На моїй школі висить російський прапор і під час лінійки лунає радянський гімн

Як стати українським письменником у Криму

Українська мова в мене від бабусі. Вона переїхала до Криму 1964 року з Вінниці – хворіла на сухоти. У школі навіть розмов не було про те, що хтось любить Україну, а хтось не любить. Люди дуже рівно ставилися до цього. В бібліотеках було багато українських книжок. Тільки між собою мало розмовляли українською, хіба в селах.

Шкільні друзі мріяли вивчитися і влаштуватися в Москві. Більшість однокласників радіють, що мають російський паспорт.

Колотнеча на півострові, коли росіяни й українці нібито щось не поділили, почалася приблизно з 1999 року. Під час кожних виборів до Криму приїжджали московські піартехнологи й розповідали, що треба приєднуватися до Росії, бо там вищій рівень життя. Україна ж, коли здобула незалежність, почала потихеньку втрачати Крим. Україна там ніби була, але її там не було.

З дитинства поряд із російськими книжками у мене завжди були українські: Марко Вовчок, Валер'ян Підмогильний, Іван Франко, Ольга Кобилянська. Я не бачив різниці, якою мовою читати. Та коли після школи постало питання вибору, зупинився на українській. Російську не відчуваю, не можу нею писати.

В’ячеслав ГУК, 40 років, поет, прозаїк, перекладач, засновник сенсо-фізіологізму як літературного напрямку. Автор п’яти поетичних збірок і семи романів. Народився у кримському місті Саки. Мати – вчителька німецької мови, батько – татарин, працював на хімічному заводі, помер 2002-го. Закінчив філологічний факультет Сімферопольського державного університету. Отримав грант президента України за роман ”Синдром дитячих спогадів”. Живе в Києві, займається журналістикою. До публікації у видавництві ”Український письменник” готує роман ”Сад Галатеї”. Його твори перекладені англійською, польською, болгарською, вірменською, шведською, французькою та німецькою мовами. Неодружений. Дітей не має

Перша книжка вийшла 1998 року в Саках. У друкарні не було українського шрифту. Замість "і" поставили знак оклику.

Друкувався в єдиній україномовній газеті на півострові "Кримська світлиця". Її наклад був три тисячі примірників.

Україномовного спілкування в мене не було. Щоб краще знати мову, вчив вірші й уривки прози. Виписував слова із словника Грінченка. Письменник і редактор Данило Кононенко порадив писати прозу. Він став 13-ю жертвою волноваської трагедії. Коли дивився новини про цей обстріл, отримав інсульт і помер.

Після університету деякий час працював у сільській школі вчителем української мови. Тоді, у 1998–1999 роках, з Узбекистану і Казахстану поверталися кримські татари. Приїздили й починали вчити українську навіть старшокласники, які раніше її не чули. Казали: російська нам не потрібна, ми живемо в Україні.

Крим для українського письменника не був перспективний. На літературний вечір могли прийти п'ятеро осіб.

Якщо в Росії почнуться масові акції протесту, з'явиться можливість повернути Крим.

Їздив туди до брата. На моїй школі висів російський прапор, під час лінійки 1 вересня лунав радянський гімн. На уроках історії вчать, що 1954 року Україна загарбала Крим, а тепер Росія звільнила його.