"Пусть депортируют. Пойду в горы и стану первым партизаном"

3

ЯК ЖИВЕ АЛУШТА ПІСЛЯ АНЕКСІЇ КРИМУ

– СКОЛЬКО-СКОЛЬКО ТУАЛЕТ?! – сміюся.

– Девушка, вы что не видите? Напи­сано же 3.33 гривни или 10 рублей.

Сімферопольський вокзал. Позаду ніч у потязі, дві спокійні, але довгі перевірки в Мелітополі та Джанкої. Даю 3 грн і намацую в кишені копійки. Жінка за віконечком вбиральні махає рукою: іди вже так.

До 1 червня у Криму в обігу і гривні, і російські рублі.

Прямую до тролейбусної зупинки. Ціна

із Сімферополя до Алушти, як і ­торік у вересні, коли була тут ­востаннє, – 9 грн. Прилипаю до вікна. Уздовж траси білборди: "Вместе с Россией. Референдум 16 марта". А на календарі – 22 травня.

– Ну, як ви тут живете? – обіймаю в Алушті на зупинці свого давнього друга 39-річного Сергія.

– На букву "х", но не хорошо, – сміється.

Він – родом із Донецька. Номери на його сріблястій Skodі досі донецькі. У Криму живе п'ять років. ­Працював таксистом, торговим агентом, варив пінопласт, був провайдером інтернету від мобільного оператора, зараз очолює заправку однієї з українських мереж. Ставати громадянином Росії не хоче, паспорт не міняє. Вважає себе українцем на окупованій території.

– Что здесь рассказывать? Пошли послушаешь.

Біля входу до краєзнавчого музею в затінку прогулюються кілька жінок. Сергій каже, що це – місцеве світське товариство.

– Вот девушка из Киева не верит, что у нас жить хорошо, – провокує їх одразу.

Жінки обступають мене.

– Мы очень рады, что в России, – каже жінка з близько посадженими голубими очима й важкою щелепою. Наголошує на слові "очень". – Украина для нас ничего не сделала за столько лет и наконец-то пришел тот, кто позаботится о нас. Вы не подумайте, мы голосовали не под дулами автоматов. Я перед работой забежала в избирательный участок – очереди стояли. Никакого шума и драки. Вы представляете, как люди шли и хотели! И хоть и боялись бандер, которые собирались нас резать, хоть и сказал Кличко: "Всех, кто пойдет голосовать, надо расстрелять", мы сделали это.

– Теперь будем разговаривать на языке, на котором думаем, – додає жінка в яскравому сарафані із щедро намальованими губами та бровами.

– А разве вам запрещали?

– Да. В прошлом году женщина залетела ко мне в салон красоты: "Почему вывески в городе на русском? Вы живете в Украине!" – "Нет, мы живем в Респуб­лике Крым". Но какой же был скандал: "Украина вас кормит!" А после Майдана – разогнать бы его сраным веником – пришел молодой человек: "Ваша рідна мова – українська". А я думаю на русском! А они, видите ли, собрались нам разрешить говорить на нем – эта новая киевская власть. Но хоть бы головой подумали! Вот у нас Аксенов – умница, голосовать будем только за него.

– Он же бандит, – не стримуюсь.

– А кто не бандит? – сміються співрозмовниці.

– А правда, что на Майдане сейчас грядки? Ужа-а а-ас просто! Разворотили весь Киев. Племянница звонила оттуда. Говорит, удержали со всех киевлян по 800 гривен на восстановление Майдана, – до розмови долучається третя жінка – найстарша, років 60, із "хімією" на голові. – А на Востоке люди страдают за что? Дети гибнут. Мы рады, что у нас не стреляют. И вообще, у нас хорошо. Пенсию подняли на 50 процентов, к июлю еще на 50 вырастет.

– У меня зарплата музейного работника с 1150 гривен стала 1800, – каже голубоока. – А туристов в этом году меньше, потому что боятся. Ничего, кто-то все равно приедет, все наладится. Вон брат был в Турции и Египте. Говорит: "Все равно лучше Ялты и Алушты не найти". Все сдают жилье. У сестры девять комнат. С каждого по 100 гривен берет – 900 гривен в сутки. Чем плохо?

Жінки розпитують, чи легко було доїхати з Києва, чи нема там танків, які ціни на комунальні послуги і чи працюють банки й банкомати.

– А все-таки больно, что так вышло, – зітхає старша за півгодини. – Сердце болит. У меня сын и внуки в Днепропет­ровске. Теперь, чтобы приехать сюда на лето с одним из родителей, второй должен подписать у нотариуса свое разрешение на проезд. А это и деньги, и морока. А так было хорошо ездить. Я зимой каждые две недели была у них.

– Россияне бескультурные, украинцы – поделикатнее. А те приходят в музей в купальниках. Говорят: "А что? Вы же деньги на нас зарабатываете!" В стрингах даже мужики. Фу, – каже голубоока.

