"У любій ситуації треба прихарашуватися. А я зовсім сива, не можу в люди вийти"

Як краса рятує зболені душі: б'юті-волонтери зі столиці обслуговують жителів деокупованих територій

– Тут черга на стрижку? – біля ліцею у центрі Димера на Київщині зрання 3-го жовтня збираються місцеві жінки. Дощить, тож ховаються під дашок над ґанком.

Сюди ось-ось мають приїхати б'юті-волонтери — столичні майстри індустрії краси. Понеділками вони командою з 20 осіб прямують у якесь село чи містечко біля Києва, що пережило російську окупацію і безплатно стрижуть, фарбують волосся, брови та вії, роблять манікюр і масаж. Перед цим сповіщають про себе у соціальних мережах. Сьогодні їхній 19-й виїзд.

– Хочу просту стрижку: помила, розчесалася і побігла, – жінка за 50-т, схожа на кореянку із цупким чорним волоссям із сивиною, що стирчить їжачком, – тулиться на східцях. – Якщо тут погано пострижуть, то хоча б безплатно.

– Я стригтися нє, в мене гулька с дєтства, – інша, запнута у хустку, що зовсім не видно волосся, – звертається до сусідки. – Хай брови намалюють, – їх у неї практично не видно. – Колись в парикмахерській дьоргали, а потім я сама собі. Не боюся фарбувати, – відповідає на здивований погляд сусідки, у якому читається: як це фарбувати вперше, коли тобі за 60? – Раді Бога, не сподобається, перехожу, все робиться у лутшему. Войну переседіли. А тут брови.

 

 Димер, лютий-березень 2022 року, 35 днів окупації

Селище Димер та 34 села місцевої громади на півночі Київщини з першого дня російсько-української війни опинилися під окупацією.

Військова техніка з літерами V і Z почала заїжджати в Димер 25 лютого. Росіяни спалили прапор України, мером поставили місцевого наркомана, який віщав, як добре, що Росія прийшла, і як круто тепер вони заживуть.

Наступного дня зникло світло, через це зупинилися помпи на дамбі й річка Ірпінь почала наповнюватися і розливатися. Це не давало росіянам вийти на Лютізький плацдарм – основну їхню мету, щоб далі брати Київ. Крім того, заважали підірвані міст і дамба. Через це вороги дуже психували. Полонили інженера – працівника дамби, допитували його, як відкачати воду. Він пояснив, що потрібне світло, щоб запрацювали помпи. Вороги не здавалися: "А как еще воду откачать?" – "Ну випийте її". За це йому на руках зламали пальці.

Окупанти розграбували всі магазини. Де була решітка, прив'язували її до БРДМів, зривали, заходили всередину, потім роздавали все як свою гуманітарку. Захопили закон "Вікналенд" – (одне з найпотужніших підприємств України з виробництва вікон – Країна), де облаштували свій склад боєприпасів, а в підвал почали активно звозити місцевих. Спершу атовців, поліцейських та інших причетних до органів, тоді тих, хто чимось не сподобався. Там людей тримали й катували.

Також у вириту в лісі яму кидали місцевих чоловіків, яких вважали коригувальниками. Для росіян підозрілими ставали навіть ті, хто просто роздивлявся російські машини. В ямі тримали 12 людей, ні їсти, ні пити не давали. Полонених били прикладами, обухом сокири до переломів, роздягали догола, одного змусили ковтнути свого золотого хрестика. Спочатку росіяни заявляли, що прийшли димерців "спасать" и "поднимать с колен".

А коли ми не погоджувались, вони ставали дуже злими та агресивними", – з розповідей юристки, психологині та волонтерки Ольги Смірнової, місцевої жительки.

"Були впевнені, що візьмуть Київ за три дні. Потім казали: готуйтеся, 12-го березня будемо брати столицю, потім — 16-го. Вони в це свято вірили. Все шукали бандерівців і шухевичів. Питаю: "А хто такий Бандера?" — "Фашист, націоналіст". — "А хто такий націоналіст?" Мовчать. Армія зомбаків. Люди, які не мислять узагалі. Це дуже страшно".

