"Нам потрібна далекобійна зброя, щоб могли діставати росіян на таких відстанях, як вони нас"

Усвідомлення власної смертності відрізняє бувалих вояків від новобранців

– Зазвичай відео для соцмереж знімаю з окопу, але з вами розмовляю з приміщення. Біля мене супутникова мережа Starlink, тож зв'язок має бути якісний, – каже Павло Вишебаба. Спілкуємося телефоном 9 липня.

Що відбувається нині довкола вас?

– Я на Донеччині. Напрямок неспокійний. Мені заборонено коментувати бойові дії та діяльність командування. Для того є офіційні спікери. Тому можу казати тільки в загальних рисах – день на день не схожий. Інколи гарячіше, іноді спокійніше. Можу сказати одне: відтоді, як сюди приїхали, ми не відступали.

Заради чого й кого ви воюєте?

– Мотивація багатоаспектна. Інколи персоналізую її у своїй доньці. Утім, якби не мав дітей, усе одно був би тут. Заради держави, яку люблю, і людей, які тепер на окупованих територіях. Багато моїх друзів із Донеччини й рідня по батькові на Херсонщині – під окупацією. Мій друг був оборонцем "Азовсталі" й тепер у російському полоні. Родичі дружини нині в окупованому Маріуполі. Коли мозок питає, чому маю вигнати ворога, бачу обличчя своїх друзів.

 

Спілкуєтеся з родичами, які тимчасово в окупації?

– Переважно листуємося. Один раз вдалося зідзвонитися. У населеному пункті, де живе тітка, стоять росіяни. Уводять рублі. Однак люди ними не послуговуються. Перейшли на натуральний обмін – харчами й речами підтримують одне одного. Пишуть мені: "Коли нарешті чекати звільнення?" Український дух там міцний.

Чи швидко ці люди дочекаються звільнення?

– Як військовий не можу це коментувати. А як громадянин вважаю, що активні бойові дії завершаться не раніше 2024-го. Судячи з темпу наступу ворога та складності оборони, війна затягнеться на кілька років. Незважаючи на малу кількість мотивованих російських солдатів, Путін має велику кількість ракет і далекобійної артилерії. Це сповільнює наш поступ. Якщо лендлізівська збройна підтримка буде достатня, то гостра фаза може скінчитися навіть 2023-го. Для цього нам потрібна далекобійна зброя, щоб могли діставати росіян на таких відстанях, як вони нас.

Ви казали, що п'ять разів ходили у військкомат. Чому вас не брали?

– Спершу прийшов до центру комплектування в Києві. Без черги пускали людей із бойовим досвідом. Я його не мав. Був 300-й у списку. Нам сказали: всі, хто вище сотні, приходьте через добу, більше двох – через дві, понад три – через три. Оскільки я з сім'єю жив під Васильковом, де було гаряче, не міг чекати три дні. Вивіз родину на Черкащину. Прийшов у тамтешній військкомат: "Ми вам заздзвонимо". Щодня ходив до них із рюкзаком і питав: чого не кличете? Тут мені дзвонять друзі із Західної України й кажуть, що там беруть усіх охочих. Ми поїхали туди. Дружину з донькою відправив у Європу і призвався в Тернополі за один день.

Як минає ваш типовий день на війні?

– Третину дня воїн забезпечує свій побут, спершу дивувався, а потім звик. Маєш себе нагодувати, попрати, облаштувати нічліг та інші вигоди. Багато займаємося побудовою окопів і бліндажів. Прокладаємо зв'язок. Виконуємо бойові завдання. Дні пролітають, як птах. Коли почув, що вже п'ятий місяць великої війни, здивувався, як швидко минає тут час. Певну частину дня вояки діляться досвідом і передають інформацію про бойові дії з позиції на позицію. Часто ти відрізаний від новин і не знаєш, що відбувається неподалік. У телеграм-каналах не пишуть, яка ситуація за твоїм сектором.

Чи важко з веганським раціоном на війні?

