"Усіх голили налисо, а я попросив, щоб залишили волосся. Це коштувало долар"

 

Балкер Island of Luck, який належить грецькій компанії Victoria Oceanway, торік наприкінці травня вийшов із Китаю. У В'єтнамі судно завантажили рисом. Першим портом вивантаження була Гана, а 4 жовтня балкер прибув до Матадi - головний морський порт Демократичної Республіки Конго. Потім судно мало йти до Бразилії по цукор. Але 20 жовтня влада Конго звинуватила екіпаж у побитті чотирьох безквиткових пасажирів, які потай пробралися на борт. Один із них загинув. капітана 56-рiчного Рустама Янбаєва і ще сімох членів екіпажу посадили до в'язниці. Суд Конго виправдав їх 30 січня 2010-го - через 100 днів. До Києва українці повернулися 1 лютого.

Після розвантаження в Матадi нас вигнали на 2 милі від берега й наказали чекати. Начебто якісь проблеми з міграційною владою. Перед цим ми перевірили з владою судно й отримали папір, що сторонніх на борту немає. А до вечора повідомляють, що в нас були "зайці". Наступного дня приїхали представники влади, привезли обідранця, якого ми нібито побили, і він показав пальцем на 18 із 23 членів екіпажу. Цього вистачило, щоб ув'язнити нас.

Я давав свідчення англійською мовою, а стюард із Запоріжжя  Олександр Котелюха й матрос із Маріуполя Валерій Сергєєв її не знають, це взагалі для них був перший рейс. Вони відповідали слідчому російською. Перекладачем був різноробочий, який колись працював із російським екіпажем і знав деякі слова, в основному матюки. Усі протоколи велися французькою. І ми підписували їх так: "Змісту не знаю, мови не розумію". Підпис.

Спочатку говорили, що ми побили і викинули в річку місцевих громадян, через що один потонув. Але на суді в кожного з так званих потерпілих була своя версія. Один розповів, що не зміг врятувати свого потопаючого товариша і той, помираючи, заповідав: "Я потону, але ти дістанься до берега і розкажи, які вони звірі". За другою версією, небіжчика вбили ножем. За третьою - старпом Віталій Душин наказав відлупцювати виявленого на борту "зайця" так, що той помер від серцевого нападу.

Коли нас відправили на берег, там уже очікували десь із 50 конголезців. Вони явно хотіли розправи - проводили по горлу ребром долоні, розмахували палицями. Намагалися кидати камінням, але поліція посадила нас у машину й відправила до адміністрації порту. Там нас зустрів натовп із кількох сотень розлючених чоловіків. Виявляється, по місцевому телебаченню розповіли, що ми - вбивці.

Доки ми були у в'язниці, інші хлопці залишалися на арештованому судні. А преса кожен труп, знайдений у річці, приписувала нам. Я підрахував: якщо вірити публікаціям, на моїй совісті вісім жертв.

"Зайців" везе кожен другий пароплав із Західної Африки. Перші три-чотири дні, доки судно не відійде далеко від берега, вони ховаються, а потім виповзають. Бо прекрасно знають, що за борт їх не викинуть. Я, бувало, виявляв їх - і завжди здавав владі. Якось на пароплаві, який ішов із Домініканської Республіки в Штати, із двох порожніх трюмів витягнули 38 чоловік. Іншим разом знайшли у себе трьох африканців. Попереду були два порти вивантаження. У Марокко їх відмовилися прийняти, а в Ірландії погодилися. Сказали, що погодують, узують, одягнуть і за рахунок своєї держави відправлять додому.

Перекладачем був різноробочий, який колись працював із російським екіпажем і знав деякі слова, в основному матюки

Бараки в обох в'язницях, де я був, - із бетону, на стінах слиз, бігають ящірки. 35-38 градусів удень і стільки ж уночі, тому що бетонна будівля нагрівається. Смердить сечею, люди оправляються в пластикові пляшки. Дві кабінки з дірами в землі на 400 чоловік - це туалет. Фанерні двері без клямки, бо тамтешні люди не сором'язливі. Дехто голяка ходив, дехто - у жіночих сукнях.

Перші дві ночі у в'язниці Матадi матраца не дали, і я дрімав, сидячи на стільці. Боявся спати на голому бетоні, як більшість ув'язнених. Потім дали поролоновий матрац. На ньому я спав "валетом" з одним конголезцем.

Вода з'являлася рідко, й ув'язнені билися за неї. Так само, як і за пластикові пляшки, в які її набирали. А ось марихуана дешевша за хліб, тому всі були обкурені, в тому числі й варта.

Їсти арештантам держава не дає взагалі. Харчі можуть приносити родичі, друзі. У сусідньому бараку був дуже слабкий старий. Такі ув'язнені сподіваються на релігійні секти. Вони доставляють їжу три-чотири рази на тиждень. Нам із товаришами провізію та воду приносив представник страхової компанії, місцевий житель, найнятий судновласником. Деякі в'язні їли коріння і сушені черв'яки, їх розмочували. "Заможніші" готували на вугіллі: заливали водою пшеничне або кукурудзяне борошно й варили. Виходило щось подібне на пластилін під назвою фуфу.

