"Слушнішого часу для змін не буде. Маємо всі передумови стати кращими"

Раніше європейці не знали, де Україна, а тепер знають, де Ірпінь, Буча й Маріуполь

– Даруйте, вчора не міг говорити. Зустрічався з людьми щодо постачання машин на схід, – каже Ігор Захаренко. Спілкуємося телефоном 1 липня.

Ви буваєте на фронті. Який настрій панує серед захисників?

– Стоять незламно. Там, де я буваю, розташовуються переважно добровольчі батальйони. Мотивація в них – на висоті. Знають, чому й за що воюють. Робити звідти репортажі – суцільне задоволення. Їм не треба щось вигадувати чи грати на камеру. Настрій один – маємо унікальний шанс покінчити з російською імперією. І ним треба скористатися.

У вас було відчуття, що нація відкладених революцій має пройти гарт війною?

– Завжди казав: нам надто легко дісталася незалежність і просто так росіяни нас не відпустять. Здивований, що війна почалася так пізно. За моїм відчуттям, це мало відбутися ще 1993-го, але тоді нас урятувала Ічкерія. Відтягла увагу кривавого російського монстра.

Вважаєте, знищимо Москву буквально чи санкційно-опосередковано?

– Хотілося, щоб це було метафорично. Щоб вони загнулися самостійно. Бо буквальне бомбардування – це ядерна війна й сумна історія. Нехай те місто саме завалиться, або російський бунт його знесе. Хочу, щоб Росія розпалася на 15 республік. Хай будуть вільний Дагестан, Ічкерія й Бурятія.

Як для вас почалася велика війна?

– Після 24 лютого я із синами пішов у тероборону. Але знайомі сказали: "Тут черга, і зброї не вистачає, краще займіться інформаційним фронтом". Наполягли: треба його тримати. Передовсім ішлося про те, щоб повернути Францію обличчям до України. Саме цим я й зайнявся.

 

Ви допомагаєте знімати воєнні репортажі для французького каналу TF1. Як вони вас знайшли?

– Із журналістом Бенуа Крісталем з телеканалу TF1 я познайомився 2013-го під час Революції гідності. Ми з ним зняли кадри розстрілу Майдану 20 лютого. Фактично це змінило перебіг подій, повернувши Європу в наш бік. Бенуа 2015-го приїздив іще раз в Україну. У перші дні великої війни мені сказали, що на французькому телебаченні панують "негарні настрої" щодо України. Казали, буцім протримаємося проти Росії кілька днів. Задзвонив йому: "Бенуа, треба змінювати ситуацію". Він організував мені прямі включення на провідних французьких каналах, де я розповідав правду про війну в Україні. Коли він прилетів до нас, почали знімати разом репортажі для французького й українського телебачення. Допомагаю йому організаційно. Провести, показати, перекласти. Відчуваю, що на цій ділянці боротьби я корисний.

Ви знімали свідчення людей, які пережили окупацію. Яка історія вразила найбільше?

– Найстрашніше, що бачив, сталося на Житомирській трасі – у селі Мила, за Стоянкою. Досі перед очима ці кадри: чоловік їде білою машиною, його зупиняють і розстрілюють, а жінку з дитиною ведуть у ліс. На цьому відео з дрона обривається. Ми поїхали туди й зняли ці машини. Вони стояли так само, як на відео, тільки спалені. Поруч лежали трупи. Ми пішли подивитися, куди потягли жінку з дитиною, а там – російська база і жменя презервативів. Росіяни викрадали жінок, ґвалтували, потім склали на купу й підпалили. Цей сюжет мене морально розірвав.

Далі були Буча й Бородянка, Андріївка, Макарів, Мощун, Горенка. Перед тим наша знімальна група була у Василькові, Гоголеві, Великій Димерці й Богданівці на Броварському напрямку.

У Бородянці ми побачили справжні жахіття. Ані душі, суцільні завали, а на них лежить пів жіночого тіла. Довкола вітер і купа голодних ворон. Некіношний Апокаліпсис.

Зйомки жителів Іванівки на Чернігівщині стали шоком для французів. Увесь світ облетіли розповіді тамтешніх бабусь про звірства рашистів і про їхнє дикунство.

