"Саме людськість плекає в нас боротьбу, нескореність і героїзм"

Війна навчила приймати допомогу

– Даруйте, зараз моя увага розсіяна. Найкраще мені зараз фіксувати думки й емоції на папері, – каже по телефону Лариса Денисенко 7 квітня. Після цього продовжуємо спілкування електронною поштою.

Де застала вас війна?

– Мене й батьків вона застала на різних стадіях ковіду в оболонській квартирі. Я прокинулася від вибухів і звуків артилерії. Мій район – крайня північна точка міста, один із можливих входів ворога на Правобережжя. Я обняла батьків, які з дітей Другої світової війни перетворилися на літніх людей війни, назва якої – геноцид українського народу.

Як переживаєте нову реальність?

– Думала, що є підстави вважати себе сильною. Звикла діяти, ухвалювати рішення в будь-яких ситуаціях. Але перші чотири дні війни я взагалі не їла й не помічала цього. Минуло днів 10, коли вдалося заснути на пару годин. Очі вже боліли так, ніби були випалені люттю й болем. На слабких ногах виконувала те, що мала: діставала продукти й ліки, доглядала батьків, вигулювала собаку. Перебувала у стані абсолютної непридатності до чогось іще. Схудла на 14 кілограмів, постаріла.

Чула близько вибухи. Бачила з вікна, як летить ракета. Разом з іншими закривала й підіймала дітей, які в черзі на "Нову пошту" через вибух падали на асфальт і кричали. Я була рада, що батьки в мене з різним ступенем глухоти й не чують цього. Повітряна тривога, а тато курить на балконі з кавою в горнятку.

У мене були дні емоційного та фізичного ступору. Не пам'ятаю, що робила, про що думала. 15 повітряних тривог на добу – це сидить у вухах навіть тоді, коли тиша.

Чого вас навчили ці два місяці війни?

– Дали зрозуміти, скільки людей звикли на мене розраховувати та скільки думали, а чи потрібно щось мені? Були ті, хто взагалі нічого не питав і дивувався, чого ж я не поїхала з Києва? Я ж відома, й мені нібито мали допомогти. У людей багато ілюзій стосовно життя інших. Хоча я достатньо відверто писала про свій стан у соціальних мережах. Деяких це бентежило: нащо ділитися переживаннями, страхами, демонструвати слабкість? Але я чинила чесно. Для мене важливо не вдавати героїню, якщо я такою не є. Тримало в рамках київської норми те, що могла комусь хоч дистанційно помогти. А ще навчилася із вдячністю приймати допомогу. Зворушливим було те, що приємність мені хотіли зробити навіть малознайомі люди, яким просто подобався мій бульдог.

 

Яким відчуваєте зараз Київ?

– Як тепле й гостинне місто. Здається, він багатьох дратував своєю неперебірливістю, дружністю, теплом, що роздаровувалося, відсутністю поділу на своїх і чужих. Він не егоїстичний, а це дивно для столиці. Через це люди не завжди бачать його силу. А Київ – дуже сильне місто, з характером. Люблю його. Зараз бачу, як випростовує свої пелюсткові крильця квіт абрикосів, і в мене завмирає серце: попри згорьованість і лють до ворога – київська весна. І незабаром каштановий квіт: свічки за здравіє тих, хто вижив і живе, і як спомин за тими, кого вбили і знищили. За кожною людиною, містечком, хатою.

Після звільнення міст біля Києва ви почали займатися правовим захистом постраждалих від звірств рашистських окупантів. Після якої події почали опікуватися ними?

– Першою стала історія жінки й дитини з Маріуполя. Усвідомлення того, що пережили і, на жаль, ще переживатимуть жінки й діти в тимчасовій окупації. Мій біль поглинули болі набагато сильніші. І мене це нормалізувало. Я ніби відчула силу Ериній (богині помсти в грецькій міфології. – Країна). Цими справами я займалася й у мирному житті, але прийшло усвідомлення: допомагатиму кожній жінці, якій це потрібно. Буду слухати, підтримувати, захищати. Це моя лінія боротьби. Це допомагає впоратися з тим, що не бачу завтра для себе, але бачу майбутнє для воєнних злочинців – ганьбу й кару.

Яка з історій травматичного життя під окупацією вразила найбільше?

– Вразило те, що весь цей жах робили люди. Це ж не представники позаземної цивілізації. Люди, націлені іншими людьми, своїм командуванням, чинити звірства, катування, ґвалтування. У моїй практиці були випадки, коли сексуальну наругу над дитиною чи жінкою здійснював або психічнохворий чоловік, або садист. Це переважно, винятковість, патологія. А тут люди хизуються такими речами, це для окупантів та їхнього командування є нормою. Ось це страшно, що звірство – норма для росіянина. І для чоловіків, і для жінок – це можна почути в реакціях матерів і дружин на сексуальне насильство.

