Дерево свободи поливається кров'ю. Інших рецептів незалежності не буває
2014 року я наголошував, що події на Донбасі – увертюра до повномасштабної війни. Мені було очевидно, що Україна як самостійна держава і українці як політична нація не відбудуться без повноцінної війни за незалежність. Тотальна більшість українців 300 років ховалася за спідницею від шансу здобути власну державу. Яскрава ілюстрація – мій прадід Микита з нині знищеної Новопавлівки під Волновахою тричі втікав з армії, а під час Голодомору втратив сімох дітей із 13. Як казав англійський економіст Девід Рікардо, народ, який не має честі, не матиме хліба. Ось тепер робимо те, чого українці не робили 300 років.
До початку цієї війни в нашій історії не було жодного прикладу, коли українці масово як нація виборювали свою незалежність. Були локальні випадки і стосувалися переважно Галичини. Навіть Холодний Яр – це анархічно-партизанський рух у межах свого села. Про те, що для наших дідів і прадідів Україна не була цінністю й вони не були готові за неї воювати, свідчать вісім мільйонів українців у лавах червоної армії проти 100 тисяч у лавах УПА.
Я народився в Горлівці, по матері в п'ятому поколінні я донецький. І говорю, як говорили баба, прабаба і прадід, – українською. Проте вони не переймалися, що їхні діти розмовляють російською. Наша культура не була для них чимось вартісним, як і для більшості українців. У східних регіонах країни не було національної самоідентифікації. Це побутова сільська культура, що легко зникає під тиском імперської. Тому Донбас русифікувався за одне покоління легко, швидко й безболісно.
Із початком великого наступу Росії мої дії були цілком прогнозовані. За два тижні до початку повномасштабної війни підписав контракт із теробороною Києва. Це була довга епопея. Я прописаний у Кременці, у військкоматі наполягали, щоби вступав у тероборону там. Відмовився: "У разі нападу москалі через 2 години будуть у Києві. А я що, в Кременці буду комендатуру охороняти?" Та все ж тоді підписати документи було набагато легше і швидше. Це вже 25 лютого стояли черги до військкоматів.
Народ, який не має честі, не матиме хліба
24 лютого ми з приятелем планували їхати на риболовлю. Мав передчуття, що саме цього дня почнеться війна. Але напередодні ввечері товариш запевнив: "Ні, завтра точно не буде. Прочитав вісім астрологічних прогнозів, і всюди пишуть, що війна розпочнеться наступного тижня". Тому навів будильник, а о 5:10 Сергій забігає в кімнату і кричить, що бомблять. За 10 хвилин виїхав до Києва. Подзвонив хлопцям зі своїх компаній, зібрав усі наші фірмові машини. Уже з 10:00 вантажили боєкомплекти і зброю.
Наш батальйон тримав Броварський напрямок. Паніки не було, лише злість, що зброї недостатньо. Якби ми, як у чеченців у Грозному, мали би по гранатомету в кожного і по 10 пострілів до нього, то все було б значно краще. Це дратувало. Коли ти готовий загинути, а в руках тільки автомат, це не покращує настрою.
Дивування злочинам росіян на Київщині свідчить про те, що люди погано знають історію і не читають книжок. У Грозному хіба було інакше? Чи в Сирії? А Сандармох? А сотні тисяч знищених черкесів та інших горян під час кавказьких воєн? Історія Російської імперії – це історія знецінення людського життя. Європа пережила Просвітництво і Реформацію, а Росія – ні.
Жителі дагестанських аулів, сіл Краснодарського краю і Бурятії ментально живуть не в ХХІ столітті. Також слід врахувати, що вони їхали до нас на парад, чекали, що тут їх зустрічатимуть "брати" з квітами. А українці виявилися ніякими не "братами", а "бандерівцями, запроданцями Америки й масонів", та ще й живуть краще. Від цього в окупантів зносить дах. Щоб це зрозуміти, треба пожити в Росії. Я там прожив майже 30 років і знаю, що за демони в їхніх головах.
За чотири місяці війни практично не виходить читати. Бо у вільні години займаєшся видавництвом, волонтерством, обрізаєш хвости по бізнесу. Хоча знаю людей, які читають навіть у шанцях, бо без цього не можуть. А військовим читання необхідне. В армії США не зробиш військової кар'єри, якщо не читаєш книжок. Там є перелік творів, без прочитання яких перехід на наступний щабель кар'єри неможливий.
Деякі диванні експерти два роки насміхалися, що ми доправляємо книжки у військо. А я переконаний, що основні проблеми на цій війні – від людей, які не читають книжок. Бо військо – це корпорація. А в сучасному світі розумні корпорації перемагають корпорації невігласів.