– СЛЫШАЛА: ПЕНСИИ, ЯЗЫК, – СЕРГІЙ СІДАЄ В АВТІВКУ. На дзеркальці в салоні теліпається георгіївська стрічка – у Криму вона за пропуск. – Не понимают, что жить будут в полицейском государстве. И будут учиться молчать на русском. И снова будет язык кухонь. Радуются, что зарплаты, пенсии выросли, а цены, они знают, какие будут? А коммуналка? Украина им не такая? А кто их кормил, как не украинские туристы? А как теперь сдавать жилье будут? Их же только треть зарегистрирована была. А сейчас под контроль возьмут, причем жесткий. До 1 января переходный период на российское законодательство. А тогда эйфория улетучится. Не бывает такого, что тебе все должны, а ты – никому. Совковый подход.

– А я думаю, что Путин зальет Крым таким шоколадом, что сюда половина России попрет жить, – озивається на задньому сидінні Сергіїв колега Іван.

Він теж керує заправкою тієї ж мережі, і щойно підсів до нас. Їдемо Алуштою.

– Чтобы как минимум сказать: "Видели, как тут хорошо? А вы, как лохи, в той Украине". О присоединении нас никто не спрашивал. Мы просто не стали возмущаться. У меня двое детей и их нужно кормить. И если дальше будет сухо и не будут стрелять, почему бы и не жить в России? Она за два месяца дала Крыму больше, чем Украина за 23 года. Пенсии, соцвыплаты увеличились. Газоны стригут, есть проект по восстановлению фабрики игрушек в Алуште. Она лет 20 не работает.

– Ваня, обещать – не значит жениться, – з усмішкою перебиває Сергій.

– Хорошо. Но в "Артеке" всех взяли на полную ставку, а раньше люди по 200 гривен получали. Идет полная реконструкция "Артека". Моя жена – замдиректора пансионата. Сибиряки едут семь суток в поезде, глаза квадратные: "О, у вас так дешево". У них реально две торбы денег.

– Вот и летели бы на Канарские острова.

– Я тоже этого не понимаю. В Крым едут по старой привычке и ностальгии. Молодежи нет совсем. Сережа, останови возле парикмахерской.

ІВАН ВИХОДИТЬ ІЗ МАШИНИ І  ЗА  КІЛЬКА ХВИЛИН ПОВЕРТАЄТЬСЯ.

– Прикиньте, владелец сказал, что мой мастер уехала на материковую Украину. Как и все остальные девочки. Они все оттуда.

– По новым законам, за иностранных работников он должен платить 30 процентов налога, а за российских что-то около 12, – пояснює Сергій.

– Ну, так можно взять своих, крымских, – це вже я.

Чоловіки вибухають реготом.

– Свой будет подыхать с голоду, а в парик­махерскую или официантом – не пойдет. Крымский менталитет: умру, но работать не пойду. ­Потому что будет курортный сезон, и я все оттопчу. Вот пройдет один голодный сезон – может, что-то изменится. У меня есть знакомая, – Іван відкриває пляшку води. У машині жарко. Вікна нетоновані – у Росії це заборонено. – У нее две квартиры. Сдает их и за сезон имеет чистыми 10–12 тысяч долларов. С октября по май – семь месяцев – вообще ничего не делает. Этот постсоветский бизнес будет еще долго у нас. Такие, как она, а их 90 процентов, думают: я живу в Крыму. И неважно: украинский он или российский.

ГУЛЯЮ АЛУШТОЮ. ТУТ МЕНШЕ ПРОРОСІЙСЬКИХ БІЛБОРДІВ, НІЖ У СІМФЕРОПОЛІ. Однак рекламуються партії "Единая Россия", "Патриоты России", на будівлях і машинах – триколори.

Подекуди лишилися українські назви на магазинах і вивісках. Співачка Ані Лорак із чоловіком повідомляє, що декларує свої доходи Україні, акторка Ольга Сумська з чоловіком закликають боротися зі СНІДом, на продуктовому магазинчику зберігся слоган якоїсь пивної компанії: "Світ починається з України". Українські банки свою діяльність на півострові вже припинили, а російські – тільки починають працювати.

– Прикинь, я прилетел из Москвы, с собой 100 баксов и карточка, а денег-то снять неоткуда, – розмовляють два чоловіки на вулиці. – Нужно ехать четыре часа в Керчь, переправляться в Россию и только там можно снять деньги. А ведь передавали в Москве, что здесь все работает. Дуриловка.

– Мне сказали, что переправа из Анапы стоит 300 рублей. Оказалось – тысячу.

У книжковому магазині – кілька полиць з українською літературою.

– Никто уже теперь ее и не спрашивает, – каже продавець.

У магазинах є все, але ціни вищі, ніж на материковій Україні. Сирковий десерт, що в Києві коштує 15–17 грн, тут – від 23 до 25.

ШУКАЮ, ДЕ ПОСЕЛИТИСЯ. Жінки "разводящие" на кільці біля тролейбусного парку, неподалік набережної, пропонують варіанти від 100 до 200 грн. Сезон почався – море +16, повітря +28, а ціни на рівні березневих. Бо мало людей. Беру за 150 грн кімнатку з Wi-Fi і кондиціонером, 5 хв пішки до моря.

