернуться з посттравматичним стресовим розладом. Ми й після Майдану так думали. Але люди витримали.

Глибокі травми після війни виражаються відчуттям, ніби раптом знову опинився на полі бою. Бувають нав'язливі думки. Але навіть такі найтяжчі розлади минають за рік.

Відчуття "нас здали, все пропало" серед бійців немає.

Це зазвичай риторика родичів. Коли солдати пишуть у соціальних мережах тривожні повідомлення про ситуацію на передовій – це на 90 відсотків спосіб впоратися зі своїм страхом.

Військовим не потрібні дитячі малюнки. Їм потрібна техніка.