Мама Ольги залишилася працювати в лікарні, де не було ні операційної, ні потрібних медикаментів. Туди звозили поранених цивільних. Їх було близько 30. Там же залишився дитячий травматолог з "Охматдиту", який живе у Димері, – на ньому трималася вся робота з пораненими. Без нього, впевнена Ольга, їх не вдалося б порятувати. Молода жінка зі своїм чоловіком також допомагали в лікарні.

"Там була поранена дівчинка Даша, вона тікали з родиною, а їхню автівку обстріляли. Батька і мачуху вбили в машині в неї на очах. Дідусь прикрив її собою та відчинив двері, щоб тікала. Вона повзла до канави, а руські стріляли й сміялися: "Цель, цель, цель". Священник, який знайшов дівчинку привіз її в лікарню. В неї був перелом руки та уламок в нозі, її вдалося з Червоним

Хрестом відправити на підконтрольну Україні територію, її там вдало прооперували. А потім знайшовся її дідусь, а думали, що загинув. Його теж поранили, відлежався вдома і приїхав до нас лісами".

"Була молода жінка, сиділа у підвалі, а потім коли нібито перестали стріляти, вийшла по дрова, щоб розтопити піч і погрітися. І в цей час влетів снаряд і перебив їй осколком хребет. Усе, що вище пупка – відчуває. Нижче – паралізована. Вдалося з Червоним Хрестом перевезти її на "велику землю". Росіяни таких пропускали.

Довелося лікарям у Димері приймати пологи, за час окупації в селищі народилося 5 хлопчиків. Для цього зробили відділення у коридорі. До того в лікарні не народжували років з 25.

Як і всюди в окупації, людей вбивали просто так.

"Мій друг поїхав із гуманітаркою. Вся машина була напхана продуктами. Виїхав о п'ятій вечора, і зник. Дружина почала шукати. Вранці почула: машина лежить у кюветі в центрі Димера. Жінка їде туди з підійнятими руками, на блокпосту говорить із вбивцею чоловіка, а він: "Нефиг так быстро ездить". Дві години молила віддати тіло. А ще й спробуй поховати, цвинтар же заміновано".

У Димері за наводкою колаборантів росіяни грабували найбагатші хати.

"Вивозили все. Заїжджали БТРами. Виїжджали — як цигани на бричці. З бойової машини стирчали подушки, люстри, згорнуті килими, а зверху сиділи вони.

У вчителя фізкультури був невеличкий магазинчик. До нього прийшли: "Или ты откроешь, и мы возьмем все, что нам нужно, или мы тут все развалим". Він відчинив, набрали тушонки, того, що довго не псується.

З нашої гімназії на рядно виносили ноутбуки, проєктори. Все, що можна було винести. Віджимали машини в людей.

Днів за чотири, як вони звідси пішли, наші з "Байрактара" розбили "Вікналенд". Дуже сильно палав. Вони тікали звідти, як пацюки. Охоронець, знав, що в підвалі є полонені. Ризикнув, під таким вогнем пробрався туди, збив замок і відчинив двері. Так врятував 22 людини".

Своєю чергою Володимир Підкурганний, голова Димерської об'єднано-територіальної громади та ще декілька місцевих мешканців об'єдналися та тихенько допомагали: налагодили постачання "гуманітарки" в Димер та довколишні села. Вдалося знайти кілька великих човнів, якими ввозили на окуповані території продукти, а назад — забирали людей. Так евакуювали близько 600 місцевих. На жаль, під час негоди один із човнів перевернувся і загинуло 8 осіб.

"А тоді 1 квітня вони пішли. Зранку ми прокинулись, а блокпостів нема. Спочатку не розумієш, що відбувається. Весь цей час, коли виходили на вулицю, здавалося, що в Димері нікого нема. Жодного вцілілого магазину, всі вітрини розбиті, всюди сміття. А тут виходиш — люди, діти сміються", - згадує Ольга.

