На Маланку носять 100-кілограмові костюми із сіна
"Норок!" – "Норок!", – вітаються румунською люди при вході в автобус. Маршрут № 193 прямує з Чернівців до Старої Красношори через Красноїльськ
– Я чув, ви до Красної? – запитує мене чоловік поруч на сидінні. – На Маланку чи що? Тепер до нас багато туристів приїздить. Знаєте, що нашу Маланку хочуть внести до списку ЮНЕСКО? Але ви якось зарано. Маланка ж тільки 14 січня. Зараз робити у нас нічого.
У Красноїльську живуть майже 9 тис. людей. 97% – румуни.
Старі дерев'яні, криті ґонтою будиночки нагадують гуцульські гражди. Але зелений і бордовий кольори стін роблять їх особливими.
– А что вы тут снимаете? Проверка какая-то? – запитує літня жінка, що порається біля хати.
– Красивий у вас будинок, от і роз-
дивляюся, – відповідаю.
– А вы журналист? На Маланку, значит. Здесь раньше много таких домов было. Это румынская традиция. До Румынии всего 8 километров. А через лес и того меньше, – жінка говорить із сильним акцентом. – А что вы так рано приехали? До Маланки еще два дня. Где же вы ночевать будете?
Зупинитися в Красноїльську ніде. Мотель не завершать четвертий рік. Він є частиною розважального комплексу "Туку". При ньому працюють ресторан і дискотека, можна пограти в настільний теніс.
Домовитися про ночівлю у людей складно. Тут не заведено пускати в дім чужинців. Та й на Маланку у більшості з них стає тісно: повертається молодь із заробітків в Італії, Бельгії, Румунії, привозять свої сім'ї ті, що осіли за кордоном.
– Люди тут – робітні, – каже Світлана, працівниця санаторію. У неї розпитую про нічліг.
– Живемо непогано, – підтримує розмову завгосп. – Ліс нас годує. Деревообробний комбінат запрацював он.
Зараз на деревообробному комбінаті трудяться 72 працівників. А у радянські часи до Красноїльська вела спеціальна гілка залізниці. Нею вагонами постачали сировину: березу – з Росії, червоне дерево – з Гани. Тут вирізали заготовки для меблів, двері, шпон, сувенірну продукцію. Все це відправляли на експорт.
На виробництві працювали майже 2 тис. людей. На воротах комбінату досі висить поіржавілий металевий напис "Слава труду!". Тут підприємство "Буковина Ламель" відновило виробництво дерев'яних частин меблів.
Через близькість до кордону кожен другий у містечку має румунський паспорт. Багато молоді навчається в тамтешніх вузах або регулярно їздить до родичів по той бік кордону.
Найближчий контрольно-пропускний пункт закрили на ремонт років із 10 тому. Не відкрили й давно заплановану міжнародну трасу Красноїльск – Сус.
– Коли трасу відкриють, тоді й з'являться у нас і готелі, і туристи, – каже голова сільради Степан Драгун, 43 роки. – А поки що так живемо. Тут і пару відсотків українців не назбирається, але сепаратистів немає. До Румунії ніхто приєднуватися не хоче. Люди працюють за кордоном, а гроші привозять сюди і вкладають тут. Дошкільнят у Красноїльську – 1200. А дитячий садок лише на 175 місць. Ще один, на 50 – при румунській школі. Цього року на сесії виділили гроші на третій садочок. Збудували дитячий басейн. А навпроти школи, у старому австрійському домі, рік тому школу мистецтв відкрили. Там навіть гурток бальних танців буде.
У ніч на 14 січня перевдягнені на воїнів, циганів і ведмедів неодружені чоловіки ходять від дому до дому. Виконують традиційні румунські пісні й ритуальні танці. Колективне святкування Маланки триває всю ніч і наступний день. Маски приховують обличчя і розв'язують язик.
Але у переддень свята на центральній вулиці – тиша. Вряди-годи прокотиться запряжений конем віз, проїде велосипед чи іномарка.
