"У розстріляній машині знайшли останки матері й двох дітей. Усіх поховали в одній могилі"

Після війни буде багато тих, кого ніколи не знайдуть

Паталогоанатом – це той, хто працює з померлими в лікарні. Судмедексперт досліджує насильницькі смерті. Як правило, ті потребують розслідування. Також виїжджає у складі слідчої групи на місце злочину чи де знайшли тіло, щоб оглянути труп на місці. Ми даємо висновок, що йде в поліцію, потім – у прокуратуру і в деяких випадках вказує на причетність злочинця до смерті жертви.

 

Обрав цю професію, бо зрозумів, що добре з пацієнтами, які мовчать. З точки зору педіатрії: дитина нічого не може висловити, а випитати щось нелегко. Тому постановка діагнозу важка. У пологах породілля кричить, а я не люблю, коли жінки кричать. Хірургія теж не моє, бо хворі стогнуть у немічному стані, а ти часто не можеш допомогти. Бути лікарем, який каже: "Потерпіть, воно скоро мине", не хочу. Та й зарізати нікого не зможу, людина вже мертва. Це жарт. Насправді професія дуже відповідальна. Судово-медичний експерт, коли робить дослідження та укладає висновок про причину смерті, підписується під трьома статтями Кримінального кодексу.

Про нашу професію кажуть: хірург уміє все, але нічого не знає, терапевт знає все, але нічого не вміє, судмедексперт і вміє все, і знає все, але вже надто пізно.

Роботу свою люблю, бо цікава. Завжди є загадка, від чого ж людина померла. Паталогоанатому дають готовий матеріал: у документах написано, що шукати, а в мене різноманітний – це рівняння з великою кількістю невідомих. Хоча є випадки, коли людину привозять з історією хвороби. Тоді більш-менш розумієш, на що звернути увагу. А буває, привезли тіло, немає жодних даних, навіть імені, і починаєш від А до Я. Описуєш одяг, шукаєш шрами, татуювання, якісь особливості на зразок пірсингу чи сережок, що надалі допоможе впізнати людину. І зрештою сам розтин. Мені цікаво досліджувати "внутрішній світ людини", як іноді жартуємо.

Цікаво шукати й знати, а як не знаходиш, дивишся, що пропустив. Був випадок, коли метастази розрослися по всіх органах до велетенських розмірів. А я звернув увагу на пухлинку не більше 10 копійок, що скидалася на поліп. Виявилося, потрапив у саму серцевину, з чого все почалося.

Ненасильницька смерть теж цікава. Коли декілька основних захворювань можуть призвести до смерті: цукровий діабет, інсульти, інфаркти. Встановити, що було першочергове.

Різати не страшно, мертвих не боюся. Я ж на це погодився. Студенти-медики з першого курсу працюють із трупними матеріалами. Потім, на четвертому курсі, починається патанатомія. Потім – судово-медична експертиза. Тобто час від часу ми відвідували морги і стикалися зі смертю. Реально тремтіли руки, коли в інституті змусили жабі голову відрізати. А коли теща попросила курку на бульйон завалити, не зміг. Живе створіння.

Часто родичам не подобається причина смерті: "Ви що? Він ніколи на таке не хворів, не скаржився, здоровий як бик. Учора цілий день пропрацював на городі". А самі не знають, та й покійний міг не знати, що "переніс інфаркт на ногах". Це велика проблема в Україні – відсутність моніторингу захворюваності. Людина в лікарню звертається, коли вже ноги відмовили чи язик не ворушиться. Є якісь профогляди для працівників державних структур, хтось приходить до приватних лікарів, але це маленький відсоток. Про більшість хвороб ми дізнаємося уже після смерті.

Дотримуюся золотого правила медиків: не нашкодь. Не можна знівечити, бути недбалим. Деякі судмедексперти розрізають тіло від підборіддя до паху, хоча зробити це можна було б набагато акуратніше. Бо, коли покійного одягають, на шиї видно слід – і в родичів паніка, шок: "Познущалися з тіла".