Звідки ці дикість і жорстокість у росіян?

– Можна було б сказати – азійщина, але не хочу образити азіатів. Коли знімали на Чернігівщині, зустріли жінку, в якої закатували сина. Його зна­йшли за три тижні. Ми пішли на те місце. Подруга цієї жінки бере рукою запечену кров на тілі й каже: "Це нелюди". Вони навіть не варті порівняння з тваринами – в останніх більше гуманності. А це немислиме скажене звірство. Середньовічні терористи.

Росіян можливо "перепрограмувати" на нормальних людей?

– Можливо. Після того як розвалимо імперію, отримаємо репарації, засудимо злочинців і почуємо щире каяття. Це станеться років через 50, коли вони трансформуються і пройдуть переоцінку національних і людських цінностей. Можливо, тоді зможуть розвиватися й інтегруватися в Європу. Так було з нацистською Німеччиною. Але поки що – стіна, рів із крокодилами й мілітаризована зона на колишніх українських землях Росії.

Ви жили в Немішаєвому на Київщині, куди дійшли окупанти. Вдалося уникнути окупації?

– Щойно перед великою війною зробив у будинку гарний ремонт. 22 лютого були там із братом. Ще казав йому: "Давай щось посмажимо до пива. ­Раптом війна, а ми не встигли". 23-го ми поїхали в Київ і сходили в кіно на "Смерть на Нілі" за Агатою Крісті. Наступного дня з дружиною і сином планували поїхати в Немішаєве попрацювати й підготуватися до турів. Не поїхали. Потім піді­рвали мости. Не міг подумати, що рашисти туди дійдуть. Там залишалися теща з тестем і автівка. Коли був коридор, вони виїхали – й нам стало спокійніше. Окупанти їздили по нашій вулиці технікою. Днями оприлюднили супутниковий знімок, де колона російської техніки стоїть під нашим будинком. ­Неподалік від Немішаєвого була найбільша ворожа база росіян на Київщині. Певно, рік розміновуватимуть. По хатах не ходили, як в інших селах. Хоча їздили й навмання стріляли. Будинків 20 зруйновано. У сусіда квартира згоріла. Влучили в наш Будинок штор. Він весь в уламках був. Отак росіяни порушили бізнес дружини, яким вона займалася тривалий час.

Як вона це пережила?

– Втрачати створене власноруч завжди боляче. Тепер вона знімає документальний фільм про окупацію Немішаєвого. Люди діляться з нею спогадами про пережите. Багато друзів виїхало звідти машинами і втрапило під обстріли. Валентина їх вела по телефону об'їзними дорогами. Багатьох урятувала.

Кажуть, це війна за свободу. Де межа між свободою і свавіллям?

– Я бачу це свавілля. Коли йде війна, а хтось уже думає про вибори й ганебно відключає три патріотичні телеканали з цифрового мовлення. Або конкурс на голову Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Владу не можна критикувати під час війни, однак це не означає, що можна дозволяти робити відверті дурниці й не шукати зрадників. Війна – це самоочищення. Щоб швидше перемогти, нам треба знайти й покарати зрадників і саботажників. Відстежити й виправити всі недоліки, працювати ефективніше. Не має бути підміни понять: замість свободи нам хочуть нав'язати диктатуру. Не можуть бути "не на часі" підтримка культури чи заборона Московського патріархату. Слушнішого часу, ніж тепер, для змін не буде. Маємо всі передумови стати кращими.

Що корисного може зробити держава?

– Плекати національні цінності, ідентичність і виставляти пріоритети. Спочатку буде опір, а потім до змін звикнуть, як до повітря. Згадаймо про квоти для українськомовної музики в ефірі. Спершу дехто сприйняв у штики, а згодом вона розквітла. Скільки було дискусій про декомунізацію в назвах вулиць? Прийшла війна і розставила крапки над і. Це питання звички. Треба не боятися змін, які роблять нас нацією.

Яка ваша формула національної ідеї?