За провину стражники били батогами - тих, хто, наприклад, виривав у когось їжу.

Білих там ненавидять. Якщо у вузькому коридорі йдемо назустріч один одному, місцевий ніколи не відступиться. Але до мене ставилися ще більш-менш - я ж людина у формі. У в'язниці опинився так, як був, - у сорочці з погонами і в шортах. А погон конголезці бояться - там чотири війни були за короткий строк, і мене сприймали як військового.

Під Новий рік я підхопив малярію. З'явилися слабкість, нежить. Щоб отримати медикаменти, треба здати кров на аналіз, і якщо підтвердиться малярія, службовець санчастини випише рецепт. Тоді я маю право попросити мого страховика, щоби сходив в аптеку. Навіть найпростіших медикаментів у в'язниці безкоштовно не дадуть.

Аналіз крові коштує 2000 місцевих франків - це 2 долари, а з мене як із білого вимагали 20 доларів. У представника судновласника таких грошей не було. То 10 днів мені не могли зробити аналіз.

Без суду і слідства сидять роками. У в'язниці Матадi я познайомився з місцевим років 60. Він розповів, що наступив на ногу столичній леді й пошкодив туфельку. Вона сказала, що взуття коштує 500 доларів, і зажадала штрафу 200 доларів. А тутешній, викладач французької мови в місцевому університеті, заробляє на місяць 30. Не зміг заплатити, тому сидить за ґратами.

Конго, здавалося б, багата країна - є золото, уран, алмази, тантал, який використовують в електроніці, чорноземи. Але народ живе в страшеннiй убогості. Нічого немає свого, навіть сірники привізні. Бачив, як люди їли траву, яку рвали з клумби, та пили воду зі стічної канави. Вони не знають, що таке туалетний папір.

Був один жебрак 43 років. У нього чотири дружини і 48 дітей.

Люди їли траву, яку рвали з клумби, та пили воду зі стічної канави. Вони не знають, що таке туалетний папір

Зарплата поліцейського - 20 доларів на місяць, а навчання в школі коштує 40. Тому 70 відсотків конголезців неписьменні.

Усі беруть мзду. І цю кашу заварили, бо я не хотів дати хабара. Адміністрація порту й імміграційна влада одразу заявили: щоб розвантажитися без проблем, треба дати. Прийшли четверо дядьків і кажуть: "Давай по 50 мішків рису кожному". Я відмовився, тому що вантаж не мій, а вимагали 200 мішків. У них кіло рису коштує понад долар. "Ну гляди, - відповіли. - Тоді матимеш проблеми".

У тюрмі та ж система. Серед ув'язнених був містер Мбо, який жестами одразу пояснив, що він - головний. Мене охороняв, але за це треба платити. Із двох сендвічів один я віддавав йому, так само ділив і воду. Усіх голили налисо, а я попросив, щоб залишили волосся. Це коштувало долар.

Найбільша тамтешня купюра - 500 франків, це півдолара. На них можна купити п'ять булок.

Нас повезли в Кіншасу, столицю Конго. Прикували до машини трьома наручниками, і чотири автоматники тримали під прицілом усі 350 кілометрів дороги. Одному з наших перетисли наручниками пальця. Я намагався пояснити англійською, щоб ослабили, - марно. Від болю він почав битися потилицею об скло пікапа, де на передньому сидінні їхав судовий виконавець. Тоді вони зупинилися, і ми почули: money-money. Мовляв, давай гроші, тоді допоможемо.

Думаю, влада Конго вважала так само: потримають нас як заручників і з судновласника викачають великі гроші.

Посольства України в Конго немає, тому Петро Порошенко (на той час міністр закордонних справ. - "Країна") відрядив із Габону посла, щоб займався нашою справою. Його не пустили до в'язниці Матадi, зате нас перевели у тюрму Кіншаси. Поселили в привілейованому восьмому бараку, де серед ув'язнених були місцевий прокурор і журналіст. Кожен мав своє ліжко.

Тільки через тиск нашого МЗС швидко почався суд. 11 січня приїхав на засідання заступник міністра закордонних справ Олександр Горін. Йому дозволили зі мною зустрітися. А наступне засідання призначили на 15 січня. Для Конго це рекорд швидкості. Я згоден із Порошенком, який сказав, що це - унікальна операція по звільненню українських моряків.

П'ятирічну громадянську війну в Демократичній Республіці Конго в 1998-2003-х називають Африканською світовою. Внаслідок боротьби за багаті на алмази й нафту землі загинули понад 3 млн людей. Країна досі приходить до тями. Схід держави все ще контролюють повстанці. Тут діє найбільший контингент миротворців ООН.

×