Сире м'ясо – це серце ліванської кухні. Але треба мати міцний шлунок

Бейрут сім разів стирали з лиця Землі

У Бейрутському аеропорту прикордонники кажуть, що українцям не потрібні візи. Три місяці перебувати в Лівані можна без них. Це дивує. Бо в інтернеті купа сайтів пропонують оформити візу. Пишуть, що посольство може відмовити, особливо жінкам до 40 років. Готуюся розказувати про причини поїздки. Але про них не питають і не просять жодних додаткових документів. Чорнявий прикордонник усміхається й бажає приємного перебування.

Впадає в око розмаїття церков. У центрі Бейрута поруч стоять мечеті, католицькі й православні храми. У Лівані прем'єр-­міністр – мусульманин-суніт, спікер – шиїт, президент – християнин. За законом, половина зі 128 депутатів парламенту – християни, решта – мусульмани.

Колишній прем'єр Рафік Гарірі (мільйонер, прем'єр-міністр Лівану у 1992—1998 роках та 2000–2004-х. Загинув у лютому 2005-го – підір­вали в авто. – Країна) хотів увійти в історію і звів найвищу в країні мечеть поряд із християнським храмом. Будівництво почали 2002-го. Купол зробили трохи вищим за хрест. Був скандал. Храм добудували до тієї ж висоти.

 

Гарірі поховали біля тієї мечеті. У ній проводять державні церемонії.

На вулицях багато озброєних чоловіків. У камуфляжі кольору хакі – військові. Охороняють стратегічні об'єкти: мости, порт, урядові будівлі. У чорно-­сірій формі – поліція. Багато конфесій мають власні збройні угруповання – "міліції". Виникли під час громадянської війни 1975–1990 років.

Бейрут розташований уздовж Середземного моря. Головне місце для прогулянок – набережна. Моя ліванська подруга – художниця Зена – везе червоним "Смартом" уздовж берега до Голубиних скель. Спускаємося до них піщаною дорогою, всипаною горами сміття. Якщо не брати його в кадр, виходять гарні фото.

За кілька кілометрів – міський пляж. Жінки переважно в купальниках, що закривають усе тіло. Не зупиняємось. Зена говорить, що туди стікає міська каналізація. Очисних споруд у Бейруті немає. Вона у вихідні їздить плавати до гір у бік сирійського кордону.

Бейрут – одне з найдавніших міст світу. Його сім разів стирали з лиця Землі. Поряд із сучасними будівлями трапляються прошиті кулями й підірвані бомбами. Враження – моторошне. Центр повністю зруйнували під час двох останніх воєн (перша – серія збройних зіткнень у 1975–1990 роках між різними політичними силами Лівану та військами Сирії та Ізраїлю. Друга – військовий конфлікт у Лівані й північному Ізраїлі, насамперед між "Хезболлою" та Ізраїлем. Тривав із 12 липня до 14 серпня 2006 року. – Країна). Там пролягала "зелена лінія", яка ділила місто на християнську та мусульманську частини.

Архітектори намагалися відновити вигляд будинків, як за часів, коли Ліван був французькою колонією. Через таку архітектуру Бейрут називають "східним Парижем". Більшість будівель – невисокі, з молочно-білого каменю, зведені на різних рівнях. Одну з центральних вулиць забудували хмарочосами. Там – дорогі брендові магазини.

Ліванці говорять англійською, французькою й арабською. Три мови вивчають у школах. У розмові часто переходять з однієї на іншу. Більшість вивісок та всі вказівники – англійською.

У місті краще орендувати авто. Громадські автобуси їздять нерегулярно. Місцеві, сідаючи в них, перепитують водія, куди він їде.

Таксі – дешеві. Середня ціна – 50 центів за кілометр. Щойно вийдеш із готелю, як поряд гальмує авто. Таксі мають червоні номери. Їх багато вдень і вночі. Є таксі на кілька людей. Коштують утричі дешевше. Дорогою добирають пасажирів.

– Ми – нащадки давньої цивілізації фінікійців. У нас – традиції демократії і толерантності. Тому в нас уживаються багато націй. Є велика спільнота вірмен, які виїхали сюди під час геноциду в Туреччині, – говорить місцевий підприємець Алі. Запрошує нас із Зеною на вечерю.

