Данило Мотильов брав участь у наступі на окупований Луганськ
Двоюрідний брат живе у Санкт-Петербурзі. Колишній спецназівець. Брав участь у війні в Чечні. Визнає, що росіяни воюють на Донбасі на боці терористів. Називає це геополітикою. У мене все простіше. Хто прийшов зі зброєю на мою землю, той – ворог. Проте саме брат порадив вступити у Французький іноземний легіон. Звідти виходять універсальні солдати.
2011-го з туристичною візою поїхав у Словаччину, звідти – в Австрію. Потім – Італія: Верона, Венеція, Мілан, Торіно. Звідти пішки й автостопом дістався Канн у Франції. Закінчилися гроші. Допомагав знайомому з Польщі красти із супермаркету. Він виносив дорогі продукти для свого товариша – власника ресторану в Ніцці. Той платив половину вартості. Поляк піднімав гроші з нічого, а італієць економив на закупівлі. Їх кілька разів ловили. Отримували адмінпокарання і невеликий штраф. Постійно міняли точки. Заробивши, вирушив у місто Ламань. Там записували в Легіон. Приїхав уночі. На пропускному пункті сказали, що приймуть зранку. Спав на лавочці під дощем.
У Легіон можуть іти всі охочі. Але після відбору залишаються одиниці. Маєш бути здоровим фізично і психічно. Навчаєшся, складаєш іспит і чекаєш на співбесіду зі службою безпеки. Майже місяць перевіряли біографію, зв'язки. Дізнались, що батько взяв прізвище матері. Вважали, що це якісь шпигунські ігри. Врешті взяли. Пройшов курс молодого бійця. Ще три місяці були загальновійськові навчання. Лише тоді направили в місто Сан-Крістоль у Альпах. Мав служити в інженерному полку. Перед початком надали місячну оплачувану відпустку. Використав її для знайомства з Францією. Та через проблеми в родині мусив повертатися в Україну.
Початківці мали від тисячі євро на місяць. Плюс одяг, амуніція, зброя. Хлопці, які служили в гарячих точках, отримували від 4500 євро. Командири – близько 10 тисяч.
Подав документи в Тернопільський національний економічний університет. І тут у мене виявили туберкульоз. Мав у легенях діру з копійку. Чотири місяці у тубдиспансері стали переломними. Кам'янець-подільські лікарі дали зрозуміти: за хабарі лікуватимуть із підвищеною комфортністю. Відмовлюсь – переведуть у звичайну палату. Принципово не платив. Лікувався в жахливих умовах. Зненавидів усю українську корумповану систему. Події на Майдані лише посилили це почуття.
19 січня 2014-го скупався в йорданській воді й поїхав у Київ докластися до визвольної боротьби. Потрапив до 17-ї Харківської сотні. На початку заворушень на Грушевського люди усвідомили, що в них стріляють бойовими патронами. Зрозуміли: назад дороги немає. Воля або смерть. Це пафосно звучить, але так було.
Біля Українського дому є кафе з літньою терасою з металевих дротів. На одному донедавна залишалася металева вм'ятина від випущеної у демонстрантів кулі. По мені теж стріляли, але гумовими. Був під такими емоціями, що майже не відчував їх. Запам'ятав спалений Будинок профспілок. Серед перших піднявся на верхні поверхи. Ми одягли респіратори, бо дихати було неможливо. Всюди – темрява, попіл. Говорили, що знаходили тіла обгорілих людей. Я такого не бачив.
У травні 2014-го вступив у "Правий сектор" і вирушив на схід. Побував у Харкові, приїхав у Дніпро на базу. Зустрів земляк Іван Мирний, недавній учасник боїв на Світлодарській дузі. Тепер воює у складі 54-ї бригади Збройних сил. Почали тренувати бійців. Пригодилася моя служба в Легіоні.
Наприкінці травня створив групу з шести людей. Мала займатись диверсійно-розвідувальною роботою. Ми хотіли легалізуватись, щоб мати якісь гарантії на майбутнє. Більшість "правосєків" цього не бажали. Через це моя група переїхала в Бердянськ Запорізької області до батальйону "Азов". У середині червня перевели в містечко Гурзуф на Донеччині. Жили на колишній дачі сина Януковича. Я тренував бійців.
