"З Корнійчуком баба не схотіла говорити, а з Хрущовим говорила гостро"

 

Роланд ФРАНКО, онук Івана Франка, 78 років

Народився 1932-го у Львові в будинку, де помер Іван Франко. 1950 року переїхав до Києва, де вступив на другий курс гірничого факультету Політехнічного інституту. Працював у Інституті автоматики, у Міністерстві вугільної промисловості, у1993-1997 роках - у посольстві України в Великобританії. Прочитав майже всі видані твори діда - 50 томів.

1. Дід рибу ловити дуже любив. Навіть розмовляв із нею: "Ах ти, щупака! Я тебе давно чекаю. Я тебе таки зловив!"

Він виховувався на природі, з лісом і грибами. Знав усі види грибів. Мав величезну пам'ять на все, що побачив і почув. Якщо вже брався за рибну ловлю, то знав, куди цей струг попливе. Стругом називалася форель. Вона дуже любить чисту воду. Там, у Карпатах, дід її й ловив. Струг іде проти течії струмка. Він тече вниз, а струг хоче перемогти течію. Франко лапав рибу руками. Батько розказував: баба, Ольга Федорівна, стояла внизу потоку й била по воді, а дід ставав трохи вище. Струг вискакує з води, якщо сильний потік. Риба намагається проскочити туди, де лагідніша вода. А дід її в повітрі й хапав. Франко також щуку дуже любив. Щупаком її називав. Вона лежить, як кусок деревини, там, де заводь. Треба вміти її підловити в цей час. Дід умів. Снасті своїми руками робив.

Коли знаходив на це час? За 60 років написав 50 томів праць, ще й з дітьми розмовляв, політикою займався. Спав мало. Батько казав, що дві-три години. Десь до другої ночі завжди працював. Потім уставав зранку. Такий організм. На жаль, потім хвороба вимучила в кінці життя - сім чи вісім років хворів на параліч рук. Навчився писати лівою. Або до пальців правиці прив'язував дротиком ручку й щось водив по папері.

Розказували, як Франко приходить у якесь товариство, мовчки там сидить, усі говорять, говорять. А як він заговорить - усі враз замовкають і не знають, куди діватися. Умів говорити влучно й цікаво.

Майже всі надруковані дитячі оповіді дід писав для своїх дітей. Батько зі своїм братом Андрієм ходили вже до гімназії, а Петро й Анна були ще малими. Він весь час брав їх на коліна й казки розказував: "Мінку і Міно, бісові ви діти! Посидьте, я вам прочитаю нову казку".

2. Бабусю я бачив. Це була надзвичайно інтелігентна достойна людина. Даремно кажуть, що не було любові між ними. Познайомився Франко з нею в Києві, у перший свій приїзд, побув тут три дні, і все. А потім листувалися протягом року, і в листах запропонував вийти за нього заміж. Вона - із дворянського аристократичного роду. А тут - жорстока дійсність у житті з Франком. Четверо дітей. Ніяких фінансових можливостей. Часом до ночі сиділа з ним, допомагала з коректурою. Бабуся була високоосвіченою, знала мови. Французьку й англійську - краще за діда, він до неї звертався, коли треба було перекласти. Як при житті була його тінню, так і після смерті лежить у його тіні. На Личаківському цвинтарі у Львові є пам'ятник Франкові великий, а її плита поруч, одразу за ним. Як сонце сходить, якраз тінь падає з пам'ятника на її могилу.

Усі знають "Зів'яле листя", "Тричі мені являлася любов". Але дід сам якось казав, що це більше творчий вимисел, ніж біографія. Ольга була його надзвичайно близьким і корисним другом. Усе своє життя присвятила йому. Можливо, мала психічну хворобу   і через важку її роль при ньому.

Я її бачив 1939-го. Вона була зовсім спокійна, хвороба вже відійшла, хоча важко з нею було розмовляти. Перескакувала з теми на тему, дуже гострою була на відповідь. Тоді прийшла радянська влада на Галичину, до неї приїздили Хрущов і голова Спілки письменників Корнійчук - контакти налагоджувати. З Корнійчуком узагалі не схотіла говорити. "Я, каже, з цим євреєм не хочу розмовляти". З Хрущовим говорила гостро. Їй усе прощали, бо ніби хвора.

Її доглядала моя мати Катерина - дні просиджувала з нею на другому поверсі. Ми жили внизу. Тільки чув: "Катрусю, Катрусю, іди сюди!"

Бабця була тендітна, невисока, все говорила: "У мене лице - з кулачок". Є такі жінки, що до кінця життя красиві. Бабця краси не дотримала, зів'яла. У спілкуванні часто переходила на російські слова, співала російських пісень. Наспівувала :"На Севере диком стоит одиноко на горной вершине сосна". Бо її батьківська родина була зрусифікована.

3. Роландом назвав мене батько Тарас. Він займався античною філологією - творами грецькими й латинськими, зокрема й франко-іспанським епосом "Пісня про Роланда". У Петра народжувалися дівчата, у тата до мене теж дівчата були. А хто ж буде нащадком прізвища? Аж нарешті народився я. Батько від тої радості вирішив, що я повинен бути таким же рицарем, як Роланд. Але з цим іменем не хрестили, не знайшли в святцях, тож дали ще й друге ім'я - Олександр. Проте, коли давали паспорт, я Олександра туди не записав.