В кафе кожному дають лаваші та фреш з апельсинів. Із десяток страв ставлять на круглий піднос посередині столу. Завжди є хумус: звичайний, із паприкою, базиліком, буряком.

Основні салати – табуле і фатуш. Табуле – це булгур, дрібно нарізані помідори з цибулею і лимонний сік. У фатуш кладуть помідори, редиску, сухарі, сік лимона і гранатовий соус. Бабагануш – пюре з баклажанів із присмаком диму.

У раціоні ліванців багато нуту, оливкової олії, лимонного соку і трав. Кожен їсть, набираючи страву лавашем. Майже за всіма столиками курять "шишу" – кальян, який передають по колу. Тютюн допомагає травленню, пояснює господар кафе.

Після вечірки Алі запрошує нас додому. Його дружина пригощає "білою кавою". Окропом заливає чайну ложку апельсинової води або флердоранжу – настоянки апельсинового цвіту. Допомагає травленню і заспокоює. "Білу каву" подають у всіх кафе. Купую на ринку пляшку додому.

На прийомі з нагоди відкриття конференції Free connected minds на столах – багато сирого м'яса: порубане сантиметровими кубиками, фарш, як на котлети. Офіціанти підносять гарячий хліб та лаваші. Окремо кладуть спеції та сіль для м'яса. Є порізана шматками у два сантиметри сира печінка. До неї подають дрібно посічену фіолетову цибулю і кубики сала без шкірки.

– Сире м'ясо – це серце ліванської кухні, – пояснює сусід по столу. – Але треба мати міцний шлунок.

У місті перебої зі світлом. Кожен район відключають щодня мінімум на 3 години. Тому Зена облаштувала студію в протилежному від дому кінці Бейрута. Дехто купує генератори на дизпаливі.

Їдемо в бідний район сунітів на околиці. Ліван за розміром – як половина Київської області з населенням чотири мільйони. Жителі нарікають на велику кількість сирійських біженців. Бракує інфраструктури – шкіл, дитсадків, робочих місць. У Бейруті багато переселенців з інших регіонів країни, які тікали від громадянської війни. Нелегально заселили передмістя – утворили нетрі. Це "наліплені" одна на одній бетонні споруди без вікон, завішені брудним шматтям. Між ними жмутками висять електричні дроти. Уздовж доріг сохне білизна, стоять ятки з фруктами і будматеріалами.

 

Із протилежного боку шосе – такі самі нетрі, але вже шиїтів. Їх контролюють бойовики "Хезболли" (збройна ісламістська організація і політична партія. – Країна). Їх у Лівані не вважають терористами, вони представлені у парламенті. Фотографувати не можна, уздовж дороги стоять камери. На першому ж посту міліції знімки зітруть і можуть затримати для допиту.

Зена везе мене в порт Біблос – арабською Джубейль – найстаріший у світі. Вважають, що його заснували у V тисячолітті до нашої ери. Від Бейрута – хвилин 40 на авто.

– У місті жили вавилоняни, єгиптяни, ассирійці, перси. Була Римська імперія, турки-мамлюки, хрестоносці, Османська імперія. Тому руїни міста – унікальні, – пояснює вона.

У Біблосі багато давніх храмів. Фортецю хрестоносців ХІІ століття звели на залишках фінікійських укріплень. У підвалі зберігся резервуар для води, він займав увесь простір під замком. У приміщенні діє музей історії міста. Там є найдавніший прообраз алфавіту, який створили фінікійці. У дворі – археологічний парк руїн різних епох. Більшість – не обгороджені, їх можна торкатися. Сідаємо на залишки кам'яної стіни храму фінікійської богині Баалат Гебал. Її вважали покровителькою міста і володаркою кедрових лісів.

За 30 метрів – мечеть. У ній триває служба. Ще за сотню метрів – римський амфітеатр, де у ІІ столітті проводили вистави. Поряд – некрополь із саркофагами. Там знайшли дев'ять вертикальних шахт – могил фінікійських царів, сучасників єгипетських фараонів. Від саркофагів тягнеться занедбана залізнична колія. Закінчується над морським обривом, відгородженим сіткою.

Рушаємо в порт. Між двох скель – вихід у відкрите море. Стоять яхти. Берег густо всипаний кафе. Зена не радить там їсти. Сідаємо подалі на відкритій терасі біля католицького монастиря. Замовляємо сучасні варіації традиційних ліванських страв. Ціни – на рівні київських.

