За весь час служби бувала вдома у кращому разі місяць на рік
2014-го після Майдану, перших втрат і захоплення Криму йти в ЗСУ вирішив рідний брат Сергій. Бачила, що й чоловіку це теж болить. Розуміла, що довго вдома не затримається. За місяць після того, як брат почав служити, сказав: "Я йду". Перепитала, чи добре подумав. Тримати не стала, це не в моєму характері. Вони пішли, а я стала допомагати, бо 2014 року із забезпеченням фронту була біда. У Богуславі з однодумцями створили благодійний фонд "Надія".
Якось він прискочив на два дні: "Давай одружимося!" – "Навіщо, – кажу. – Скільки років прожили так, і добре все". – "Я можу не повернутися, моя донька не має залишитися повною сиротою". Я тоді пообіцяла: "Хоч би що сталося, ніколи її не залишу". Мати Марії потрапила під потяг, коли дівчинка була зовсім крихітна.
2015-го сподівання, що це скоро закінчиться, розвіялися. Зрозуміла, що ця війна надовго, я вирішила підписати контракт. Відмовляли й батьки, й чоловік: донькам по 13 років, ти їм потрібна, на фронті важко. Але це не спинило.
Пішла до чоловіка у 81-шу аеромобільну бригаду. Він був розвідником, я вивчилася на зв'язківця. За весь час служби бувала вдома у кращому разі місяць на рік і то шматками. Дякую батькам, що зрозуміли моє рішення і гляділи онучок.
З чоловіком пробули разом півтора місяці. Ще в лютому 2015-го він брав участь у боях за донецький аеропорт. Коли були найважчі дні, потрапив під вибухову хвилю. Його добряче кинуло вбік, привалило залізяччям і бетоном. Побратими швидко відкопали, відвезли в госпіталь. А потім по всіх лікарнях Харкова, Чернігова.
Поїхала з батьком забирати його після лікування й жахнулася: чорний, худий, ногу волочить, рука не працює. Тільки очі палали вогнем. Давай шукати реабілітолога, та за три тижні поставила його на ноги.
Тоді ніхто не знав, що в нього тріщина аорти. І ми незадовго до його смерті разом стрибали з парашутом. Тільки я раз на день, а він – тричі. Висота: 1,5 тисячі, тисяча, 600 метрів. І так п'ять днів. І весь час різні перепади тиску: земля-повітря. 1 вересня 2016-го вночі Вові стало зле: знепритомнів у мене на руках. Злякалася, думала помер. Давай тормошити. Він опритомнів, але тиск стрімко падав. Дві бригади медиків так-сяк стабілізували й забрали терміново в лікарню. Один із медиків, не знаючи, що я дружина, сказав: "Усе погано, надії немає, одна легеня не просвічується". На допотопному обладнанні докопалися до діагнозу: тріщина аорти. Порадили забирати чоловіка. А Володя почувався нормально. Жартував: "Ви ж мене прокапаєте й відпустите? Мені до хлопців треба".
Лікарів, які взялися чоловіка оперувати, знайшли в київському інституті Амосова. Озвучили ситуацію – для порятунку чоловіка треба ставити стент, що закриє тріщину на аорті. Але їх виготовляють тільки в Європі. Роблять чотири-п'ять днів, ціна – 750 тисяч гривень. Я відкрила рахунок. Мали приїхати ЗМІ, щоб зняти сюжет і почати кампанію зі збирання коштів. Того ж дня лікар повідомив, що чекати не можна: Володі стало гірше, його підключили до апарата штучного дихання, ввели в медикаментозний сон. Вирішили робити іншу – складнішу – операцію.
Домовилися, що каталка зупиниться на кілька секунд біля ліфта, щоб я побачила чоловіка. Але у призначений час із ліфта вийшов тільки лікар і покликав у кабінет: не довезли до операційної, аорта лопнула – і смерть була миттєва. Це неможливо усвідомити: я вдруге стала вдовою.
Далі вирішила продовжити службу. Після загибелі попереднього чоловіка в аварії я сиділа сама зачинена в чотирьох стінах і знала, як це важко переживати. Рік коматозу. А на службі я була потрібна, постійно зайнята – це відволікало й давало можливість самореалізуватись. Армія допомогла вижити. Мною рухало ще й те, що Володя цим жив. Тільки перейшла в інший підрозділ.
Коли не стало Володі, моєму сину Ярославові було 17 років. Він мав його за взірець, називав батя. Побував у частині, де вітчим служив. Там усі побратими говорили: "Малий, ти не уявляєш, який у тебе був батя". Після цього син сказав: "Піду служити. Буду розвідником". У 18 років він пішов підписувати контракт: "Мамо, знаю, що зрозумієш і підтримаєш". Єдине, що я могла зробити, забрати його у свій батальйон. Ярослав сам без жодних преференцій пройшов шлях від рядового бійця до головного сержанта розвідувальної роти.
