"Жити з людиною із-за хати і що - бажати їй довгих років?"

Житло в обмін на довічне утримання. Найкраще про таке підписати угоду. Але власника помешкання переконати в цьому важко

Шукати самотню людину, яка в обмін на довічне утримання відписала б мені житло,  почала з оголошень. Проглядала газети і об'яви на стовпах - нічого. Давала оголошення в "Авізо - жодного дзвінка. Тоді я надрукувала 80 листівок і з тюбиком клею поїхала на столичну Оболонь. Кільканадцять штук приліпила на Подолі.

Тижнів зо два провисіли оголошення за кілометр од метро. Решту в радіусі 500 метрів здерли вже наступного дня. Але четверо киян таки зателефонували мені.

Перший дзвінок пролунав за годину, як я приїхала з Оболоні: "У меня папа лежачий. Нам нужна сиделка". Коли ввічливо нагадала, що працюватиму лише за житло, чоловік поклав слухавку.

- Ви вмієте доглядати хворих із хворобою Паркінсона? - питає телефоном жінка.

- За квартиру все зроблю.

- Я так і знала.

Решта двоє теж шукали когось для медичних послуг.

"Ви вмієте доглядати хворих із хворобою Паркінсона?" - "За квартиру все зроблю". - "Я так і знала"

Настав час смикати знайомих.

На Виноградарі мені знайшли самотню пенсіонерку. Годин зо дві вона скаржилася, що не має з ким поговорити, що бездітна, що не спілкується з родичами. На запитання, кому відпише квартиру, здивувалася:

- Я ще вмирати не збираюся. А як і дійде справа, віддам племінниці.

Через місяць пошуків мені дають адресу дідуся. У Переяславі-Хмельницькому - за 80 кілометрів од Києва. Він точно шукає опікуна.

Цегляний будинок, зведений 40 років тому, стоїть за залізними воротами. Стукаю у вікно. За кілька хвилин риплять двері маленької веранди, відсувається зелена ковдра, прибита над ними для тепла, і з'являється постать у старому картузі й потертій куртці. Іван Пономаренко, 79 років, удівець.

У веранді кілька ящиків із посадковою картоплею. Холодильник висмикнуто з розетки, бо господарю нема чого там зберігати. Він сідає на стілець і починає допит:

- Хочеш доглянути? У мене болєзнєй багато і бачу погано. Хто тобі сказав про мене? Ти звідки? Як фамілія? А батько де робить? А ти де? Діти є? Виховані?

Коли почув усі відповіді, погоджується розказати про себе.

- Як була жива моя Маруся, в мене тільки птичого молока не хватало - вона робила в магазині. А я начальником охрани на хлібозаводі, молокозаводі, консервному. Що на заводі, те й у мене було. А діток не було, бо в молодості Маруся зробила аборт. А без дітей плохо. Хотіли дівчинку з інтернату взять, така красіва одна була, як кукла. На тобі - дружина заболіла, рак стравоходу. Напозичався я доларів, відвіз у больницю. Каже лікар: "Хвороба задавнена, більше року не проживе". Вона померла 11 років тому.

- Яку людину ви шукаєте?

- Хорошу, совісну, щоб був грам жалю, уваженія за те, що оддам усе, що за вік нажив. Щоб догодувала до смерті, щоб був не голодний, не холодний і саме главне - не облаяний. Як помру, щоб із почестями похоронили, щоб батюшка був і духова. Поминки - діло таке, а щоб ходили на кладовище, і не тільки на проводи. Щоб могилки бур'яном не заростали. Ти б согласна на такий варіант? Тільки біля мене треба жить. Мені ноччю погано - давлєніє 240 на 120, тіряю сознаніє. Хочу жити як одна сім'я з опікунами. Щоб з їжею не крилися. Самому так погано. Підходить вечір - можна оніміть. Телевізор не дивлюся, очі болять.