4. Прізвище мені часом допомагало. Наш директор школи Борковський створив капелу бандуристів. Я тоді баскетболом дуже захоплювався. На репетицію капели не пішов, а пішов на баскетбол. Наступного дня директор на уроці каже: "Зірвалася репетиція. Виключаю тебе зі школи. Іди додому". Я встав, пішов додому. Через годину весь клас приходить до мене - страйк оголосили. Отака була підтримка. Тоді директор сміявся: "То я так тільки сказав. Я ж не можу Франка виключити зі школи".

Якось Борковський приходить на урок у доброму настрої. "Хто піде до дошки? Ковальчук? Іди рівняння розв'язуй, а Франко нам "Каменяра" почитає". Дідового "Каменяра" я знав ще в 7 років. Усі ж просили читати. То як міг не знати?

5. У мене технічна професія, закінчив Політехнічний інститут. Мати сказала: "Не треба тобі філології. Франко вже все написав за нас. Ти нічого не додаси. Будеш виглядати як недолугий дітьониш, який користається чиєюсь славою". Тому я вирішив бути звичайною людиною - інженером.

6. В інституті складав залік на п'ятому курсі. Екзаменатор заміняв нашого лектора, нас не знав нікого. "Франко, - каже, - цікаве прізвище". Хлопці йому: "Та це ж онук Франка". Почав мене розпитувати. Забув про залікову книжку, написав "відмінно", потис руку. Друзі радили всі екзамени так складати.

7. У школі у Львові в дев'ятому класі ми створили літературно-патріотичну організацію "Кров України". Заприсяглися, що будемо служити своєму народові і своїй державі. Але нічого особливого не робили. Просто читали заборонену літературу - Володимира Винниченка, Уласа Самчука, Антона Крушельницького. Книжки ті діставав нам хлопець, який мав зв'язки з підпільним центром УПА. Після школи я переїхав до Києва, а за рік, 1951-го, вісьмох хлопців з організації арештували. Мене вночі привели на допит до тодішнього керівника НКВД Ковальчука. Подивився він на мене: "Ми тобі прощаємо. Але нащо ти зв'язався з тими націоналістами? Вони там листівки пишуть". Так це повз мене й пройшло. А хлопці одержали по 25 років тюрми. Потім настала "хрущовська відлига", їх амністували. По чотири-п'ять років кожен відсидів.

8. Зі школи в мене свій особливий випускний альбом. Їх тоді оформлювали так: зліва Ленін, справа Сталін, посередині герб, а внизу світлини учнів. Зробили й нам такий. Я пішов до того фотографа, кажу: "Що ж тут Ленін - Сталін? Іван Франко в цій школі вчився. Давайте нам Шевченка й Франка". Фотограф упирався, боявся, що покарають. Кажу: "Ми ж платимо тобі гроші. Зроби, і все". У мене є оцей альбом. 1949 рік. Випуск 49-ї львівської школи - Шевченко, Франко, герба немає ніякого. Так того й не помітили. Хоч за це могли запросто дати строк.

9. Із дружиною Аллою познайомився на вулиці. Була фантастично красива. Очей не відірвати. Ішла в гастроном біля Оперного театру. Кажу товаришеві: "Яка дівчина!" Той: "Зараз познайомимося". Пішли в гастроном випити по склянці томатного соку на розлив. Розбалакалися. Виявилася студенткою п'ятого курсу Інституту іноземних мов, учила французьку. З Донбасу, закінчила російську школу. Їхала саме на практику в село. А в мене вже тоді був автомобіль. То я запропонував її підвезти. Свого прізвища довго не називав. Лише коли запросив її до себе додому. Вона побачила Андрія, сина моєї сестри Зіновії. То він їй і сказав, що я - Франко. Але на той час для неї то вже не мало значення. Несподівано померла від інфаркту два роки тому.

Дружина несподівано померла від інфаркту два роки тому

10. Працював у посольстві України у Великій Британії. Англійці виставили на продаж Антарктичну станцію "Фарадей". Були охочі купити - Тайвань, Південна Корея. Але шукали країну, з якої вже працювали полярники і які могли би продовжити дослідження в Антарктиді. Я був куратором із питань науки. Розпочав із ними переговори. Той спеціаліст, який займався цією станцією, мав прізвище Франке. А я Франко. І ми з ним швидко зговорилися, навіть потоваришували. Організував поїздку в Україну, як дізнався, що в нас багато полярників працювали на північному полюсі, а потім запросив до Лондона наших. Врешті каже: "Нас гроші не цікавлять. Ми знаємо, що у вас їх немає. Віддаємо безплатно цю станцію". А реально вона коштувала десятки мільйонів доларів.

В Антарктиді зараз найбільші поклади золота, платини, алмазів, але під 300-метровим крижаним покровом. Ті країни, у яких є там станції, мають право брати участь у видобуванні й отримувати свою частку цих копалин. Також це єдине місце, де є величезні запаси морського криля. Теж можна добувати.

Станцію перейменували у "Академік Вернадський". Вона фантастично красива - полярні льодяні гори, затоки. Перші фотографії звідти наші полярники надіслали мені з підписом: "Роландові Франкові, хрещеному батькові станції".

×