У родинах Комендантів – парубків, що керуватимуть святковою переберією – жінки крутять голубці, печуть пампушки, смажать котлети, готують бульйон. Усе це з'їдять під час попасів – зупинок маланкарів, щоб перекусити й відпочити.
На заповненій паром кухні родини Баланів столи закладені смаженою рибою, м'ясними рулетами, відвареними листками капусти на голубці. Довкола пластикових тазиків із рисом і кукурудзяною крупою порається з дюжина жінок віком від 20 до 50 років.
– Их тут тысячи, наверное, – каже Олена Балан. Показує на величезні алюмінієві каструлі з голубцями. – В этих – по четыре ведра, а в тех – по пять. Получается ведер 20. Это все – на завтра. Сын у меня командует Маланкой на Дяле (частина селища. – Країна). У нас дома места не хватает, так вот у дочери собрались. Как все приготовим, к нам повезем.
Підготовка до свята починається влітку. Парубки заготовляють сіно і рогіз для костюма Ведмедя. Збирають старий одяг, щоб потім розірвати його на стрічки і зробити вбрання для Жида.
Восени чоловіки женуть самогон. Виготовляють і розфарбовують маски. За всю підготовку й проведення Маланки відповідає Комендант.
– Колись Коменданта обирали жеребкуванням серед хлопців, що вернулися з армії. Це було дуже престижно. Тепер жереб тягнуть лише, коли ніхто не зголоситься. Але в нашому куті, на Дялі, з 2011-го не тягнули ще ні разу – завжди хтось знаходиться охочий. Хоча це велика відповідальність: зібрати всіх, ролі розділити, про попас домовитися з господарями, – розповідає Георгій Дарічук, 22 роки.
Він вивчився у Чернівцях на електрика. Повернувся додому. Хоче стати фотографом. Купив камеру, веде сторінку Красноїльська на Facebook.
Розмовляємо з ним у стодолі. До стелі підвішені два костюми ведмедів – для Георгія та його брата. На підлозі розсипані штучні червоні й білі квіти, лежить пакет із намистом. Поряд на стіні висить старе дерев'яне корито, що буде частиною костюма Цигана.
Із дому визирає мати – гукає зігрітися кавою.
– Раніше Комендант мав авторитет. Назначав, хто з хлопців у якому костюмі піде, – продовжує за кавою Георгій. – А тепер треба впрошувати – ніхто не слухає, всі самі хочуть вирішувати, ким бути.
Я був Комендантом торік. Насправді в нашій Маланці було шість комендантів: офіційно – я, а також – тато й дядько, мій друг та його тато з дядьком усю ніч помагали. 100 людей! То ж скерувати треба. А то з двору виходять і – хто куди. Та і в мами була купа роботи.
– Да, да – усміхається Наталія Дарічук. – На один только самогон ушло четыре мешка сахара. А котлеты, голубцы и остальное – никто и не считал.
– Мого тата звати Василь, – продовжує Георгій. – Маланка на його іменини випадає. Але тато ніколи не відпочиває. Помагає костюми робити. Під час маланкування доглядає за ними – то зав'язати комусь, то розв'язати, то поправити. Це тільки ззовні здається, що все само собою відбувається.
– Маланка у краснянина в крові! Бабуся казала, що дід завжди шив костюми ведмедів. Тоді зникав із дому на кілька тижнів перед святом. Молоді чоловіки збиралися в домі Коменданта, готували маски й костюми, налаштовувалися на відповідний лад. Бабуся злилася, бо треба самій господарити. Але робити нічого. Маланку в нас усі поважають, – розповідає 25-річна Мінодора Гакман із кута Путна.
За освітою – музикант, грає на кларнеті й саксофоні. Роботи за фахом не знайшла. Їздить на заробітки за кордон. Але на зимові свята – завжди вдома. Із музиками ходить попереду процесії.
– Ви уявити не можете, як малою просила старших братів узяти мене з собою. Але дівчат до дійства не допускали. Це лише кілька останніх років можна побачити їх, перевдягнутих у циганок чи реджін (королев-воїнів. – Країна), – каже Мінодора.