Про трупи, які ожили в морзі, ходить багато байок. У колеги було таке: зима, мороз, знайшли тіло на вулиці. Лікарі констатували смерть, бо тіло дуже холодне, привезли в морг, а тіло відігрілось і ожило, бродило в темряві по моргу. Санітар почув, викликав "швидку", поліцію, перевезли в лікарню.

За 15 років я робив розтин десь близько восьми тисяч тіл. Якщо підняти документи, прочитати опис, глянути на фото, в голові зринає картинка. Можу згадати практично всіх.

"Внутрішній світ" людей однаковий – серце, печінка, легені, нирки. Двічі траплялася транспозиція – дзеркальне розташування органів: 25-річний чоловік помер від серцевого захворювання і 6-річна дитина із вродженими вадами серця. Дивно, що з такими патологіями дожила до цього віку.

Доводиться розтинати і дітей, іноді зовсім малих. Якось молода жінка хотіла скоротити дорогу, а там траса – чотири смуги в один бік, чотири в інший. Збили. А їй народжувати через два тижні. Травми були й у неї, й у дитини. Довелося різати обох. До дітей у мене ставлення специфічне, відчуваю якийсь мандраж. Співчуваю, бо не встигли пожити.

Не шкода людей, які на голці сидять, бухають та які загинули через дурість. Чоловік напився й пішов ногами двері виламувати, порізався склом, поки доїхала "швидка", стік кров'ю. Це на голову не налазить. Безглузда смерть.

 

Неприємно працювати, коли людину переїхали 18 машин чи вона потрапила під навантажену фуру. Є тіла слизькі, витягнуті з води, із запахами. Але така робота. Хочеться блювати, виблюй і далі працюй.

Сленгу в нас для визначення різних типів трупів нема. Англійці називають зогнилі тіла смердючками.

Мені не погрожували через професію, а знайомому – так. Він прийшов до суду у кримінальній справі. Підозрюваний так і сказав: "Вийду, тобі капець".

Траплялося, що хотіли підкупити. Це стосувалося звичайних смертей. Просили, щоб не робив розтину, бо "покійний не бажав цього", або не хочуть, щоб різали їхню близьку людину. Пояснюю, що це кримінальна відповідальність – і для них, і для мене.

Глистів не зустрічав жодного разу – ні в печінці, ні в легенях, ні в кишках.

Якось була історія з маніяком. Неблагополучний чоловік, до якого приходили такі ж, як він: бухали, займалися сексом. Від алкоголю в нього падала планка – хапався за ніж і різав усіх підряд. Із десяток трупів після його нападів потрапило до мене на стіл.

Були в мене на розтині жінки після зґвалтування. Якщо по-простому: зґвалтування – це неприродний спосіб сексуальних відносин, тому здебільшого це розірвані статеві органи й наявність біологічної речовини. Жінок із насильницькими смертями завжди оглядаю на предмет зґвалтування і, якщо є підозра, відправляю матеріал на гістологію. Але, якщо злочинець користувався презервативом, довести його вину практично нереально.

В обласному бюро до роботи з мертвими додалася робота із живими. Це ті, хто приходить на освідування. Знімати побої. Інколи вони смішні. Понапиваються, б'ють одне одному носи й жаліються. Або приходить людина: "Мене вбивають сусіди". Розпитуєш: хто, що, чим убивають? "А подивіться, у мене в голові ще дірка не заросла". Переважно це психічно хворі. Вони справді думають, що мають дірку в голові, бо "опромінили сусіди". Діяли "через розетку, через вікна, лазерними променями". Але ці хворі – теж люди. І я відправляю їх до дерматолога чи хірурга, бо та "дірка" вже розчухана й роздерта до крові.

Стараюся не розповідати, ким працюю. Кажу, що лікар загальної практики. Ті, хто знають, чомусь думають, що ношу мішки грошей додому. Коли пропоную прийти й перевірити – "Ні, в морг, я не піду".