– Не заважайте нам – ми самі все збудуємо. В українців завжди було вирішальне віче. Січове товариство могло скинути гетьмана, якого недавно обрало. Погляньте: найкраще в Україні процвітають галузі, в які найменше втручається держава. ІТ, ресторанний бізнес – все пішло вгору. Має бути вільна, незарегульована економіка. Головне – не заважати. Я дивлюся на українців, яких роз'єднують політичні симпатії, й думаю: може, нам відмовитися від інституту президента? Приклад із бензином. Щойно почалася регуляція, почалися проблеми. Стабілізувалося аж через два місяці. Держава – це передовсім армія й оборона. Економіка – це воля, свобода й інституції.

Що таке інстинкт національного самозбереження?

– Мабуть, це те, що відбувається з нами тепер. Є дитячий анекдот. Українець потрапив у полон до фашистів. Ведуть його на розстріл. Питають: "Яке твоє останнє бажання?" Каже: "Стукніть мене прикладом під зад". Німець ударив, а наш перекинувся, вихопив автомат, перестріляв конвой і каже: "Доки українця не стукнеш, він нічого не робитиме". Ворог нас об'єднав і мотивував на боротьбу. Ми нація останньої миті. Закінчується зброя – починаємо шукати нову.

Це можливо змінити?

– Ми на шляху до цього. Одна з проблем – тягар совка. Національна байдужість. Не можна будувати нову Україну на уламках совка. Треба робити це заново, з нуля. Як інфраструктуру, так і стратегію національного мислення. Економічно й ідеологічно.

Ви родом із Запоріжжя. Як жилося там українськомовному підлітку?

– В університеті більшість розмовляла російською, англійською та французькою. Це ж романо-германська філологія. Я до 19 років говорив тільки українською. Підколювали трохи. Коли хтось насміхався, казав: "Мине час – і ви дізнаєтеся, хто такий Ігор Захаренко". До пандемії ковіду зустрів знайомих по університету. Казали: "Ти ще в радянські часи був в українськомовному тренді". Російською володів слабко й міг щось видати смішне на семінарі. Втім, викладачі навіть раділи, коли я відповідав українською, адже це давало і їм змогу перейти на мову. Мали таку віддушину.

З чого починалася "Феєрія мандрів" як турфірма і чого досягла?

– Я працював у іншій фірмі та слухав, чого хочуть люди. Мав мрію – зробити автобусні тури без нічних переїздів. Усі казали, що це неможливо. Я створив свою фірму і спростував це. Було дорожче, але значно краще та зручніше. Конкуренти не звернули на нас уваги, а ми стрімко вирвалися вперед. Тепер входимо в десятку найкращих туристичних компаній в Україні.

Є моменти, якими жертвували заради патріотичності фірми?

– Можна бути патріотичним і прибутковим тур­агентом одночасно. Одне іншому не шкодить. Втім, прибутком іноді жертвував заради ідеї. Під час Майдану мав знайомих, які казали: "Игорь, а если ты не на тех поставил?" Відповідав: "Я поставив на Україну. Якщо її не буде, то не буде й мого бізнесу". Після того з ними не спілкуюся. Так само робив у 2014–2015 роках: усе на боротьбу й перемогу. Те саме тепер. Ми зі співробітниками віддавали свої зарплати на підтримку армії. Намагаємося бути корисними країні в найважчі часи. Доки інші компанії відновлювали туризм, ми займалися війною. Після того як пішло постачання західної зброї й допомоги, я трохи заспокоївся й подумав про туристичну діяльність, частково поновив роботу.

Не боялися, що скажуть: бійці воюють, а ви возите людей відпочивати?

– Спочатку сумнівався. Але коли хлопці-­захисники почали просити мене: придумай, куди поїхати влітку, збагнув, що це не витребеньки, а необхідність. Кажу: "Так війна ж, літаки не літають, хлопців за кордон не пускають". А вони: "А ти спробуй для наших дружин і дітей". Зрозумів, що це психо­логічно розвантажує сім'ї, які чекають на своїх захисників із фронту. Людині важко витримати це напруження, треба перемикатися.

Який він – відпочинок під час війни?

– Летіти з України нікуди не можна. Хіба що з Польщі та інших країн. Тож найбільший запит – на автобусні тури. Передовсім у Болгарію, Хорватію, Чорногорію. Також у Албанію, однак туди треба їхати 40 годин. Є тури в Грецію. І навіть до Туреччини. Я хотів зробити український чартер "На крилах МАУ" із Жешува до Іспанії. Але не вийшло з Жешувом, перенесли на Люблін. Довелося відмовитися від класної ідеї.