Роз'їхались по домівках через відсутність бойових виїздів, брак коштів і сімейні проблеми. На початку серпня четверо з групи прибули в містечко Половинкине у Старобільському районі на Луганщині. Там стояла частина батальйону "Айдар" під командуванням "Баті" (Валентин Лихоліт. – Країна). Порядки в "айдарівців" нагадували козацькі. Братерство і повага. Усі збиралися на площі. Співали гімн України. Разом приймали рішення. Саме готували наступ на Луганськ. Ми з побратимами "Аскольдом" і "Паулем" вирішили брати участь у поході.
11 серпня 2014 року лив дощ. Ми їхали зверху на "броні". Механіком був десантник із російської Рязані. Воював за нас, бо зневажав Путіна. Казав, той знищив російський народ. Перша машина підірвалася на фугасі. Хлопців лише контузило. Але це надовго зупинило колону. Заїхали в посадку, перегрупувались. Щойно рушили, туди вдарили "Гради". За кілька хвилин нарвались на засідку.
Відчув, як по бронетранспортеру стукають кулі, і дав наказ відступати. Другий водій-механік запанікував і різко ввімкнув задню передачу. Кулеметник зіскочив на землю й мало не попав під колеса. В останню мить зловив його за руку і відштовхнув у безпечне місце. Відходили рівчаком. Один з "айдарівців" мав запустити димову шашку. Проте просто викинув її, бо був під дією налбуфіну – наркотичного знеболювального. Деякі солдати перед боєм вколювали, щоб не відчувати страху й болю. Це – неправильно, бо втрачається концентрація.
Одному бійцю куля влучила у шию. В хаосі він залишився сам і не зміг собі допомогти. Знайшли його з притуленою до рани "арафаткою" (арабська картата хустка. – Країна) і повним шоломом крові. Вилив її. Хусткою накрив очі. Мовчки молився за упокій його душі дорогою до посадки, де стояв наш танк. Коли наблизився, він раптом вистрелив по сепаратистах. Я отримав невелику контузію. В голові шуміло, в очах потемніло. За годину вже був у строю. Надвечір зайшли в село Хрящувате на околиці Луганська. Залягли в одному домі.
Вранці розбудив черговий: на підході російські танки. Ми їх не бачили – усе було в диму. Не було жодної взаємодії з іншими бойовими підрозділами. Поряд стояла 24-та танкова бригада, 80-та десантна. Усі працювали хаотично. Тодішній керівник "айдарівців", тепер народний депутат, Сергій Мельничук не орієнтувався в ситуації. Віддав наказ стріляти в напрямку наших військових. Ми вчасно зупинили його. Виявився підленькою людиною. Коли нас жорстко придавили, на трофейному джипі з пробитими колесами покинув поле бою.
Ми відбили атаку. У долині лежали чоловік шість убитих сепаратистів, російський танк. Не мали бажання закопувати тих виродків. Пізніше щодня поливали їхні тіла соляркою, аби не заразитись чумкою. Ненависть виробила якийсь цинічний імунітет. Москалів убивали без краплі жалю. А собаку, який загинув на нашій позиції від осколків, під кулями везли хоронити на околицю міста, зі сльозами на очах.
Наступного дня по нас ударили "Гради". Метрів за 5 від будинку впала ракета. Дім дав тріщину. Частина хлопців залишилась, а ми з "Аскольдом" вирушили на протилежну вулицю. Тільки вийшли на перехрестя, як у гараж за 2 метри від будинку з друзями влучив "Град". Було, як у кіно. Клуби диму, вогонь, пилюка. "Аскольд" кинувся рятувати хлопців. Вони вижили, бо вибуховою хвилею закинуло в оглядову яму.
Зайшли в підвал будинку сховатися від вибухів. Зустріли місцевих, які зраділи нам. Ми облаштували там житло, перенесли харчі, газові балони. Жінки зголосилися готувати. Своєму підрозділу заборонив грабувати будинки, вживати алкоголь. Кара за непослух – розстріл. Деякі бабці кричали, що ми – фашисти, укропи, дітей їмо. Проте більшість – довіряли. Розпитували, як там у мирній Україні.
Чоловіки вболівали за українську армію, але в її лави не спішили. Якось вказали на будинок, звідки працював сепаратистський снайпер. З "Аскольдом" побачили в ньому чудовий диван. Кажу: "Давай заночуємо, набридло спати у підвалі". Він відмовив. Наступного дня зайшли в ту кімнату – диван розбитий міною 122-го калібру. Не здетонувала, а застряла в батареї.
