"Нитки потрібного кольору закінчилися. Дошила тими, які мала"

Шість вишиванок Ольги Курської

1. Першу вишиту сорочку купила в черкаському магазині. У ній поїхала в Національний музей народної архітектури та побуту Пирогів по другу вишиванку у свою колекцію. Ідея збирати їх прийшла, коли зазирнула в шафу подруги. У неї в гардеробі був десяток вишитих сорочок. Подумала: соромно не мати жодної.

Вивчала, які речі носили в різних регіонах. Цікавилася орнаментами. Раніше в жінки було не менш як 30 вишиванок: святкові, весільні, буденні. Їх та інше шиття зберігали у скрині. Якщо виходив із ладу низ сорочки, жінка його відрізала й доточувала новою тканиною. Так можна було замінити й інші частини.

Вишита сорочка – це спіднє. Носили зі спідницею, зверху одягали корсетку. Декольте робили широке. Щоб носити могли і дівчина, і жінка, і вагітна, і яка грудьми годує дитину.

2. Вишиту червоно-чорними нитками сорочку придбала на столичному Кураж-базарі. Це блошиний ринок, організовують кілька разів на місяць. Наміряла кілька вишиванок. Цю продавали зі знижкою. У неї різні відтінки червоного на рукавах. Мабуть, під час роботи нитки потрібного кольору закінчилися. Майстриня дошила тими, які мала. Ця неідеальність додає сорочці принадності.

Ольга КУРСЬКА, 30 років, художниця. Народилася 16 жовтня 1990-го в Черкасах. Батько – слюсар, мати – архітекторка, дизайнерка, пише ікони. Закінчила кафедру образотворчого й декоративно-прикладного мистецтва Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Працювала в Багатопрофільному молодіжному центрі в Черкасах. Викладає образотворче мистецтво в художній студії ”Барви натхнення”. Любить твори Франца Кафки, Річарда Баха, Альберта Камю й Ліни Костенко. Улюблені фільми – ”Щоденник Бріджит Джонс”, ”Зоряні війни”, ”Гаррі Поттер”. З їжі найбільше подобаються вареники й торти з вишнями. Колекціонує дитячі книжки та ялинкові прикраси у вигляді янголів. Із 2015 року збирає вишиванки. Має 23. Незаміжня. Живе в Черкасах

Жінка, яка ними торгувала, збирає сорочки та приводить їх до ладу. Ця пошита в середині минулого століття. Шви прострочені машинкою. Вишита хрестиком. Ця техніка прийшла до нас із Європи в XIX столітті. Компанія Brocard наносила на пакування мила й парфумерії зображення схем вишивок. Українки це перейняли.

3. Вишиванку, якій понад 100 років, придбала на Андріївському узвозі в Києві. Ручна робота на домотканому льоні. Видно всі шви, стяжки, візерунки. Вишита червоночорним хрестиком. Цупка тканина. Хоча на сорочки брали найтонше й найбільш вибілене полотно. Перу її руками.

Кожну вишиванку вдягаю раз-два на рік.

4. У Пирогові на ярмарку народних майстрів жінка на галявині продавала сорочки. Її тітка працювала актрисою в театрі. Залишила у спадок скриню з вишиванками. Їх пошили в 1970 роках для вистав у сільському театрі. У тій, що її придбала я, захоплює буйство кольорів на рукавах. Поєднання не характерне для класичних орнаментів. Інколи думаю, що то був рушник чи покривало, яке переробили у вишиванку. Одягаю її на публічні заходи й одразу наче підключаюся до енергії театру, сцени. Я в ній активна.

До сорочок маю комплекти прикрас – змієвики й дукачі. У черкаського майстра замовила срібний змієвик, копію монети X століття. На ній зображено горгону Медузу.

5. Вишиванку з конопляного полотна купила через інтернет у чоловіка з Київщини. Їй майже 100 років. Узяла тоді дві по 350 гривень. Це сорочки його матері. На горищі лежали. Друга пошита пізніше, на ній машинні шви. Хрестиком вишиті дрібні червоно-чорні троянди.

6. Люблю синю сорочку, вишиту золотими нитками. Придбала в Києві – на станції метро Арсенальна. Жінка із Західної України віддала за 300 гривень. Вони з подругою збирають по селах вишиванки – старі й нововишиті – й везуть до Києва.

Маю червону, бордову, сіру, зелену, темно-синю. Мрію придбати в колекцію гуцульську сорочку та вишиванку з чорного полотна.