Чи доживуть до початку лендлізу ті, хто пішов на війну в перші дні
Тисячі "двохсотих" – на совісті офіцерів, які не читали книжок. Від дегенератів, що не мають мінімальної спроможності критично мислити і приймати адекватні рішення. Книжка розвиває не тільки розумові здібності, але й моральні. Велика цінність – поєднання освіченості, спроможності та моралі. Брак цих чеснот іде ще з часів, коли до війська йшли не вмирати за державу, а вирішувати свої особисті проблеми – отримати квартиру, безоплатних "джамшутів" на дачу, щось украсти, вийти молодим-здоровим на пенсію. Із 2014 року багато чого змінилося на краще, але скелетів у шафі українського війська ще достатньо.
Переконаний, що паперовий варіант бойового статуту в наплічнику – краще, ніж пошук інструкцій у смартфоні на нулі. До кінця літа маємо видати не тільки книжки з тактичної медицини, а й бойові статути, різноманітні методички. Зібрати гроші на "Байрактар" – простий виклик. Це експлуатація страху – одного з базових інстинктів. А зібрати гроші на книжки для війська – вже next level.
Якби наші командири не тільки читали, а й розуміли бойові статути й не боялися важкої праці й лопати, ми зберегли б тисячі людей на цій війні. А так у нас немає тисяч людей і сотень шкіл. Звісно, в навчальному закладі жити комфортніше, ніж зариватись у землю. Люди не читають статутів і книжок, тому в нас скоро жодної школи у прифронтовій зоні не лишиться.
Зі мною в госпіталі був боєць, який вважає, що вижив, бо спав на дивані. Коли їх накрила арта, всі загинули. А він пролетів через усю кімнату, на нього впав диван, на якому він перед цим лежав, і плита перекриття його не розчавила. Людина, яка читала книжки, зробить висновок, що не можна спати в хаті, а треба закопуватися. А той, хто не читає, вирішить, що треба лягати на диван, бо він може врятувати.
Війна – це шанс для творчих людей. У росіян є споконвічна традиція: якщо ти письменник, то маєш пройти війну. В Україні такої традиції не було. Нині ситуація значно краща – воює багато представників творчих професій. Люди розуміють: якщо не буде України, не буде можливості для творчості. Тому нормально, що деякі артисти, музиканти й літератори взяли до рук зброю.
Після війни з'явиться вартісна література навіть у формі мемуарів чи художки. Я навіть у фейсбуку чотири місяці майже нічого не пишу. Усім, хто важко працює на перемогу, хочеться просто впасти і виспатись. Я вперше нормально відіспався в госпіталі. Тому знімаю капелюха перед людьми, які нині знаходять сили щось героїчно постити.
Яскравих персонажів багато. Після війни планую видати збірку спогадів своїх друзів-добровольців. Це будуть різні – смішні та трагічні – історії, яких умисно не вигадаєш.
Із самого початку вважав, що ця війна надовго. На жаль, у нас немає людей масштабу Черчилля. Зеленський досі не вербалізував тези, що будуть кров, важка праця, сльози і піт. Наша країна не була готова до великої війни, ми не використали для цього останніх восьми років – не побудували жодного патронного заводу, не поставили на конвеєр українських гранатометів, не запровадили обов'язкової строкової служби для всіх громадян. Проте було "Велике будівництво" і таке інше.
Я стриманий реаліст. Так, нам допомагають американці, британці та деякі країни Європи. Але я не можу сказати, що за чотири місяці наше суспільство сильно змінилось і стало спроможнішим та ефективним. Для цього потрібні роки. Так, відвертої вати візуально поменшало, мільйони адептів слов'янського братерства прозріли. Що найбільше бентежить? У перші дні війни були черги у військкомати, тепер вони вичерпалися. Коли приїхав до Києва у відрядження у травні, був здивований кількістю людей на вулицях. Де вони були в березні та квітні? Подивимося, чи знайдеться кілька мільйонів українців, готових битися до смерті і чи доживуть до початку лендлізу ті, хто пішов на війну в перші дні.
Якби Путін розумів, що відбуватиметься, він адекватно підготувався б, мобілізував би мільйонну армію й заходив би в Україну після шквалу артилерійського вогню, а не пхався б кількакілометровими колонами на парад перемоги. Схоже на те, що Бог Україну любить і надає нам черговий, останній, шанс. Усе закінчиться добре, але буде важко, довго та криваво. Дерево свободи поливається кров'ю. Інших рецептів незалежності не буває.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
2 
1
Коментарі