У Придністров'ї не можна розрахуватися банківською карткою
Двотижневу подорож зі Львова на Кінбурнську косу та острів Джарилгач у Чорному морі здійснила художниця Олена КАЇНСЬКА. Із друзями їхали "буханкою" – повнопривідним вантажо-пасажирським УАЗом. Машині понад
30 років. Подолали більше 2 тисяч кілометрів. Про пригоди під час мандрівки розповідає у щоденнику
День перший
У "буханку" шестеро людей вантажать рюкзаки, два велосипеди, намети, казани, їжу, ковдри, подушки, гамаки, кайти (повітряні змії для катання на воді. – Країна) і скімборд – дошку для катання на мілині.
За годину після виїзду зі Львова в машині засмерділо паленою гумою. Зупиняємося біля села Фрага Рогатинського району Івано-Франківської області. У "буханці" згоріла проводка. Лагодимо зо 3 години. Біля нас на узбіччі патрульні спиняють машини. Години за півтори таки підходять спитати, чи потрібна допомога.
Доїжджаємо до заправки в Підгайцях на Тернопільщині. Неподалік автостанції – занедбаний костел у готичному стилі. За радянських часів тут був склад. Зараз на будівлі немає даху. Обходимо костел по колу. Всередину не потрапиш: на входах навішані колодки.
Натомість у Язловецькому замку в однойменному селі легко відчиняємо замок на брамі і потрапляємо в приміщення. Будова кількарівнева. Зверху – руїни мурів, всередині – напівзбережені приміщення з порталами та ліпниною, частково перероблені під господарські потреби. Унизу – добре збережене підземелля. Тут почали ремонт – звели бетонні сходи, проклали електропроводку. Чисто, під ногами – сіно, пахне листям, злежалою травою і старими стінами.
Манівцями добираємося до водоспаду Джурин у Чортківському районі на Тернопільщині. Навколо туристи розбили намети і сидять біля вогнищ. О 23:00 ідемо до води на звук. Джурин – найвищий рівнинний рукотворний водоспад України. Заввишки 16 м. Хлопці підсвічують його ліхтариками: навколо літають і сидять у траві світляки. На вечерю смажимо на вогнищі овочі в лаваші. Лягаємо спати.
День другий
Ранок після сніданку присвячуємо ремонту "буханки". Гарячі вихлопні гази поплавили проводку задніх ліхтарів. Зо 3 години міняємо її. Рушаємо подивитися на руїни Червоногородського замку в селі Кривче Борщівського району Тернопільської області.
Під вечір доїжджаємо до печери Атлантида на березі Збруча. Має два входи: крізь дешеві металеві двері й крізь півметрові залізні дверцята на висоті приблизно третього поверху. Зачинені.
Керівник спелеоклубу в селі Завалля погоджується наступного дня організувати для нас 4-годинну експедицію. Коштує 200 грн з людини. Проводить до місця біля річки, де ми розкладаємо намети. Дає дров. Вечеряємо щавлевим борщем.
День третій
О 10:30 ми на спелеобазі. Інструктор Юрій видає комбінезони і налобні ліхтарі. До печери будемо заходити через менші дверцята. Доводиться дертися по скобах 10 м прямовисною скелею. Юрій відмикає дверцята й спускає нам мотузку.
Деремося нагору по ній, спираючись ногами на скоби. Далі пробираємося сходами. Так вузько і низько, що навіть рачки не встанеш. Відштовхуємося від землі ліктями й пальцями ніг. Нарешті потрапляємо в 12-метрові заввишки вкриті кристалами гіпсові зали.
Протяжність відкритих ходів печери Атлантида – 9 км. Всередині – кристали, сталактити і геліктити – різної форми кам'яні "бурульки". За 4 години, з голови до ніг обмазані глиною, вертаємося на спелеобазу. Помившись і переодягнувшись, рушаємо на Бакоту – затоплене під час будівництва Дністровської гідроелектростанції село Кам'янець-Подільського району на Хмельниччині.