Уздовж моря простягнувся район казино і "червоних ліхтарів". Повій набира­ють зі Східної Європи, розповідає Зена. Їх називають танцівницями. Призначають відвідувачам побачення у готелях. Це сумнівний район, але у ресторанах завжди багато людей.

Ліван обступають гори. На вихідні їдемо у заповідник кедрів на гірському перевалі – за 120 кілометрів від Бейрута. Кедр – символ Лівану, зображений на державному прапорі. З них будували кораблі, які згадуються в Біблії. Ростуть лише на висоті понад 800 мет­рів. Із 15-річного віку починають рости вшир. Деякі мають понад 2 метри в діаметрі.

Туристичний сезон тут триває весь рік. Взимку діють лижні траси. Влітку – лісові прогулянки, гірські велосипеди. Там прохолодно за будь-якої спеки. Є чотири маршрути – від простого 15-хвилинного до складного триденного. З іншого боку перевалу, за 20 кілометрів, – кордон із Сирією.

В крамниці на виході купую банку кедрового меду за 20 доларів.

Проїжджаємо гірське село, де живуть друзи – ортодоксальна гілка ісламу. Їх серед ліванців 2 відсотки. До них належить родина Зени. Село було зруйноване під час війни.

Запрошує мене у розбомблений двоповерховий будинок над узбережжям. Ліпнина під стелею та залишки мозаїки на підлозі вказують на багатих власників. Крізь тріщину в підлозі проросло деревце.

– Я проводила тут церемонії зцілення, – каже. – Запрошувала колишніх бійців, місцевих жителів, активістів, жінок-вояків. Прийшли майже всі – близько 300 людей. Були раді зробити крок до примирення. Раніше друзи і християни жили мирно. Але коли почалися обстріли, стали вбивати одне одного. Тепер намагаються відновити мирне співжиття.

– О, Україна! Я був у Львові. В мене дружина звідти. Прівєт! – каже таксист, який везе в аеропорт.

Показує фото блондинки з двома дітьми. Дзвонить їй:

– Поговоріть.

– Муж говорит, что вы тут одна, – каже вона російською.

– Та я вже їду в аеропорт, – відповідаю.

– Жаль. В следующий раз приезжайте с мужем и заходите в гости.

Таксист наостанок дає пляшку води – в аеропорту вона коштує 10 доларів.

42 градуси тепла – найвища температура в Бейруті. Найнижча –1°С. Такий клімат на узбережжі. Літо – спекотне й сухе, зима – м'яка і волога. Вершини гір півроку вкриті снігом. Взимку ліванці опалюють житло

12 тисяч ліванських фунтів – 218 гри­вень – коштує друга страва чи салат у кафе.

1 гривня дорівнює 55 фунтам

4,2 мільйона людей живуть у Лівані, за останнім переписом. Зокрема, 1,5 млн – у Бейруті, 200 тис. – у Тріполі і Захлі, 100 тис. – у Сайді

95 відсотків ліванців – араби, 4% – вірмени, 1% – інші національності

Що привезти з Лівану

Солодощі. Більшість приготовлені за автентичними рецептами. У кондитерських можна пробувати печиво і пахлаву. Її роблять із прісного тіста, додають мигдаль, кедрові горіхи і фісташки. Продають на вагу. Якщо сказати продавцю, що повезете додому, їх упакують безкош­товно.

Вино. Вважають, що у Лівані виробляють найкращі вина на Близькому Сході. Випускають біле і червоне сухе, також рожеве і солодкі кріплені. На завод Ksara можна заїхати дорогою з Бейрута в Баальбек. Ціни за сухе вино – $8–13, сувенірна пляшка – $3,5. Вина можна купити й у християнських районах міста. Місцеві радять брати на вірменському ринку.

Спеції. Найпопулярніша приправа у ліванців – затар. Це суміш трав: ореґано, тим'ян, сумах із додаванням кунжуту. Кладуть у салати, м'ясо й випічку. Кілограм коштує $15. Також везуть зіру, кінзу, куркуму і перець – чорний, червоний або білий.

Квіткові води та інші товари з квітів – троянди, апель­сина або лимона. Воду додають у випічку й десерти. Середня ціна за півлітрову пляшку – $15.

Сувеніри з дерева. Популяр­ні cкриньки зі східними візерунками. Коштують від $8. Їх продають у магазинах, які торгують солодощами й кавою.

×