– У мирному житті був стовідсотковим веганом. Тут м'яса й риби не їм, однак дозволяю собі продукти з умістом молочки. Це можуть бути булочки. Такий собі воєнний компроміс. Найважче було на початку. За перший місяць війни втратив 7 кілограмів. Тоді саме був Великий піст. Сподівався, хоч західноукраїнці мене підтримають, але посту не тримав ніхто. Потім пішла волонтерська допомога, й мені відкладали овочі й бобові. Бо в будь-яку кашу для військових у нас кидають тушонку. Маємо посильного, який раз на 10 днів привозить мені щось смачненьке, яке рідні вислали Новою поштою.

Як стали веганом?

– Якось працював цілу ніч. На ранок мав здати у друк дві статті. Зранку приготував собі стейк на кістці. Подивився на це й подумав: "Я що, печерна людина, щоб їсти з кістки? Працюю за комп'ютером, пишу аналітичні тексти, а їм, як дикун". Відтоді зацікавився вегетаріанством. Дізнався про страждання тварин на промисловому виробництві. 2013-го перед Майданом відмовився від м'яса, а згодом – від яєць і риби. Зрозумів, що останні теж відчувають біль. Через рік став чистим вегетаріанцем, а 2016-го – веганом.

Комарі на війні дошкуляють?

– Трохи є. Втім, я їх не вбиваю. Екосвідомість не до­зволяє. Вважаю, що вони теж мають право на життя.

Щоденний душ і сон можливі на передовій?

– Щоденний навряд. Втім, є пересувна польова лазня. Вона їздить по позиціях. Якщо ти подалі від фронту, раз на тиждень можна помитися, і це непогано як для війни. Ближче до передової із цим важче. За останній тиждень із душем пощастило лише раз. Коли немає лазні, користуємося вологими серветками. Сон можливий, але це залежить від ситуації.

Ваша довга борода – данина війні?

– Ні, це ще довоєнний елемент стилю. Бороду ношу років 10. З одного боку – імідж, з другого – чутлива шкіра. Коли голюся, вона подразнюється. Жартую, що в сенсі бороди до війни готувався ще 10 років тому. Більшість побратимів уже доганяють мене за довжиною бороди.

Хтось із колег виконує роль барбершопера?

– Насправді, коли борода довга, вона впорядкована. Це так само, як і з волоссям. Розчесав – та й по всьому. Підстрижу після перемоги. Або коли матиму час.

Що треба вміти людині, яка збирається воювати?

– Якби мене спитали про це до війни, сказав би: бігати й ходити в тир. А тепер передовсім раджу зміцнити м'язи спини. Бо доводиться багато чого носити. А хлопці не звикли носити по 20–30 кілограмів на собі. Незміцнений м'язами хребет може зазнати травми.

Є приказка: головна зброя українського солдата – лопата. Треба вміти швидко копати. Ми часто змінюємо локації, й на них треба окопуватися. Це безпека кожного воїна. З собою на фронт варто брати капці й кросівки. Берці – це добре, але у спеку в них жаркувато. Крім того, нога має відпочивати.

Треба вміти володіти зброєю. Дивитися тематичні ролики на ютюбі. Коли приїздиш на фронт, вистачило б одного відео, щоб зорієнтуватися. Але немає інтернету. Варто глянути, що є на озброєнні в українській армії, й опановувати цю зброю через відео­уроки. Не зайве подивитися, як правильно робити окоп у бліндажі. Тоді воякові буде легше на війні.

Лендлізівське озброєння до вас доходить?

– Авжеж. Є стінгери, NLAW, артилерія. Наша бригада збила зі стінгерів вісім ворожих гелікоптерів. Наші ППО збили дві "сушки". Бачу, що надійшло й нове озброєння. Не можу казати, яке, але відчуваю, що воно вже працює.

Що дається найважче на фронті?

– Спершу важко було побороти свій страх. Коли йдеш у військкомат, розумієш, що може бути несолодко на службі. А коли вже на позиції починає накривати "Градами", це зовсім інше відчуття. Хоробрість лишається у військкоматі, а ти заново переосмислюєш природу своїх відчуттів. Важко усвідомити, що поруч буяє життя й селяни працюють на городах, а за 10 кілометрів, на нулі, триває жорстока бійня.

Ви казали, коли змирилися з тим, що можете вмерти, стало легше. Коли це усвідомили?