29 вересня СБУ затримала колаборанта, який під час окупації Київщини був назначений росіянами "заступником голови селища Димер". Зрадник із місцевих забезпечував окупантів пальним, електроенергією, газом і продуктами. Також він брав участь у допитах цивільних громадян, які були викрадені росіянами.

У Димері внаслідок російської агресії постраждало 614 будівель, 90 повністю зруйновані.

 

Травень 2022, Київ. 33-річну Ольгу Белицьку – головну візажистку французького бренду Guerlain, маму в декреті, осяяла ідея: треба щось робити, треба допомагати українцям. Кому і як? Коли почалася повномасштабна війна, вона нікуди не виїздила, а придумала ходити до лікарні "Охматдит" і волонтерити. "Що я вмію? Зараз не до візажу, а гарні брови чи вії я зроблю". Там влаштовували дні краси для лікарів, бо вони ж тижнями не залишали місця роботи. Але з часом потреба відпала, і Оля подумала про людей на звільнених територіях, які натерпілися, і яким краса точно не завадить. Якість послуги, вирішила відразу, не має відрізнятися від салонної.

"Я написала в інстаграмі, що збираю команду для поїздки Київською областю. Куди їхати – не знаю, як це відбуватиметься – не знаю, але хто зі мною? Ніяковіла, боялася, що захейтять: мовляв, у людей хат немає, вони поховали родичів, а ти зібралася брови їм робити. Але майстри давай відгукуватися, пропозицію перепостили, і от у першу поїздку в Ірпінь нас назбиралося аж 12-ро.

Перша жінка, яка сіла в моє крісло, почала плакати, а я з нею, взяла її руки у свої: "Я знаю, що з вами сталося багато поганого, але не плачте, головне, що ви живі". Зробила цій жіночці зі зіщуленими плечима й опущеною головою брівки, ми довго балакали, потім вона пересіла на манікюр, стрижку і коли йшла додому, її спина розпрямилася. Вона вже кимось весело щебетала телефоном. Це була інша людина.

Перші рази "батальйону краси", як себе називають волонтери, було складно морально. Приїздили додому ніякі й цілий тиждень оговтувалися від почутого.

– Але з часом ми навчилися задавати питання, щоб не ранити, не підіймати біль, вислуховувати, пропускати через себе розмови, щоб не розвалювалися. Хочемо нести їм гарний настрій, емоції. Люди діляться з нами любов'ю, а ми з ними. Тепер з цих поїздок повертаємося зарядженими. Вчимо їх приймати допомогу, бо в багатьох менталітет совковий: як це безплатно? Щось тут не те. Або просто соромляться, чи їм незручно, що ми цілий день свій виділяємо. Камон, в нас лишається ще 6 днів для своїх справ. Ми пояснюємо, що не все робиться за гроші, і що допомагати – це нормально. Вони, однак нам віддячують: ціле літо тягли торби яблук, огірків, баклажанів, персиків, абрикос. Десь вареників наробили, десь голубців, огірочків насолили. Їдемо додому наче після канікул в бабусі, – Оля розливисто сміється, показуючи свої брекети в кольорах українського прапора.

Вона розповідає, що волонтери можуть приїхати у будь-яке село чи містечко, яке було окупованим. Поки що це Київщина, наступного разу їдуть на Чернігівщину, в планах – Харківщина. Їх можна запрошувати. Для роботи їм треба приміщення зі світлом і надалі – з теплом. Без води працювати звикли, просять, щоб клієнти приходили з чистою головою. В якомусь із сіл була зникла електрика, то їм підвезли генератор, потужності якого вистачило на роботу одного професійного фена. Тому всі працювали по черзі. Як правило, майстри купують смаколики, пральні засоби, паливо за кошти, які їм донатять охочі. А Димерська громада не вперше надсилає до Києва свій шкільний автобус за командою. Це дуже зручно.