Що найбільше потрібно людям, які зазнали сексуального насилля від російської орди?

– Їм необхідні безпека, повага, спокій. Щоб не лунало жодного звинувачення, що людина щось не так зробила, що краще було вбити ворога й самій померти, щоб не копирсалися в деталях того, що відбувалося, навіть якщо хтось вважає, що це допоможе встановленню справедливості. Звичайно, медична, психологічна і правнича допомога. Втім, спочатку людина має почати дихати, почуватись у безпеці. Відчути, як у неї з'являються ресурси говорити про це. Зрозуміти, що саме вона нарешті контролює своє життя, а не окупант чи обставини. Все потребує уважного ставлення – тіло, мозок, серце.

У чому полягає ваша допомога постраждалим?

– Зараз моїм завданням є слухати. Формулювати запитання так, щоб вони не травмували. Говорити про безпеку й іти разом з людиною в темпі, необхідному для нормального дихання. Я не тисну на жінок, щоб вони терміново заявляли про сексуальне насильство, говорю, що є час про все подумати, виважено підійти до прийняття рішення. Те, що чинять окупанти, – воєнні злочини. А вони не мають терміну давності. Покарання невідворотне, навіть якщо довго чекатимемо цього моменту.

Чи всі постраждалі наважуються звертатися до вас?

– Тим, хто вижив після сексуального насильства, важко довіритись і людині, і системі. Із колегами з прокуратури працюємо над інструкціями щодо співчутливого проведення допитів потерпілих і свідків. Зважуємо кожне запитання з переліку обов'язкових для фіксації свідчень, щоб воно не було травматичним, болісним чи знецінювальним. Так змінюємо культуру ставлення системи кримінальної юстиції до жертв сексуального насильства. Коли з підозрілого ставлення, недовіри, звинувачення, часто засоромлення й навіть висміювання потерпілої система змінює акценти на співчуття, недопущення травмування, боротьбу зі своїми стереотипами, людині легше буде довіритися. Вона відчує, що поважають її гідність.

Російське свавілля відбулося не лише в Київській, а й у Донецькій, Харківській та Херсонській областях. Ми ще побачимо справжнє обличчя антилюдяності у "всеукраїнській Бучі"?

– Ми всі є потерпілими від геноциду. І перебуваємо у травмі. Багато хто знайде сили говорити про це через роки після того, як відчує себе в безпеці. Це колективна травмованість, біль, жалоба, лють. Відчуваю, що всі ми зараз наче болесховища, бо людині, котра любить свій народ, свою землю, свою хату, домашніх тварин, не може не боліти. А ми – любимо.

Як ці ординські звірства впливають на нас: стаємо стійкішими чи вразливішими?

– Ми дуже відчуваємо зараз свою людськість, жертовність, героїзм, взаємодопомогу й любов. Цю людськість часто визначають як слабкість та вразливість, але саме вона плекає в нас боротьбу, нескореність, героїзм і відданість.

Як нам вийти сильнішими з цієї війни?

– Сила – в чесності. Треба бути чесними з собою. Щодо своїх емоцій, вибору, ухваленого рішення, поведінки. Чесними, коли відкриваються в тобі не найкращі риси й реакції. Або навпаки – ти бачиш силу, якої не помічала. Або слабкість, про котру не думала.

Які проблеми постануть перед українцями після перемоги?

– Проблем у нас завжди, як грибів на Поліссі. Багато. Але головне, щоб ми мали наснагу, свободу, час і натхнення розбиратися з ними без стороннього агресивного втручання та вторгнення.

Якою ви були в дитинстві?

– Любила читати. Це мені було дозволено за будь-яких умов. Вигадувати слова і тварин, яких не існувало. Робила це переконливо. Брехала, що в моїй ванній живе коала, але на нього не можна дивитися, бо він сором'язливий і в нього погані стосунки з нашим собакою. Любила вигадувати шпигунські історії, відстежувати підозрілих людей. А ще в мене був зошит, де я складала план захисту радянського неба від американських ракет з допомогою парфумованого спрея. Як бачите, радянська пропаганда чудово працювала. Шкода, що цього спрея я не винайшла, він міг би захистити українське небо від російських ракет.

Ви перейшли на українську в 23 роки. Що спонукало?

– Моя українізація схожа на історію моєї країни. Російську я зву мовою мого дитинства, бо вона не моя рідна. Власне, національні меншини СРСР мали не так багато можливостей зберігати свою мову: є всім зрозуміла російська, що вам іще потрібно? Мої діди загинули під час Другої світової війни, бабусі померли ще до перебудови. Почала вивчати і збирати свою родинну історію ближче до 2000-х.

