"Зник стереотип, що серіали - це гівняно зроблене кіно"

 

1. "Марадона", Емір Кустуриця, 2008 рік

Сподобалося, але картина справила дивні враження. Безперечно, обоє - максимально цікаві постаті. Великий режисер і великий футболіст. Але в стрічці про Марадону активно присутній і сам Кустуриця, їх там порівну. Цікавою є його спроба познайомитися зі своїм героєм у реальному часі. Це новий крок у документальному кіно. Режисер що думає те й говорить - це для мене важливо.

Мало невідомого про Марадону: знову згадуються його проблеми з наркотиками, сімейні скандали. Але в той же час відкривається паралельний світ - світ латиноамериканців. Вони боготворять футбол, мають навіть футбольну церкву, в якій бог - власне Марадона.

2. "Теорія брехні", режисери Кларк Джонсон, Роберт Швентке, 2009 рік

Мушу зізнатися в слабкості - дивлюся цей серіал. Переглядаю по комп'ютеру з титрами - не настільки добре знаю англійську. Коли за кадром чую перекладача - це заважає. А мені, як актору, дуже цікавий Тім Рот, із теперішніх він - один із великих. Заради нього й почав дивитися. Одразу зник стереотип, що серіали - це гівняно зроблене кіно. Тут усе класно - від сценарію до монтажу.

3. "Пропала грамота", Борис Івченко, 1972 рік

Ця картина мені завжди покращує настрій - такий собі психотерапевтичний засіб. Не порахую, скільки разів на рік дивлюся. Можу знайти одне місце й кайфувати від однієї репліки. "Сала багато, м'яса багато, ковбаси багато, тарані багато, горілки пить не будем…" - "А мо трішки?" - "Трішки… але відро". Там є цитати на всі випадки життя.

4. "Безславні виродки", Квентін Тарантіно, 2009 рік

Спеціально ходив до кінотеатру. Потім придбав диск, бо це один з моїх улюблених режисерів. Як на мене, цей фільм - його вершина. Під час перегляду навіть забув про попкорн. Треба бути дуже сміливим, щоб говорити про Другу світову війну в такий спосіб. Тарантіно вдалося одночасно дати ляпаса зарозумілим інтелектуалам та наївним споживачам поп-культури, а також зняти дуже добру стрічку. Найкращий епізод - спалення всього попереднього кінематографу, разом із Гітлером, у паризькому кінотеатрі.

Я люблю футуристів. Це створення абсолютно іншої реальності. Колись Чехов прогнозував, що буде той, хто знайде третій фінал. Тобто є хепі-енди й трагічні кінцівки, у картинах Тарантіно, по-моєму, завжди є цей третій фінал. У фільмі режисер використовує Бреда Піта. А той не здогадується, як з усіх боків обсміюють його характер типового янкі. Піт ідеально підходить для такого глузування.

5. "П'ять перешкод", Ларс фон Трієр, 2003 рік

Кіно на межі документального, художнього і ще чогось. Фон Трієр бере скандинавську класичну чорно-білу стрічку "Досконала людина" й пропонує режисерові Йорґену Лету зняти те ж саме, але за обставин, які перешкоджатимуть створенню нової версії. Відправляє його на Кубу, у квартал червоних ліхтарів індійського Бомбею, просить створити анімаційну версію. Думаю, що Трієр у першу чергу зосереджений на професії - не на шоу-бізнесі, не на глядачах. За що його й люблю. Цим фільмом він заперечив усталену ще з ХІХ сторіччя тезу про те, що в мистецтві один і той самий зміст художник може виразити тільки в одній неповторній формі. Класичний приклад зі Львом Толстим, який на прохання переповісти зміст його роману, відповів, що мусить відтворити його від першого до останнього слова. Трієр же спровокував свого улюбленого митця п'ять разів сказати те саме, але щоразу інакше.

