"Нас уже неможливо перемогти"

В екстремальних ситуаціях організм мобілізується

Мріяв мати власне видавництво. Але не було досвіду й жодного уявлення про цю справу, тільки співпраця з іншими видавництвами та з ініціаторами видання книжок. Але події на Майдані підштовхнули втілювати мрії в реальність. Так з'явилася "Люта справа".

2014-го хотів потрапити до Збройних сил. Двічі ходив у військкомат. Відповіли, що мені 41 рік, непризовний вік. Одразу написав заяву, що згоден продовжити термін до 50. Але мене так і не викликали. Змирився з цим, бо я не військовий, а філолог, видавець і, можливо, більше користі принесу, працюючи в цій сфері, ніж на війні. Але після 24 лютого зрозумів, що взяти в руки зброю і навчитися нею користуватися мають усі, хто хоч трохи уявляє себе захисником.

Не очікував, що Росія зважиться на повномасштабний наступ. Думав, що питання переділу кордонів і взагалі цивілізаційних війн минув на світовому рівні, й не уявляв, що таке можливе в ХХІ столітті. Але виявилося, що наші вороги надто зухвалі у своїх задумах і Україна для них не є фінальною метою.

Із початком повномасштабної війни домовилися з братом, що до війська підемо разом. На той час він був за кордоном і йому довелося швидко повертатися в Україну. Чекаючи на брата, я два тижні майже щодня ходив у військкомат. Оскільки не мав військового досвіду і не проходив строкової служби, то, зрозуміло, як спеціаліст був на найнижчому рівні. Тоді до війська добирали насамперед тих, хто міг бути найкориснішим, і я вперто очікував на свою чергу. На початку березня в Київ повернувся брат. Ми пішли разом, і нас узяли, і тепер ми воюємо пліч-о-пліч.

У навчальному центрі все виявилося просто. В екстремальних ситуаціях організм мобілізується. Ми сприйняли все, навчилися спати на підлозі, в канаві, в лісі, де завгодно. Це не проблема. Особливих фізичних перенавантажень не було або ми просто цього не помітили, бо були морально до цього готові.

Лють і ненависть мотивують боротися. Але ми були досить холоднокровно налаштовані, розуміли, що рано чи пізно нам доведеться перейти межу підготовки до участі в бойових діях. Тому самостійно тренувалися поза навчальним процесом, дивилися відповідні ролики, налаштовувалися, що доведеться це все використовувати досить швидко. Нині служимо на Донбасі в окремому взводі спеціального призначення Національної гвардії.

 

Звісно, є воєнні тяготи – недосипання, постійна бойова готовність, а це неможливість перевдягнутись, іноді попити води чи поїсти. Але все, що стосується побуту, – вторинне, і ми на це майже не звертаємо уваги. Проблемою може стати відсутність боєкомплекту або інформації про ворога. А до всього іншого можна призвичаїтись і навіть знайти свої переваги.

Читати у війську практично немає можливості. Ми без електрики, зазвичай немає мобільного зв'язку, щоб спілкуватися з рідними. Ми обмежені в цих проявах цивілізації, і те ж саме стосується книжок. Коли виходимо на бойове завдання, беремо із собою абсолютний мінімум.

Тому читати іноді вдається лише в перервах між бойовими виходами. Бачу побратимів, які читають ті речі, що знаходять на місці, це може бути будь-яка література. Але якось великої жаги до читання немає, бо вільний час настає в темну пору доби. Тоді ми не вмикаємо ліхтариків, щоб не видавати позицій.

У госпіталях і реабілітаційних центрах має бути вибір літератури. Художні твори – корисна річ у плані саморозвитку. Історична література необхідна хоча б через те, щоб іще раз підтвердити постулат: усі проблеми народів – через неосвіченість, бо не можуть скласти разом причини й наслідки. Тому доходять хибних висновків, і коли це стається масово, цей народ просто може втратити шанс на самоідентифікацію. Він буде асимільований іншим народом – більшим, сильнішим і освіченішим. Хоча б на рівні того, що вони скрізь пропагують свою мову і літературу. Притому агресивно, як це робить Росія.