Іван Євгенович дозволяє оглянути будинок. Проводить у темні сіни. Із них двері ведуть до кімнатки з витопленою грубкою і ліжком, де спить господар. Більше і в ній нічого не вмістилося б. Три інші кімнати холодні, бо газ вимкнено. Всюди старі меблі й килимки, але чисто. Ванної кімнати немає. Туалет надворі.

- Ти чого так довго? - гукає господар. - Роздивляєшся? Я подумав, що по гроші полізла. А в мене нема.

Повертаємося в холодну веранду.

- Хтось уже приходив до вас?

- Приймав одних - вони їздили по селах торгувать, а я їхнього хлопця в школу водив. Хороші люди, так оказалися суботніки. По суботах ходять у Дом культури молитися і варять тільки пісне. Я кажу: "Свєта, на тобі півсотні, купи сала". А вона: "Я його і в руки не возьму". "А як будете мене хоронить - без батюшки, без хреста, без горілки?" - питаю. Дивлюся, вони через тиждень собіраються-собіраються, і виїхали.

Були ще Люда з Мішою. Живуть день, два, п'ять, телевізор поставили цвітний, антена нова - харашо все. Їсти є що. Но я люблю, щоби було чисто. Якось зайшов у їхню кімнату, а воно щось туалетом воня. Дивлюся під кроваттю - стоїть відро капронове: не тільки по-малєнькому ходили туди, а й по-більшому. Мені аж погано стало, я рвав. Приїжджають,  кажу: "Люда, ну, що ж ти?" Вона відро під халата ховає і давай собіраться. "А гроші? - питаю. - Газ же горів, свєт горів! То, що за тиждень спалили, мені б на місяць хватило". Мовчки поїхали.

Прийшли недавно чоловік і жінка. Подивилися, кажуть: "Гарно. Токо ви, діду, ще, може, довго будете жить". Гарно мені таке слухать? Прийшли другі: "Стьопа, смотрі какой он - ми вперьод умрьом".

Раз на базарі побачив жінку, рибу продавала. Стєпенна така. Ми, каже, з чоловіком із Яготина, там рибу купуємо, а тут продаємо. Взяв я їх до себе. Золоті люди. Таня на город зразу пішла дивиться - у мене 12 соток із постройкою, а Юра в сарай, порядки наводить. Уночі лягли спать - то він прийде, то вона: "Дядя Ваня, вам не погано?" "Скору" визивали два рази.

На четвертий день Таня приходить, упала, ридає, прямо трусить її. "Що таке?" - питаю. "Пропало багато риби, викидали в мусор, - каже. - Тепер нема з чим їхати по рибу". Позичив я їй тисячу. Вона така довольна. Приїхав і Юра, чуть не на руках мене носить. Полягали спать. Проснувся я в два часа - то Юра наче похрапував, а це тішина. Зайшов у залу, в спальню - нема нікого. До дверей - засунуто. Думаю, який же я дурний: то гроші украли, а ці сам віддав. А свій ключ я загубив увечері. Сиджу день - нема, на другий день виліз у вікно, пішов до сусідки. Вона й каже: "Давайте визвемо міліцію". Коли через півчаса вона йде і плаче: "Дядя Ваня, ми винуваті перед вами, не сказали, що треба було поїхати". І оддає ключа і 500 гривень. Другу півтисячу насилу виходив.

- А жінку не хотіли взяти, аби була вам за дружину?

- Приходили з каждого села табунами. І молодші були, - зітхає. - Одна прийшла, каже: "У мене дві вади: я хроплю й забуваюся, п'ю пилюлі од склерозу". Я штани постірав, вона взялася гладить. Захожу знадвору, такий дим валить - штани згоріли, клейонка згоріла. А вона пече коржики, нічого не бачить. Я потушив, не лаяв. Давай їсти коржики, а вона забула покласти жир і сахар. Ще одну посовітували - узяв не за жінку, за сестру. Непогана. Нажарила картоплі. Увечері відкриваю двері сказать "спокойной ночі", а вона лежить голяка як мати народила. Кажу: "А що це таке?" Як стало мені погано! Думала, я на неї наброшуся.