Оля переповідає історії про окупацію з останніх поїздок, які запам'яталися: "У Катюжанці місцева жінка мешкала з доньками. Прийшов росіянин і автоматом тицяв у живіт, підіймаючи одяг до шиї, що означало: знімай. На що почув: "Я роздягтися не буду, в мене зброї нема, і до війни я не готувалася". "Це наша українська сміливість", – захоплено каже Оля.

"Ще в якому селі прийшли ворожі лікарі і давай роздавати ліки, які перед цим гопстопнули в українській аптеці. Десь в ліжечках дитячих батьки бачили розтяжки, а десь дітей матері ховали в утеплювачах від труб. Люди знаходили у своїх хатах надбиті французькі парфуми і рюмочки біля них. У Бучанському районі до загарбників вийшла жінка така справжня, бойова, справна: "А що це ваш кацапський БТР валить мій паркан? А хто його ставити буде? Путін? Вашого командира давай сюди!" – Оце люди в нас! – сміється піднесено. – Прям зараз трешових історій нема, люди оговтуються, забувають. І це добре. Згадують смішне. Наприклад, кацапи як відступали, бігали потєряшками: "Ви не видєлі наш танк? Нас забилі".

 

Димер, жовтень

Волонтери весело галасуючи, із жартами, заходять у ліцей: "Ви нас зачекалися?", займають два класи поряд, швидко розсувають парти, розкладають інструменти, вмикають музику. Тим часом смішлива, кучерява адміністраторка Анна Бєлікова записує всіх в чергу, щоб не сварилися. Найбільше охочих – на стрижки. Сьогодні з місцевими працюють 9 перукарів, 8 майстрів, що займаються бровами та віями, 1 манікюрниця та 2 масажистки: одна робить енергетичний масаж на все тіло, інша – тілесний на комірцеву зону: у плечах найбільше "осідає" стрес.

25-річна Аня каже, що волонтери як правило встигають за день зробити 50-60 зачісок, таку ж кількість клієнтів обслуговують бровісти. На масажі та манікюрі ця цифра зрозуміло нижча.

– А я вже була в Андрія, можна мені до нього? – жінка із модною стрижкою зазирає у двері.

Оскільки волонтери не вперше у районі, за ними вже їздять тамтешні "гастролери", яким сподобалася послуга. Багато не приховують того, що не можуть собі дозволити стрижку у столичного майстра за 650-1500 гривень, масаж за 400- 700 гривень, тому радіють, що тут це безплатно.

25-річна Юлія Савчук з виразними рисами східної красуні: темні очі, брови й волосся – привела в "салон краси" свекруху. Сама фарбуватиме брови. Ми розмовляємо біля вікна в коридорі: єдиного місця в ліцеї, де можна почути один одного. У навчальному закладі є бомбосховище, тому навчання тут дозволили. Лунає дзвоник, школярі гасають коридором, зазираючи в класи з майстрами, щебіт дитячих голосів і галас людей в черзі не змовкає.

– Я сама військовослужбовець – оператор радіотехнічних військ. Оскільки на початок війни була на 6-му місяці вагітності, командир дозволив працювати з дому. 24-го лютого чоловік поїхав на роботу, він мнс-ник, а я залишилася з батьками, 9-річною сестрою і 17-річним братом, дідусем і бабусею у Демидові. Командир подзвонив: "Спали форму і військовий квиток". Але вітчим викопав яму і ми їх сховали, бо довго потім відновлювати. Ми були відрізані, бо зірвали мости. Росіяни столи прям біля нас, було дуже страшно. Як їх вибивали, хата ходором ходила. Потім нас затопило, нема врожаю, нічого, добре, що городи у свекрухи у сусідніх Казаровичах посадили. А в липні я народила хлопчика Савелія.

– Савчук є? – Юлю гукають до майстра.