У двері стукає сусідка через стіну, просить фен. 43-річна Наталка – повна, з м'яким приємним голосом, приїхала з Краснодарського краю з чоловіком – старшим за неї на 20 років, сухим і сивим.

– Никогда здесь не были. А теперь Крым – наш, наша земля, хочется посмотреть, – каже Наталка.

На набережній в Алушті туристів обмаль. На пляжах санаторіїв по п'ять-десять людей. Купаються одиниці.

– Прогулка на катере, рыбалочка! – охриплим голосом закликає засмаглий молодик у кепці.

За пару годин до нього підходить лише група накачаних і коротко стрижених чоловіків.

– Это российские военные, – перемовляються пенсіонери на лавках. – Хоть и без формы, но их нельзя не заметить. Говорят, во все санатории их поселили.

– Девушка, вас можно угостить молочным коктейлем? – один із військових, років під 30, із обгорілими торсом підходить ближче. – Здесь так скучно, так хочется с девушкой поговорить. Мы из спецподразделения, бросили нас сюда, а регион-то спокойный. Вот Кавказ проблемный – да. Я сам из Тольятти, наших здесь много. Ездим каждый день в Симферополь на пару часов на учения, а живем здесь. Сначала по утрам занятия были, а сейчас свободного времени уйма. Уже печень болит – не привык столько пить. Я много где бываю по работе, и отовсюду стараюсь приятные воспоминания привезти. В Анапе отдыхал. Тут, конечно, дешевле, но такой отстой! ­Думаю, из тех, кто здесь побывал, больше двух процентов назад не вернутся. Совок. Лучше в Египет или Турцию.

ОБІДАЄМО В ПРИДОРОЖНЬОМУ КАФЕ. Замість диванчиків – розрізані вздовж старі ванни, на яких лежать подушки. До моїх знайомих – Сергія та Івана – підходить ще один. Юрію років 30, він – бізнесмен із перснями і золотим браслетом. Каже, колись служив у Міністерстві з надзвичайних ситуацій. Замовляє собі шербет.

– Сейчас ребята говорят, что МЧС получило новую технику, обмундирование. Люди перестали покупать его за свои деньги. Капитану подняли зарплату до 8–9 тысяч. Это в гривнах. А подполковник получает около 20. Может, и мне вернуться? Не знаете, в России квартири дают?

– Если поедешь Дальний Восток развивать, тогда – да, – жартує Сергій. – Вместе с медведем в квартире поселят.

– Пацаны, у меня брат в МВД, – каже Іван. – Говорит, сейчас все они в подвешенном состоянии. В Украину ребята вернуться не могут, потому что в ее глазах – предатели. Давали присягу на верность Крыму. Все ждут аттестации. Брат уверен, что многие ее не пройдут. Россияне поставят своих людей. Особенно на руководящие должности. А тех, кто пройдет, ждет ротация. Их отправят за пределы Крыма.

– Ну да, в Караганду. А кто захочет уезжать из Крыма? – це Сергій. – Значит, придется увольняться.

– А сначала Россия обещала, что все здесь останутся, – Іван дочекався свого шашлику з баранини.

– Ага, как и то, что гривня до 2016 года ходить будет. А только неделя осталась, – Сергій їсть окрошку.

– РАНО СУДИТЬ, ЧТО ИЗМЕНИЛОСЬ В КРЫМУ ЗА ДВА МЕСЯЦА, – каже Сергій вже наодинці.

Їдемо в Голубу Затоку – селище неподалік Сімеїза. Там, високо на трасі, під скелею, у нього місце релаксації. У машині звучать пісні "Океану Ельзи".

– Мы как бы в России, а еще много действует украинских законов. ­Думаю, Крым на пороге продуктового колапса. Пока вроде продукты есть все, но заметно, как они по чуть-чуть вымываются из магазинов. Стало меньше видов мяса, молочки. Сигареты, – Сергій випалює пачку "Ватри" на день, – уже не купишь. Я на 9 мая в Севастополе взял несколько блоков по 11.50. Здесь их уже нет. Скоро будут только российские и в разы дороже.

У Сергія вібрує мобільний.

– Да-да, я беру на работу только с крымской пропиской. Ну, извините тогда. И вам всего хорошего.

Він прописаний в Донецькій області. У Криму може отримати дозвіл на проживання як іноземний громадянин. Але тоді його ніхто не візьме на роботу. Може через суд отримати російське громадянство, якщо доведе, що живе в Криму понад три роки. Цього він не хоче. Може купити житло і прописатися. Цього не може. Винаймає квартиру в Ялті.

– Считаю себя крымчанином. 20 лет назад я тут служил, всю жизнь занимался туризмом. Знаю каждую тропинку. Сколько всего перефотографировал! За пять лет врос в эту землю. Полюбил. А теперь должен доказывать свое право здесь находиться. По российским законам, я пребываю и работаю в Крыму нелегально, – розчісує п'ятірнею волосся. – Но какой же я иностранец? Не уеду отсюда. Пусть депортируют. Пойду в горы и стану первым партизаном.

Вздовж траси білборди про референдум 16 березня чергуються з іншими: "Покайтесь пред Богом и будет вам мир".

– Вот напутственные слова для Крыма, – каже Сергій.

×