Ти чого так довго? Роздивляєшся? Я подумав, що по гроші полізла. А в мене нема

Ой, Наташа, в мене вже голова болить. Це харашо, якби ти мені за дочку була. Я до тебе вже привик. Приходь, ти мені дуже нравишся. Не думай, мене годувати не будеш, я ще ложку вдержу. Получаю 700 гривень пенсії. Я її тобі віддавать не буду - на смерть собіратиму. За свєт я плачу 2 копійки, бо не свічу. За газ як учасник войни - тільки половину, і то економлю: удень не палю, а на ніч уключаю. Десь 40 гривень за все получається. Ти вже скільки розтратиш, сама платитимеш. І за їжу. А лікарства вже хай за мої.

Якось зайшов у їхню кімнату, а воно щось туалетом воня. Дивлюся під кроваттю - стоїть відро капронове: не тільки по-малєнькому ходили туди, а й по-більшому

Увечері відкриваю двері сказать "спокойной ночі", а вона лежить голяка як мати народила. Як стало мені погано! Думала, я на неї наброшуся

Сусідки Івана Пономаренка бачили всіх, хто приходив до нього. Вони не хочуть жити з ним за хату, і мені в один голос радять не зв'язуватися:

- То страшний чоловік. Егоїст. Усе життя для себе живе. Не йди до нього, бо не витримаєш. Він хоче, щоб жили з ним, як одна сім'я, але так не буває: жити з людиною із-за хати і що - бажати їй довгих років? Та всі ж хотітимуть, щоб він швидше здох.

- Від нього ніхто без скандалу не йшов. Ті гроші вкрали, до тих міліція приїжджала. Він і нам пропонував стати опікунами. А як 10 тисяч пропажі припише?

- Казав: "Була в мене жінка, мене слухала, а це поприходять сцикухи. Наколотить супу і спать лягає зі своїм чоловіком". - "А ви хотіли, щоб із вами?" - "Нє, але хоч би розказала".

Жити в Пономаренка пробувала 53-річна Катерина Ємець із села Гречаники, що за 7 км від райцентру. Переїхала, коли син вигнав із хати.

- Він так уважно подивився на мене й каже: "Боюся, чи ти не п'яниця". Лягли ми першу ніч спати. Виходжу вранці - дід читає книжку в шапці й валянках. Цілу ніч не спав. "Боялися, щоб я вас не вбила?" - питаю. Думала, примиримося, але він дуже важкий. Як поговорю з ним, навіки втомлюся. Хотіла свій телевізор привезти - не дав. Бо йому "треба спокій". А радіо говорить на всю хату. Такий жадний, не купить собі нічого лишнього. Казав, що жила в нього пара молода, так раз слідив за ними до вокзалу: "Вони гарячі біляші їдять. У мене аж слина покотилася. Чого мені не принесли?" Хіба ж уже собі не можна купити того біляша? Пізніше я помирилася з сином і вернулася додому.

То страшний чоловік. Егоїст. Не йди до нього, бо не витримаєш

Я прощаюся з господарем, обіцяю подумати і йду на зустріч із нотаріусом. Якщо таки надумаю жити з Іваном Євгеновичем, треба знати, як оформити нашу домовленість. Попередньо він згадував, що має заповіт на похресника, але начебто готовий порвати його і написати новий.

- Заповіт вигідний для відчужувача - того, хто віддає житло, - пояснює столичний нотаріус Світлана Бочарова. - Він може переписувати його і по сто разів за день. Силу має тільки останній. Дарча вигідна для набувача - того, хто отримає житло. Хата чи квартира стає його власністю, і він може розпоряджатися ними як захоче ще за життя відчужувача. Для обох сторін найкращий варіант - договір довічного утримання.