Як і більшість молодих димерців, жінка не дуже хоче згадувати окупацію, і чим більше часу відділяє їх від тих 35 днів, тим коротшими спогади стають. Враження вже можуть вміститися в кілька речень чи фраз. Пам'ять витісняє погане. І їм цікаво говорити про майбутнє. Старші люди, як і в мирному житті, більше живуть минулим.

До Марії Лукащук, 25-річної перукарки із рудим волоссям і татуюванням ножиць на зап'ястку сідає вчителька української мови й літератури Світлана Яковчук. Їй за 57, вона жвава й енергійна.

– Люди несуть нам культуру, – грайливо грає зеленавими очима і швидко-швидко балакає. Встигає озиратися навколо, вітатися з колегами, розповідати про окупацію перукарці і всім – про те, як добре міняти своєю зовнішність, пробувати щось нове. – Я чула, що по селах їздять, кажу дітям: "Б'юті – це ж слово означає "прекрасний". Ми стрижемося не тому, що безплатно, а тому, що це якась нова ізюминка, чому ж не спробувати, не використати момент? Я не знаю, як мене пострижуть, там і так три волосини, але може ще краще буде. Ні, то, Господи, відросте, скоро шапки носити, заховаємо. Та й з матеріального боку вигідно. Хоч ми якусь зарплату, слава Богу отримуємо, сходити в салон можемо, але ж на це час треба. Ну і це не 100 гривень коштує, – обводить очима клас, де працюють майстри.

Коли встає із крісла з укладеною зачіскою, королівською ходою прямує на урок. Пару знайомих при зустрічі з нею охають від такої краси. Одна навіть обходить навколо, захоплено роздивляється.

Світлана затримується на кілька хвилин, на її носі кілька зістрижених волосинок:

– На масаж і на манікюр не піду, хоч нігті й запустила, – ховає руки за спиною, – не можна все забрати собі. Дівчинка, що стригла, питала, чи в нас рублі ходили? Як рублі? Може на горілку хто міняв. В нас усе розбили в момент: ні магазинів, ні заправок, в школі попрострілювали всі ноутбуки. Запасів їжі вдома я ніколи не тримала. Цукру нема, от і харашо, будемо пити чай без цукру, я ж оптимістка. Люди всім ділися, я каву роздавала, бо багато маю, кавоман. Одна жінка подзвонила: "Пішли по насіння на розсаду", – там хтось продовав чи роздавав. – "Знаєш, я зовсім сива, не можу в люди вийти". – "Яка тобі різниця, ми ж в окупації!" – "Не можу і все, в любій ситуації треба прихарашуватися. Люди, в кого є фарба для волосся?" Одна каже: "Є, але чорна, як смола". – "Мені однаково, давай хоч корні заляпаю".

Якось тільки помила голову, дивлюся, у дворі "друзі" ходять з автоматами. Я рушник на голову намотала, вийшла: "В мене там нічого не сховано, це просто рушник". – "Почему вы нас понимате, а мы вас – нет?" А мене чорт смикнув за язик: "Чим більше знаєш мов, тим більше ти людина", – прикриває рот рукою, сама злякана своєю сміливістю. – Позвали по гуманітарку: якусь мерзлу рибу. Ми не пішли: "Хлопці, ми в селі живемо, картопля, консервація є". – "Умрете с голоду" – "Не вмремо".

Марія Лукащук – майстриня, яка робила зачіску вчительці, сама була в окупації:

– Я працюю в Вишгороді, і перед війною з подружками балакали, що робити, якщо почнеться. Всі: "В село їхати, в село". От я й поїхала до батьків у Синяк, у Бучанському районі. В 10 була в них, а час дня вже сиділи в погребі. Через пару днів зникло світло, вода, а через два тижні сусід прийшов: "Ми завтра хочемо виходити пішки, якщо хочте – давайте з нами". Тре було сунутися через відкрите поле, дуже страшно, трава випалена, чорна. Біля одного села зустріли наших військових. Два молоденьких, років по 18, принесли листочки з телефонами їхніх мам, дружин, яким треба було сказати, що вони живі. А 13-го березня, на жаль, дізналася, що хлопців усіх убили, – в її голосі сльози.