Люблю свою роботу і свою країну, тому, коли запропонували попрацювати у звільненій від росіян Бучі, погодився одразу. Визначали причини смертей удвох із товаришем, але тіл було так багато, що ділилися ними з колегами з Києва і районів. Інакше б і досі там сиділи.

До нас привозили людей, викопаних на городах, із братських могил, обгорілих. І не тільки з Бучі, а й з Ірпеня, Гостомеля, бо це все один район.

Працюючи в мирний час, я бачив убитих по-різному – замовлені вбивства, вогнепальні поранення, від вибухів гранат. Це все насильницька смерть. Двічі-тричі на тиждень до мене потрап­ляли убиті. Цим мене не здивуєш. Проф­деформація. Але тут побачив такий масштаб і за такий короткий час – це шокує.

Крім насильницьких смертей, були і природні. Люди помирали в окупації, переважно літні, від стресу. Їх же нікуди не вивозили, а закопували на городах чи цвинтарях. А тепер їхні могили розривали, і ми встановлювали причину смерті. За ними приїздили родичі й ховали їх офіційно.

Відкриваючи чорний мішок, ніколи не знаєш, хто там – свіжий труп, несвіжий, відкопаний чи ні. Були фрагменти тіл. Старалися максимально допомогти з ідентифікацією, щоб люди зрештою могли знайти своїх.

Родичі впізнавали померлих – за машиною, в якій вони були, за одягом, татуюваннями, родимками, шрамами, зростом, зубами, якщо ті збереглися. Якщо ж цього було недостатньо, здавали аналізи на ДНК. Але й цього інколи замало. ДНК – це білок, а одного разу мені принесли пакет із маєчкою, фрагментами кісток і жменею попелу. Сказали, що то літня жінка. – "Як ви знаєте?" – "Жила сама, сусіди виїхали, в будинок прилетіло". А попіл – це хімія, там аналіз узяти неможливо.

У розстріляній машині знайшли останки матері та двох дітей. Усіх поховали в одній могилі, бо важко розібрати, що кому належить.

Причинами смертей у Бучі ми переважно вказували вогнепальне поранення, осколкове поранення, від опіків.

До наших обов'язків входило й оформлення документації, і спілкування з родичами. "Де мій брат? Ви його знайдете?", "Зникла мама, хату розбомбило, але могили немає", "Бабуся вийшла по дрова. Не попадалася вам? Прізвище таке-то", "Якщо не знайдуть збігів ДНК, то мій чоловік живий? Може, в полоні?"

Найчастіше запитання від родичів: "Він одразу помер чи мучився?" Звісно, казав, що не мучилися.

Є така категорія, як зниклі безвісти. Якщо їх знайдуть під завалами – то це ще добре. А якщо снаряд влучив біля людини, то може нічого не залишитися. Розпадається на атоми. Після цієї війни буде великий процент тих, кого ніколи не знайдуть. Після Другої світової теоретично можна знайти будь-яку людину – у могилі, на місці бою, під завалами. Але тоді не було такої потужної зброї, ракет, які знищують просто все.

Маріуполь стерли з лиця землі. І якщо правда те, що разом із будівельним сміттям вивозять тіла, то зниклих безвісти теж додасться. У цій війні не всім випаде честь бути похованим. Коли після перемоги зайдемо в Маріуполь, роками знаходитимемо рештки людських тіл. Братські могили, поховання у дворах – це більш-менш нормально. Їх можна викопати, рано чи пізно ідентифікувати, усе залежатиме від розвитку ДНК-експертизи. І цими справами займатимемося ми, судмедексперти. Більше нема кому.

Востаннє плакав на похороні батька шість років тому.

Якби робив розтин Путіну, не задумувався б навіть, хто він. У мене на каталці були, як у нас кажуть, і бомж Вася, і депутат Петро Петрович. Усі однакові на столі. Це вже тіло.

До власної смерті ставлюся спокійно. Це фізіологічний процес. Він уже триває, ми потихеньку вмираємо. Тому, коли в організмі закінчиться ресурс, залишиться тіло. А присутності чиєїсь душі жодного разу поблизу не відчував.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×