Намальована на OpenStreetMaps дорога є, але нею давно не їздили: поросла чагарями. Бездоріжжя долаємо завдяки повному приводу. Зрештою дістаємося води. Через велику кількість людей доводиться об'їхати добру половину пляжу в пошуках притулку. Вночі смажимо на вогні млинці з кабачків.
День четвертий
Після сніданку йдемо до Бакотського Михайлівського печерного монастиря і на оглядовий майданчик. Збираємо аличу й варимо компот. Решту дня лагодимо авто.
День п'ятий
З вихлопної травить. Від двох днів заряджання мобільних, ноутбуків і освітлення майже сів акумулятор. Виїжджаємо, сподіваючись знайти шлях із Бакоти з боку монастиря. Але дороги там нема навіть для нашого всюдихода. Повертаємося до Кам'янця. Розділяємося: частина йде дивитися Хотинський замок, решта – на базар по харчі.
Рушаємо до пункту перетину кордону з Молдовою "Росошани". За кермом – другий пілот, бо в першого тимчасовий дозвіл на водіння виписаний лише українською мовою. Прикордонник сміється і питає, чи ми прямуємо цією "консервною банкою". Завертає нас, бо не маємо страховки на машину. Її виготовляємо за 15 хвилин – у будці неподалік. Замість техпаспорта видаємо "Свидетельство о регистрации ТЗ" від 1987 року. Разом із ним – доручення і передоручення як доказ, що транспорт наш. У свідоцтві зазначено: це – автобус, а не легковий автомобіль. Довго пояснюємо прикордонникам, що ми – таки легковий автомобіль. Зрештою минаємо перший пост.
На другому прикордонники знову регочуть. Платимо 91 лей – 580 грн – за користування молдовськими дорогами. Нас попросили також вивантажити всі речі, щоб сфотографувати салон ізсередини.
У Молдові вздовж дороги всюди стоять криниці. Хати акуратні, викладені плиткою, візерунками, оздоблені карбуванням. Заїжджаємо в заповідну зону Фетешть неподалік міста Єдінєц. Високі пагорби перерізають глибокі яри. Серед пасовищ і полів розкидані камені – залишки вапнякових гір. Дуже нагадує Демерджи – Долину Привидів – у Криму.
Знаходимо місце для стоянки. Готуємо плов.
День шостий
О сьомій ранку на схилах з'являються отари овець. Заправляємося, їмо в ресторані в Єдінці. Їдемо в село Олішкани дивитися підземний бункер – один із найбільших на пострадянському просторі. Тут мав бути резервний командний пункт Генерального штабу збройних сил Варшавського договору. Бункер – це два циліндричні блоки, діаметром по 36 і завглибшки по 60 метрів. Його зводили 20 років і покинули недобудованим, коли розпався Союз.
Чоловік представляється охоронцем і просить 350 лей – 550 грн – за екскурсію бункером. Відмовляємося і ліземо всередину. Котловани по колу обшиті бетонними подушками, а всередині – металевий 13-поверховий бункер. Приміщення в ньому не нагадують житлові. Призначення ангарів, тунелів, переходів, дір у стелі і підлозі незрозуміле. На 13-му підземному поверсі влітку не розтанув сніг.
Рушаємо до скельного монастиря Пештере. На стоянку добираємося поночі. Вечеряємо овочами й гречкою.
День сьомий
Будять церковні дзвони. Снідаємо кавуном і рушаємо до молдовсько-придністровського кордону. Тут – повноцінний митний контроль. На в'їзді – чоловіки у військових строях і танки. Прикордонники – у радянській міліцейській формі. У нас зібрали паспорти, перевірили документи на "буханку". Позначок у паспортах не ставлять. Змушують вивантажити всі речі з машини, уважно продивляються коробки з інструментами. Платимо дорожній збір 16 євро – 480 грн. Сперечаємося, що вже платили його на в'їзді в Молдову. "Тут вам не Молдова", – відповідають.
Прямуємо в Тирасполь. У столиці Придністров'я здається, що подорожуємо в минуле. Валюта – тамтешній рубль. Ніде неможливо розрахуватися карткою. У центрі Тирасполя височіє білборд "В единстве с Россией". Всюди – радянська символіка: зірки, серп і молот, портрети вождів.