10 березня 2020-го в Пісках він у пікапі віз командира. І тут побачив ракету ПТУР, яка летіла на них. Зреагував миттєво, вивернувши кермо. Ракета влучила у вантажівку позаду них. Автомобіль палав. І коли побіг рятувати побратимів, почули другий вибух, що знову вдарив по цій машині. Двоє загиблих, багато тяжкопоранених. Син розказував: "Увесь день вдихав запах печеної крові. Її було так багато, що аж нудило".
Син врятував життя командира й іще багатьох хлопців. За цей вчинок його приставили до ордена "За мужність" III ступеня. Але так і не дали. Начебто один із посадовців сказав: "Це просто їхня робота, немає за що нагороджувати". У День розвідки, 7 вересня, написала пост про неотриману сином нагороду і про те, як ним пишаюся. За кілька днів Ярославу передали відзнаку "За військову службу Україні". А потім він отримав орден "Народний герой України". На сцені хвилювався, зміг промовити лише одне: "Коли держава говорить, що ти просто робиш свою роботу, то народ каже, що ти герой".
8 вересня 2021 року в Кряківці на Луганщині мене контузило. Операції, госпіталі, реабілітація. Виявилося, що маю посттравматичний стресовий розлад. Це проявлялося в безсонні, постійних флешбеках – поверненні в ту ситуацію. За пів року лікування стало легше. Мене виписали 23 лютого. А наступного дня все лікування склалося. Ніби й не було.
Тепер я постійно на ліках: антидепресанти сильні, знеболювальні, снодійні. Головний біль нестерпний, лівий бік болить, руки терпнуть, у вусі клацає, зі сном проблеми. Уранці треба година, щоб скласти себе докупи. Увечері падаю, бо болить кожна кістка, кожен м'яз.
Коли син відслужив чотири роки, вмовила його не продовжувати контракту. З липня 2021-го він пробував себе в цивільному житті. Але після війни знайти себе важко. Думав, виїхати за кордон із сестрою та її хлопцем. Чекав на запрошення. Але в останні дні перед вторгненням ми з ним відчували, що от-от щось буде. Ярославу прийшло запрошення, а він каже: не поїду, я не дезертир і не зрадник.
24 лютого, о восьмій ранку, стояв зібраний із речами у військкоматі. Розподілений у 71-шу бригаду, роту розвідки, на посаду командира відділення. У селі Плоске Броварського району на Київщині потрапили в оточення під масований артилерійський обстріл. Якби не він, група не вийшла б – Ярослав був єдиний із досвідом. Вивів вісьмох людей. А тоді на прохання командира батальйону повернувся в те пекло й уже з підтримкою нашої артилерії вивів іще одну розвідгрупу.
Якщо не зідзвонювалися, то списувалися щодня. Казала: "Якщо не можеш говорити, кинь повідомлення "4.5.0" – аби я розуміла, що все добре.
Після Плоского, коли орки відійшли, він був в Ірпені, Бучі, Димері, Горенці. Розвідка – треба кругом встигати. Я трішки видихнула – ворога ж немає. Ярослав попередив, що зв'язок поганий. Добу не було нічого чути. Думала, скоро з'явиться, дасть про себе знати. 20 квітня мені зателефонував брат: "Що робиш?" Готувала чергову машину для відправлення на фронт. Брат приїхав разом із військкомом – другом нашої родини. Той найперший дізнався, що машина Ярослава підірвалася на протитанковій ворожій міні, але не зміг сам сказати. Брат відвів мене вбік: "Сестричко, сестричко". І сльози в очах. Я почала кричати: "Скажи, що це неправда, що цього не може бути!"
Досі не усвідомлюю, що ніколи не побачу сина. Завжди казала й думала: не зможу такого витримати. Тепер розумію, що можу. Можу набагато більше, ніж здавалося. Військова служба зробила сильнішою. Я не одна у своєму горі, сотні матерів щодня втрачають дітей. Але це знання не полегшує болю. Він завжди зі мною. Болить нестерпно.
Нинішня моя діяльність трохи допомагає. З ранку до ночі я постійно в русі, у справах. Син завжди зі мною. У думках, діях. Не просто так назвала благодійний фонд його прізвищем. Усе, що роблю, – в пам'ять про нього.
23 червня Ярославу виповнилося б 23 роки. Командир бригади зробив подання на отримання найвищої державної нагороди – Герой України. Не розумію, чому це стопориться. Мені це болить. Для мене це принципово.
Син гідний цієї нагороди. Є сотні людей, які завдячують йому своїм життям і готові підтвердити його подвиг. Тому хочу добитися справедливості. Наша родина віддала все для держави: життя мого чоловіка й сина, роки служби та здоров'я моє і брата – він захворів на рак, став інвалідом. Наші жертви знеціняться, якщо цього не буде. Надто дорогу ціну ми заплатили.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
17 
1