Будь-які екстремальні ситуації завжди згруповують як окремий людський організм, так і колективний. Це підштовхує до продукування нових переформатованих сенсів, поглядів на ситуації, зокрема на творчість. Упевнений: після війни, коли буде спокій і більше часу, з'явиться багато крутих речей в українській літературі.

Рукописи про події 2014–2015 років мають історичну цінність. У нас у видавництві є багато невиданих книжок, що стосуються подій початку війни. Після нашої перемоги треба буде все передивитися, проаналізувати, і я започаткую серію сучасної історичної і навіть перекладної воєнної літератури. Це буде вагома частина нашої подальшої діяльності. По-перше, я занурився в це особисто. По-друге, це завжди було частиною мого життя протягом останніх восьми років. Упевнений, що знайдемо багато класних зразків. Коли повернемося з війни, це буде цікавий період.

Мене часто запитують, чи буду я щось писати. Напевно, ні. Не встигну перечитувати все, що надсилатимуть. У такий період варто звертати увагу на окопну творчість. Вона влучно відображає стан воїнів, яких важко зрозуміти людям у цивільному статусі, навіть під час війни.

Про Україну почув весь світ. Ми у тренді, хоч і через такі жахливі події. Є питання, чи варто цим користуватися людям творчих професій. На мою думку, обов'язково. Мало того, гріх цим не скористатись. І це класно, що українці повсюди нестимуть свою творчість і нагадуватимуть про Україну. Бо, якщо про нас забудуть, то знову залишимося сам на сам з одвічним ворогом. Тому треба максимально використовувати всі способи доведення інформації. І в мистецькому розумінні теж. Можливо, в когось ми викликаємо оскомину на зубах, але це все викристалізується і залишиться в пам'яті найкраще.

Українцям треба бути більше українцями. Проблема не в тому, що в нас коротка історична пам'ять. Вона в нас міцна, просто більшість українців не переймалася питанням самоідентичності. Їм було зручніше бути ким завгодно, а питання само­ідентифікації поглиналось іншими проблемами. Усі знали, що є якась тяглість, сентиментальне почуття до рідної землі, дитячі спогади про бабусю, село, вишню, ставок, але на цьому все закінчувалося, коли стосувалося політичних визначень і своєї присутності у світі як громадян незалежної держави. Тепер ми позбуваємося постколоніального синдрому і стаємо такими міцними, що я вірю: нас уже неможливо перемогти.

Відсоток політичної зрілої нації значно зростає. Але проблема в тому, що способи маніпуляції суспільною думкою теж змінюватимуться. Сьогодні це телебачення чи інтернет-технології, а наступним кроком може бути щось нове. Якби ми все чітко розуміли, то давно були б імперією щастя, добробуту й верховенства права. Проте я вірю, що Україна безповоротно змінилася, наша політична складова вже зовсім інша, ніж у Росії чи Білорусі. Ми вже не повернемося назад і все більше самі формуватимемо політичну ситуацію в державі. У Росії цього немає. Вони будь-кого нівелюють, намагаються поглинути.

Наша армія міцнішає на очах. Це фінансово важко для держави і для людей, але наш погляд на армію змінився. Треба й надалі підтримувати військо у сто разів більше, ніж до повномасштабної війни. Можливо, будемо жити за сценарієм Ізраїлю, що постійно на межі війни із сусідніми державами. Будемо переймати до­свід, вдосконалювати наші бойові вміння і зброю.

Допомога волонтерів зворушує. Часто ми отримуємо речі, яких і не очікуємо. Трепетно ставимося до дитячих малюнків, хоча вже не знаєш, як їх зберегти, адже через годину можеш бути повністю у воді – й вони зіпсуються. Приємно дивитися, коли солдати отримують якусь звістку від рідних. Дуже проймає, як спілкуються з родичами, коли є можливість вийти на зв'язок. Для митців це спостереження може бути окремим джерелом творчості.

Після перемоги поїду кудись на відпочинок. Події війни необхідно перемолоти в жорнах голови, щоб жахи перестали снитися. Війна зайняла надто велику частину мого життя, тому розповідатиму про все через творчість інших людей, щоб ніхто не почав дрімати, бо наш дурний сусід завжди грюкатиме у стіну. Треба усвідомлювати, що житимемо з цим постійно.

×