О 12:00 у неділю 14 січня центральна частина містечка заставлена автівками. Під'їжджають екскурсійні автобуси із львівськими номерами.
Красноїльська Маланка стала популярна після 2011-го. Тоді взяла участь у чернівецькому "Маланка-фесті". Через два роки вийшла документальна стрічка режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука про дійство у Красноїльську "Красна Маланка".
У натовпі не проштовхнутися. Кожен тримає напоготові фотоапарат чи смартфон. Маланкарі от-от почнуть спускатися з різних кутів села і пройдуться до сільської ради.
З різних боків доноситься мелодія Урсу – гімну Маланки. З машини "швидкої" вибігають кілька людей у білих халатах і масках. Хапають першого-ліпшого чоловіка і вкладають на ноші. Метушаться довкола – міряють тиск, слухають серце, закапують чимось очі. Чоловік відбивається, але його міцно тримають. У руках "хворого" з'являється гаманець, а "головний лікар" відтягує кишеню свого халата. "Санітари" тим часом підшуковують наступну жертву.
Через гамір пробивається звук свистка. На вулицю спускається барвиста юрба. Попереду чоловік у смушевій чорній шапці віддає накази – це і є Комендант. Першими йдуть Діди й Баби. Синхронно підскакують вишикувані рядами Реджі та Регіни. За ними тягнуться солом'яні Ведмеді. Поруч замащені сажею Цигани луплять по землі мачуками і смикають Ведмедів за ланцюги. Останні падають на землю, перевертаються з боку на бік, гарчать і деруть асфальт металевими пазурами.
Ведмеді-велетні з Дялу мають "крила" розмахом до 3–4 метрів.
– Щоб такого зробити, треба дві підводи сіна, – пояснює 60-річний чоловік. Називається Василем. Спостерігає за процесією. – Сплетені із соломи, прикрашені квітами й малесенькими живими ялинками такі костюми важать до 100 кілограмів. А ви не голодні? Може, змерзли? Он там за каплічкою буде попас, можна зайти перекусити. Сьогодні такий день, що вас кожен у домі прийме. Не соромтеся.
Йдемо до подвір'я з накритими дерев'яними столами. Молоді жінки з тацями пропонують гарячий бульйон, каву, голубці. Спершись на стіни будинку, відпочивають Ведмеді. Серед них – Георгій Дарічук.
– Мій брат був Ведмедем, батько був, дід був, прадід, певно, теж був, – каже Георгій. – Коли дід маланкував, у Ведмедів не було таких великих крил і квітами не прикрашали. Коли батько ходив, то квіти-самокрутки із серветок робили. Ми тепер штучними прикрашаємо. На мій костюм піде десь 150 штук.
– Мешканці різних кутів щоразу додавали щось своє, аби вирізнятися. От одяг Цигана: хто має капелюхи, як сомбреро, інші – витягнуті вгору, як ковпаки, з кольоровими стрічками. Щоб зрозуміти все наше дійство, потрібно бути краснянином. Маланка – не розпусна дівка, щоб усім віддаватися, – сміється Віктор Ільських, 28 років. Ховає обличчя під маскою Жида. Високий циліндр прикрашають шкури тварин.
Поруч із кожним Ведмедем крутиться Циган – у шкурі диких звірів або барвистому лахміття. Обличчя – в сажі.
– Циган не тільки змушує Ведмедя танцювати, а й поїть, годує. Як треба, то й до вітру допоможе сходити. Бо з такого костюма вивільнитися – 20 хвилин піде, – підморгує Василь. – За традицією, кілька днів до свята Ведмеді сидять на дієті. Їдять лише боби, а 13-го намагаються не пити води. Самогонку – можна. "Атмосфера" (пляшка з самогоном. – Країна) у Цигана завжди при собі.
Пізньої ночі парубки розходяться по домівках. Уранці 15 січня костюми знову опиняються на горищах – до наступного року.
3 
1
Коментарі