О другій ночі дістаємося Херсона і ставимо намети на пляжі в гідропарку.
День восьмий
Прокидаємося від того, що хтось лупить по намету і верещить. Кілька літніх людей кричать, що ми не маємо права ставити машину на пляжі. Погрожують поліцією. Пояснюємо, що їдемо на море через дві країни зі Львова. Тиждень у дорозі, і нам нема де спати. Заспокоюються:
– Я бы во Львов в жизни не поехал. Мне бы там бандеровцы топор в спину засадили.
– Вон Петя хотел во Львов на праздники съездить, так мы его всем районом отговаривали.
Розпитують нас про львівське сміття, про ціни на харчі.
На міському базарі купуємо продукти, на авторинку – підшипники. Там же обідаємо: шаурма, солянка, шашлик, пельмені. Кафе приємно вражає якістю страв і цінами.
У Лазурному загрузаємо в мулі. Підкладаємо під колеса бетонні плити, штовхаємо. Проїжджаємо громадський пляж і паркуємо "буханку". Знаходимо рибалку з моторним човном, який погоджується перевезти наші речі на острів Джарилгач. Дорогою розповідає, що Чорне море – найнебезпечніше у світі для кораблів. Тут раптово піднімаються 4-метрові хвилі.
На березі розкладаємо на піску намети і розпалюємо вогонь. Злітаються велетенські хрущі. Комарів нема, але є кусюча мошкара. Спимо просто неба.
День дев'ятий
Уранці будять крики чайок. Натягаємо тент між двома велосипедами, складаємо продукти в тінь. День проводимо на пляжі. Дельфіни підпливають близько до берега, маленькі скати рясніють у воді.
З одного боку довгого й вузького Джарилгача – холодне й глибоке море, з другого – теплий лиман глибиною до кісточок. На пляжі всюди валяються м'ячики із сухих водоростей. Ближче до обіду здіймається вітер. Надуваємо кайти і катаємося на хвилях.
День десятий
Вирушаємо на Кінбурнську косу. У салоні плюс 42. Уздовж бездоріжжя з піску ростуть під лінієчку висаджені сосни. Збиваємося з курсу. На косі грузнемо в піску. Підключивши повний привід долаємо метрів 400 і знову грузнемо. Місцевий житель на повнопривідному джипі дотягує "буханку" до моря. Нарешті купаємося – в компанії комарів разом зі світлячковим планктоном.
День одинадцятий
Прокидаємося від реготу чайок. У водоростях біля берега ловимо креветок, мідій і рапанів, смажимо їх на вугіллі. На обід варимо борщ із сушеними грибами.
Йдемо розвідувати місцевість. Довкола – соснові ліси, озера з трясовиною і очеретом вище людського зросту, сила-силенна птахів. У трясовинах видніються наполовину засмоктані стовбури.
День дванадцятий
Частина компанії йде в село по харчі, хлопці ремонтують "буханку".
Влаштовуємо посиденьки біля вогнища до третьої ночі. Раптом шторм. Вітром видирає кілки намету, він стає дибки. Пориви збивають із ніг. Складаємо речі в намет. Лягаю зверху і тримаю руками кути, щоб намет не злетів. Так і засинаю – мокра до нитки і перемазана піском. На ранок рахуємо збитки: верх намету знесло. Більшість речей, що лежали зовні, знайти не вдається. Вітром зламало стовбури дерев, на яких кріпився тент. Він порвався.
День тринадцятий
Вертаємося додому через Херсон і Миколаїв. Ночуємо на березі Південного Бугу в Олександрівці Вознесенського району.
День чотирнадцятий
Снідаємо херсонським кавуном і гречкою з овочами. Завертаємо на Родонове озеро й на старий млин у селищі Мигії Первомайського району і в парк "Софіївка" – в Умані. Далі – Хмельницький, Тернопіль і, нарешті, Львів
13 
1
Коментарі