Повз нас підіймається сходами одна з вчительок із новою стрижкою, явно задоволена.

– У цій окупації почувалася не при ділі, – продовжує Марія, – коли повернулася у Вишгород, відразу написала у всі групи, але сітки було кому плести, окопні свічки робити теж. Аж тут Оля зі свою пропозицію, я так зраділа, що можу допомогти. Я і потрібна, і кошти свої не витрачаю, лише час.

Всі інші волонтери говорили приблизно те ж: ми не вміємо воювати, але ми вміємо гарно стригти, фарбувати, масажувати. Тому тут.

Марія згадує веселу історію із поїздок.

– Моя колега стригла мужчину, а він залицявся страшне. Вона аж не могла працювати, все хіхікала. А він каже: "Пішли до мене, у мене будинок прям біля річки, і панорамна криша". Виявляється, в нього від прильоту кришу зірвало, – сміється заливисто. – Коли постригла, приніс шоколадку і свій номер телефону записав.

У сусідньому класі фарбує брови жінка "з гулькою з дєства" Марія Дяченко. Вона працює у школі на кухні. Каже, пішла на пенсії підпрацьовувати, бо "дураків робота любить".

– Щоб те падло усате швидше здохло. Я за Білорусь, аби не вона, у нас було б спокойно, – розповідає 25-річній бровістці Ані Давось. – Всі ж самольоти з Білорусі, всі танки звідти лізли, як таракани. Їм же прєгради не було. В першу ніч пройшло 500 танків. До вас це кожний сідає і хоче розказати?

– Для людей це терапія, – старанно наводить брову Аня.

– Дєло, в том, що ця терапія ще довго буде. Уночі до 3-х воно ще коє-как спиш. А в 3 підйом. Ось кажеться буде прильот. Сім місяців пройшло, а наче хто будить в той час, коли бахкали. Вчора казали, у Вишгородському районі прилетіла та касєта, що розсипається пелюстками. А в мене сестра там.

62-річна жінка згадує, що під час окупації втратила лік дням.

– Через тих гадов забула про 8 марта – наш празнік. До мене не ходили, а що в мене брати? Я та собачка Гєрда. Ті паразіти знали, до кого йти, кого грабувати. У кого гроші є, так звідти машинами вивозили. А до руських наші дівчата бігали, стидоба.

Аня намазала брови фарбою, треба почекати кілька хвилин. Пропонує пенсіонерці у сусідньому класі взяти мийні засоби, які привезли з собою волонтери. Та хутко встає, швидко повертається:

– Собі взяла й онучці, – показує два пачки прального пороку і рідину для миття посуду.

Нарешті фарбу змивають, жінка дивиться на себе у люстерко:

– Спасіба вам велике, – шепоче зворушено. – Гарно, що не чорне. Не люблю. Ото і коси фарбую: "дика вишня", "божолє", або "баклажан". А стригтися не буду, ото може хіба в старості не зможу розчьоску держати, то налисо! Дай Бог щоб вам ручки не боліли, молоді легесенькі, не те що, – виставляє наперед натруджені руки. Їде спокволу з класу.

– Бабульки – це наше всьо, – ніжно дивиться на пенсіонерку Аня. – Я їжджу з першого разу з командою Олі. Тут чудові майстри, які зірок обслуговують. Ми вже як одна родина. Спершу плакала після всіх сумних історій. Тепер перестала, бо ці люди стільки енергії віддають, тепла, що нам це інколи потрібніше, ніж їм. Якось прийшла бабуська на двох палках. Сіла до мене і почала плакати ні з того, ні з сього. А потім після процедури пошкандибала додому і принесла дві банки помідорів. Це ж як важко їй було йти, але вона хотіла віддячити за приємність. Каже: "Вдруге за кілька місяців я почуваюся щасливою: вперше, коли нас звільнили. І зараз, – і це щастя жіночне. Його так не вистачало!"

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×