– На другий місяць перебування на фронті. До того думав, що смерть – це те, що буває з іншими. Перестали тремтіти коліна й пальці. Усвідомлення власної смертності відрізняє бувалих вояків від новобранців. Вони інакше сприймають виклики і загрози. "Уб'є то вб'є, але доки живий, маю виконувати свою роботу холоднокровно й чітко". Це сталося зі мною поступово. Така собі медитація на смерть. Коли втрачаєш хлопців, з якими був поруч, переосмислюєш цінність життя і своє ставлення до нього. Мені доводилося сповіщати батьків про загибель їхнього сина. Пекельно важко, але розумієш, що необхідно. Я – публічна особа, і коли батьки втрачають зв'язок із сином, виходять на мене, а не на командування.

Недавно ви мали коротку відпустку. Як зустріла вас донька?

– Вирішив зробити сюрприз. Прийшов у квартиру раніше за дружину з донькою й забрався всередину великої коробки з червоною подарунковою стрічкою. Зореслава довго не могла зрозуміти, що може там бути. Коли побачила мене, певний час звіряла, чи це той самий тато.

Ви перейшли на українську у зрілому віці. Що спонукало?

– Я перейшов 2014-го, коли мені було 28. Більшу частину життя я провів у російськомовному сере­довищі. Співав, читав і писав російською. На Революції гідності ще відстоював думку, що український патріот може бути російськомовним. Злам свідомості стався, коли рашисти окупували мій рідний Краматорськ зі словами: "Мы с вами разговариваем на одном языке". Тоді мені російську як відрізало.

Назвіть п'ять причин, чому українцям варто переходити на рідну мову.

– По-перше, російська – мова ворога, який хоче тебе знищити. Друга: українська – мова талантів і голос крові. Це відчув на собі: після переходу почав фонтанувати творчістю. Третя: коли абсолютна більшість перейде на українську, не буде політиків і партій, що спекулюють мовою. Четверта: українська – мова роду. Багато хто вважає: якщо їхні батьки російськомовні, то вони – діти – росіяни. Треба знати свій родовід бодай до третього коліна. Мої батьки – російськомовні, діди спілкувалися суржиком, а прадіди були україномовні. П'ята причина: українська мова еротичніша за російську. Науково доведено, що українська більше заходить у нижні регістри. Тому, спілкуючись нею, стаєте привабливішими.

Ви казали, що українська мова на фронті рятує життя. Як саме?

– В армії є система нарукавних стрічок, щоб відрізняти на позиціях своїх від чужих. Інтенсивність бойових дій так підвищилася, що не можеш знати всіх своїх у лице. В межах бригади – зв'язок по рації. Але якщо перетинаєшся із сусідньою, орієнтуєшся на стрічки. Вдень це можливо, а вночі кольорів не видно. Оберегом нічного життя є українська мова. Це як пароль у системі "свій – чужий". Хлопці кажуть, що слово "наші" стало ближче, ніж "мама". Коли чуєш його, розумієш, що ти – в безпеці. А відчуття безпеки дає відчуття сили. Коли по рації в критичну мить хтось звертається російською, його просять повторити це українською. Якщо повторив без акценту – отже, свій. Це дієве, адже росіяни навіть не пробують учити українську.

Які книжки читаєте на війні?

– На фронті прочитав останній роман Любка Дереша "Там, де вітер". Почав іще до війни. Коли зрозумів, що тут можна читати, попросив маму вислати мені цей роман і ще кілька збірок. Маю тут "Навісні пісні" Артема Полежаки – на фронті він читається ще краще. Є "Війна у 140 знаках" Дейвіда Патріка Ракоса – це погляд на це лихо крізь очі соцмереж, які ведуть військові, і про те, як це впливає на перебіг війни. Маю також збірку Сергія Татчина "Дзен.ua" та "Як вигинається воєнне коло" Ярини Чорногуз. Ярина воювала неподалік мене, а тепер поїхала на Луганський напрямок.

Важко переслати щось на нуль?

– Коли наша позиція устійнилася, розвідали, де найближче відділення Нової пошти. Для зручності замовляємо всі на одне відділення, звідти кур'єр привозить.

Які три речі завжди з вами?

– Ніж, автомат і військовий квиток.

Із ким із письменників пішли б у розвідку?

– З Любком Дерешем і Володимиром Рафєєнком.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×