Сторони домовляються про обов'язки набувача: скільки разів на тиждень чи день відвідуватиме старенького, як годуватиме, скільки разів на рік купуватиме одяг і взуття. Умови можуть бути найрізноманітнішими: передплата газет, санаторно-курортні путівки, послуги перукарні. Треба вписати, що до обов'язків не входить, наприклад, забезпечення готівкою, ремонт житла чи побутової техніки. Бо людина ж може знахабніти і просити грошей на пластичну операцію чи свіжу полуницю щодня.

Договір можна розірвати лише за згодою сторін. Якщо незадоволена одна сторона, вона мусить звернутися до суду. Для гарантії набувача краще, щоб відчужувач щомісяця писав своєю рукою записку, що задоволений. По його смерті родичі можуть оскаржувати в суді право на спадок - це їхнє право. Але козир у руках набувача.

Заповіт вигідний для того, хто віддає житло. Він може переписувати його і по сто разів за день. Силу має тільки останній

За тиждень я знову заходжу до Івана Пономаренка. Він збирає на городі камінці, що залишилися після вивезеного гною. Довго недовірливо вдивляється в моє обличчя. Нарешті пізнає і знову запрошує до веранди.

Розповідаю йому про три варіанти, кажу, що найкращий - третій, пропоную почитати зразок договору. Але Іван Євгенович махає руками:

- Договір не хочу, бо ви мене викинете в сарай. Буду голодний, необстіраний.

"Не хочу м'ясну котлету! Хочу рибну!"

40-річна Наталія Коваль отримала в Переяславі хату від жінки, яку доглядала до смерті:

- Їхня єдина донька померла від дебілізму в 17 років. Як і чоловік помер він гангрени, осталася я з Олексіївною вдвох. Та до смерті не знала, що в неї рак легенів. Я не сказала. Раз просить: "Приведи нотаріуса, підпишемо договір, що ти мене доглянеш за хату і пам'ятник поставиш". - "Ні, - кажу, - шукайте другу людину. А я без договору все це зроблю". Вона подумала й написала заповіт.

Олексіївна - жінка требоватєльна. Казала, що за її добро маю краще годувати. Борщу, супу вона не їла. Як появилися перші помідори у продажу, вона должна їх їсти. Любила хурму. То просить: "Купи ківі". Приношу. "А чого такі м'які? Я колись купувала, були тверді". Приношу тверді. "А чого такі кислі?" То кричить: "Хочу ананас!" Консервований сподобався, а на свіжий: "Яка гидота, його їсти не буду". "Не хочу м'ясну котлету! Хочу рибну!" Відкриваю консерву, роблю. Вона недовольна: "Хочу зі свіжої риби". Я вже й плакала: "Я ж не мільйонер, за зарплату вам усього не накуплю. У мене два хлопці ростуть".

Моя мама казала: "Як ти витримуєш?" А треба чувство жалості мать до таких людей. Іначе нічого не вийде. Вони дуже жить хочуть, просто хвороби не дають. Олексіївну, як перестала ногами ходить, я у візку інвалідному катала. Після смерті ніхто з родичів претензій до мене не мав. Хата мені дісталася обична, побудована в 1960-1970-х. Я привезла батьків і осталася там жити. У моїй хаті чоловік остався, ми вже 20 років як розлучені. Просто мусили жити разом.

"У стариків одне на умі: їжа й туалет"

- Я свекрушину сестру доглядала, - розповідає 55-річна Ірина Савченко з Переяслава. - Вона з мене стільки крові попила! У стариків одне на умі: їжа й туалет. Балачки тільки про це. Зранку встане: "Роби мені олів'є, печи сирники". А те, що я зайнята чи на роботу маю йти, - їй неінтересно. Обіжається. Побачить, що мої діти ром-колу п'ють, піде і собі купить. Раз на іменини я спекла торта, відрізала і їй шматок. Думаєте, з'їла? Поковирялася й собаці викинула. Ще й виказує весь час: "Ви живете на всьому готовому, ось візьму і відпишу хату комусь другому!" Років через 10 ми вже її ненавиділи й бажали, щоби швидше вмерла. Прожили разом 16 років.

×