6. "Кар'єра Никодима Дизми", Яцек Бромський, 2002 рік

Кіно, яке треба перекласти українською й показати в наших теперішніх умовах. Гостра сатира на посткомуністичне суспільство. Історія чувака, який працює на цвинтарі гробарем. Він - прекрасний аферист, завдяки вродженому хамству потрапляє на бенкет до політиків. Після цього починає сам робити політичну кар'єру й доростає до прем'єр-міністра країни.

Сподіваюся, що жоден український гробокопач не матиме шансів на кар'єру Никодима Дизми, досить із нас шарлатанів при владі.

7. "Обладунки Бога", Джекі Чан, 1987 рік

Часом із задоволенням переглядаю фільми з Джекі Чаном. Не перемикаю, якщо ввечері йде по телевізору. Найкласніше в кінці дивитися нарізку невдалих дублів. Стрічки з Чаном - це прекрасна простота, дотепність і, звичайно ж, неймовірні трюки.

8. "Хай буде світло", Мартін Скорцезе, 2008 рік

Картина про гурт The Rolling Stones. Дивився її скоріше як концерт, ніж як кіно. Хотів би у свої 60 років бавитися так само, як вони. Сміявся, коли прочитав опитування, де британці визначили найкращі частини тіл зірок. Ноги - у Кайлі Міноуґ, зад - у Дженніфер Лопез, а печінка - у гітариста "роллінґів" Кейта Річардса.

9. "Марш пінгвінів", Люк Жаке, 2005 рік

Мене захоплюють люди, що знімають таке документальне кіно. Пінгвіни теж зворушують, але більше люди, які фанатично знімають природу, тварин. Це ж треба місяцями сидіти в Антарктиді в страшний холод, аби вийшло кілька секунд на екрані. Для мене це героїзм.

Стрічка просякнута любов'ю самця пінгвіна до яйця, яке він довгими місяцями має висиджувати на кризі, а також любов'ю людей, що все це фільмували. Мене ще з дитинства батько заразив читанням книжок про природу. А коли дізнався про існування каналу Animal Planet, відірвати не можна було. Особливо заворожують акули.

10. "Вихід через сувенірну лавку", Бенксі, 2010 рік

Прочитав про картину в інтернеті й скачав. Усе частіше документальна стрічка захоплює більше, ніж художня. Дуже сучасне кіно - про мистецтво й шарлатанів від мистецтва. Тема дуже актуальна в Україні. Виявляється, шахраї процвітають не тільки в нас, і не тільки наші олігархи - тупі невігласи.

Весь фільм - здебільшого аматорське відео. Найкращі кадри - у кінці, коли на закинутій стіні, десь на звалищі, перед нашими очима художник, або шарлатан, пише балончиком: "Life is beautiful". А в наступному епізоді її розвалює бульдозер.

Текст: Іван СТОЛЯРЧУК, фото: Наталя ЧУБЕНКО

Виноси:

Тарантіно використовує Бреда Піта. А той не здогадується, як з усіх боків висміюють його характер типового янкі

Це ж треба місяцями сидіти в Антарктиді в страшний холод, аби вийшло кілька секунд на екрані. Для мене це героїзм

Виявляється, шахраї в мистецтві процвітають не тільки в нас і не лише наші олігархи - тупі невігласи

Михайло БАРБАРА, 39 років

Музикант, лідер рок-гурту "Мертвий півень", актор харківського театру "Арабески".

Народився у Львові. Навчався в Національному університеті ім. Франка на факультетах прикладної математики та української філології, у Голландській пересувній академії виконавських мистецтв "МАРА", кіношколі Анджея Вайди в Кракові. 1993-го став академіком "Бу-Ба-Бу" (премію присуджують за кращий вірш року). У 1993 - 1995 роки - ведучий на "Радіо Люкс", 1997 - 1998 - жив у США, 1999 рік - створив радіо "Ініціатива" у Львові, з 2001-го живе в Харкові.

Одружений, має доньку.

×