Українську мову я вивчила разом зі змінами національного законодавства в Міністерстві юстиції України. Завжди із вдячністю згадую Сергія Головатого – людину потужного мовного впливу на мене. Він – професіонал, котрому було важливо ділитися своїми знаннями з іншими, і він приймав ідеї абсолютно зеленого правництва, як-от я. Ми працювали над українською юридичною термінологією. А це виклик! Пам'ятаю, як довго ми йшли, наприклад, до слова "правочин". Уявляєте, який незвичний і цікавий процес, коли випускниця юридичного факультету, де фактично все викладалося російською, починає роботу з фаховою термінологією і водночас вчить українську мову.

"Коронація слова" також сприяла українізації?

– Я завжди любила писати. Робила це російською. А тут умова: рукописи приймають українською мовою. Мене це й надихнуло, й захопило.

Вам пишеться тепер? Чи доречно нині писати про ці події, чи варто, щоб емоції вистоялися?

– Я не веду щоденників, але дозволяю свої дописи у фейсбуку передруковувати, перекладати, поширювати. Перетворювати на більш цілісні тексти, вносити у збірки. В цих дописах я дуже чесна.

У наших умовах важливим критерієм є правдивість інтонації. Я про писання з точки травми, а не про творче переосмислення подій у майбутньому. Вірш Олександра Ірванця про міст в Ірпені – квінтесенція правдивої інтонації, бо він тілесно, емоційно відчував його, він із родиною проходив цю страшну евакуацію. Зараз не спри­йняла б навіть талановитого тексту від людини, котрій реально болить за Ірпінь, але вона живе, наприклад, у Лондоні.

Якою буде повоєнна українська література?

– Поки не можу чітко уявити для себе наступний тиждень і недовірливо ставлюся до завтрашнього дня. У мене досі відсутня уява про календарні дні, йде війна без початків тижня й вихідних. Тому не уявляю, якою буде література. Сподіваюся, що різною. Як-от книги "За спиною", "Доця", "Маріупольський процес", "Інтернат", "Сірі бджоли", "Точка нуль" – романи війни, що вдерлася в наші життя 2014 року, а зараз набула страшнішого звучання.

Після 2014-го Андрій Любка написав есей "Прощай, Висоцкій-Бродскій". Російська культура існує для вас після Маріуполя й Бучі?

– Я давно нічого не читаю російською, не знаю, про що і як пише російське письменництво, мені це нецікаво. Пам'ятаю хіба класичні твори. Не люблю Толстого, він сповнений презирства й ненависті до жінок. Не люблю його "Анну Кареніну", хоча перечитувала кілька разів, бо там багато можна вичитати щодо формування владної імперськості, зневаги до людей іншої культури й походження.

Не хочу говорити з інтелектуалами, які заперечують осмислення вини імперської культури, вини підтримки політики Путіна російською більшістю або ж мовчання. Ницість, боягузтво, пристосуванство, зверхність. Ви хотіли б мати спільне з такими людьми?

Ви колись писали: щоб піти в політику, треба стати романтиком 1990-х, яким був В'ячеслав Чорновіл. Готові понести романтику в парламент?

– У мене є подруги і друзі – сильні люди, які живуть політикою. Можливо, я ідеалістична й не маю рації, але бачу, як на всіх впливає партійний порядок денний. Меншим стає вплив професійних знань, своїх людських якостей. Навіть більше, професійні знання обґрунтовують партійно-політичне бачення. Не знаю, чи вдосталь у мене сил діяти так, щоб політика впливала на право, а право на політику. Хочу зберегти своє право на вето будь-чого, що видається мені ганебним, таким, що принижує гідність людини, неправовим, шкідливим і несправедливим. У таких людей, як я, сподіваюся, є своя цінність для суспільства й держави.

Ви колись написали: "Війна – це завжди війна проти дітей". Що вкладали в цю фразу?

– Діти дуже вразливі. Якщо доросла людина може ухвалити рішення, то діти залежать від нас. Ми намагаємося обрати краще рішення, але на це все одно впливає війна. Вона завжди проти дітей, бо не дає їм щастя перебувати в безпеці.

Є музика, яка вас наснажує нині?

– Не читаю нині книжок, не слухаю музики, не дивлюся кіно. У моїй голові дуже багато вражень, рефлексій, картин, звуків, історій. Емоційне перенасичення.

Де берете сили допомагати іншим?

– Це моя природна риса, вона є моєю силою. Психологи кажуть, що довго на цьому не протримаєшся, але майже 50 років мені вдається. Не хочу втрачати цю силу. Але те, що війна навчила приймати допомогу й бути вдячною за неї, також додає сил.

Чи вірите, що колись повернетеся до життя без думок про війну?

– Не знаю, яким буде моє повернення до мирного життя. Напевне, коли почну дивитися на одяг як на самовираження, а не функціонал. Це з дитинства мало для мене значення, а зараз не відгукується жодною емоцією. Коли почну реагувати на людей не лише з позиції свого болю. Коли візьму олівець і розпишу свій розклад на наступний місяць. Коли зміню риторику з "якщо я виживу" на "коли розпочнеться мирне життя".

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×