Є запит на комфортний відпочинок українця без росіян довкола?

– Так, і він зростає. Поки що мені вдається його забезпечити. Тут ми були першими. Тури без росіян я почав ще 2014-го. Раніше було так: летиш у Європу й тебе приєднують до російської групи. Ми зробили наші, українські. Потім я зробив тур до Албанії без росіян. Це вже пізніше вони там з'явилися. Також проклав маршрут до єгипетського Марса-Алама, де "братьев" теж не було. Так само було й у Хорватії. Нині все продовжується.

Європа змінилась у ставленні до України?

– Безумовно. Раніше не знали, де Україна, а тепер знають, де Ірпінь, Буча й Маріуполь. Треба нарощувати ці позитивні зміни. Це надважлива інформаційна робота. Треба прихиляти на свій бік. Тим, хто бореться й ділиться правдою, симпатизують. А отже, впускають у коло своїх.

Ви колись радили клієнтам спілкуватися за кордоном українською, щоб їх не сприймали за росіян. Останні місяці посилили цю тезу?

– Українці стали престижнішими й бажанішими гостями за кордоном. З'являється дедалі більше усвідомлення, що мова – це візитівка нації. Завжди казав: коли в ресторані чи магазині говориш російською, тебе сприймають як росіянина. Якщо українською – як гостя. Тепер українська зросла у престижі, а російська опустилася нижче плінтуса. Якщо після 2014-го росіяни, щоб здобути прихильність європейців, удавали із себе білорусів і молдован, то нині це не працює. Тепер Європа рада чути: "Добрий вечір, ми з України!"

Що втрачає той, хто не подорожує?

– Безліч вражень, знань та емоцій. Якби Україна раніше отримала безвіз і ми мали рейс Донецьк – Париж, то, можливо, не було б війни. Ті, хто захищають совєцьке й російське, зазвичай нікуди не їздили й нічого не бачили. Важливо мандрувати, відкривати світ і розширювати світогляд. Подорожуючи, поширюєш свої ідеї, а головне – вчишся. Я спостерігав за своїми клієнтами до і після подорожей. Це були різні люди. 1996-го, коли ми почали їздити, українці були вражені охайними європейськими балкончиками та квіточками. Казали: "Вау, якби щось подібне було в нас". Відповідав: то посадіть. Ми захоплювалися: біля кожного будинку – норвезький прапор. Я казав клієнтам: вішайте й ви. А тепер ми дожили до того, що це нормальна практика та традиція.

Мандрувати – це переймати найкраще в гостях і впроваджувати вдома. Після наших подорожей українці частіше говорять "вибачте", "дякую" і "будь ласка". Хороший приклад впливає. Люди повертаються іншими. Бачать, що працюють інституції, а коли вкрадеш – посадять. Після цього хочеться будувати якісні дороги й жити без хабарів. Що ширший світогляд, то вищий рівень культури.

Як правильно відпочивати?

– Треба не боятися мандрувати. Погані історії мають здатність затягувати. Треба пам'ятати: може бути ще гірше, відпочинь тепер, замість того щоб журитися: ой, війна – все пропало. Використовувати вікно можливостей. Це мають бути різні види активності без напруження й перевтоми. Поміркована динамічність. Знайомі, які під час ковіду нікуди не їздили, а тепер перейнялися війною, вже мали інсульт. До війни сказав би трохи інакше, але тепер правильний відпочинок – це море й гори. Тиша, спокій і природа.

Вмієте говорити "ні"?

– Життя навчило. Було важко, але читав книжки про саморозвиток і про те, як уміти сказати "ні". Якщо можеш це зробити, помагаєш собі й іншим. Якщо кажеш "так" і не виконуєш, даєш марні надії. Це шкодить репутації та стосункам.

Через що не варто сваритись у подружньому житті?

– Через дрібниці. Розбилася тарілка – на щастя. Помилився – перепроси, й рухайтесь далі. Якщо дрібниці беруть гору, то де ж любов?

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×