Того ж вечора пішли встановлювати протитанкові міни. Бойовики почали нас крити з мінометів. Ми втікали, а позаду вибухали їхні "подарунки". Найменша затримка могла коштувати життя. Забігли в підвал. Дівчата піднесли нам компот із вишень. Молоді, пахли парфумами. Поводилися з нами, як із рідними. Ми трохи відпочили й почали відходити до своїх позицій.
Обстріли терористів частішали. Командування вирішило евакуювати людей. Зібрався караван, щоб рушити у протилежний від Луганська бік. Постріл "Граду" – і вся колона загинула. Десятки чоловіків, жінок, дітей.
Бачив Луганськ у бінокль. Могли зайти туди. Мали людей, зброю. Деякі частини вже були в місті. Але потім, без пояснень, нас зняли з позиції. Коли поверталися у Щастя, було важко на душі. Стільки крові дарма пролитої.
Деякі бійці і командири везли награбоване. Соромно згадувати. Телевізори, комп'ютери, сантехніка, навіть спортивна машина. Гидко. Я сидів на БМП, біля мене була здоровенна "плазма". Взяв кулемет покійного товариша й розбив її вщент.
Мій підрозділ залишився вірним команді не грабувати. Лише в одному зруйнованому домі взяли пляшку віскі. Потім випили за упокій душ загиблих побратимів. Ще хлопці подарували кросівки з дачі Януковича. Мої черевики було вже не відремонтувати. Зараз цей трофей – у мене вдома.
Треба було відпочити. Відпросився у командира й поїхав додому. Поновився на навчанні в Тернополі. Думав пожити мирним життям. Однак на початку вересня єдиного брата мобілізували в АТО. Вирішив іти з ним.
Їхали в Яворів. З нами у потязі було багато інших мобілізованих. П'яними говорили про патріотизм, батьківщину. Коли протверезіли, втікали з потяга у невідомому напрямку. На Львівщині нас розподілили в саперний підрозділ. До листопада були навчання, потім направили під Лисичанськ. Жили під артобстрілами. Раз сєпари почали крити мінами 120-го калібру. Я був у бліндажі командування. Допомагав визначити, звідки стріляють. Офіцер вийшов із бліндажа. Його вибуховою хвилею закинуло назад – міна попала у наші боєприпаси, все здетонувало. Обтрусився, дав бінокль: "Давай ти спостерігай. Але надінь каску".
З грудня 2014-го по квітень 2015-го брат служив сам. Я підхопив пневмонію і лікувався в госпіталях. Повернувся до них уже в містечко Кримське на Луганщині. Призначили командиром групи швидкого реагування. Мінували шляхи, якими пересувалися бойовики. Ходили в розвідку.
27 травня могло стати для мене останнім днем. Пішли розвідати позиції терористів. На нейтральній території знайшли міни направленої дії. Там були розвідники з батальйону "Київ-2". Попросив їх постерегти: як повернусь із завдання – розберу. Це була помилка. Сапер не має права довіряти. Коли на зворотному шляху підійшов до мін, там була лише одна. Не надав значення. Розвернув пристрій убік і почув, як спрацював запобіжник гранати, що була під міною. Ворожий сапер зробив пастку. Відчув, як хвиля пороху від запобіжника б'є в очі. Встиг крикнути побратиму: "Лягай!" Сам відбіг метрів на 5 і теж заліг. Протипіхотна граната Ф-1 вражає на відстані 200 метрів. Нам пощастило, що лежала в землі під міною. Тому не мала великого радіусу дії. Міну підкинуло вгору і великими осколками розвіяло навколо нас.
За два тижні командир позиції відправив нас по "язика". Хлопчина з моєї групи надто хотів у відпустку. Офіцери обіцяли: вдало сходимо – піде. Рушили долиною, було темно. Пройшов півкілометра і відчув, як спрацював запобіжник гранати. Тікати можливості вже не було. Крикнув усім, щоб лягали. У стегно ввійшов осколок. Ми передали по рації, що є "300-ті" (поранені. – Країна) й повернулись на позицію. Виявилося, що це була наша розтяжка. Її на нейтральній території поставили "айдарівці" й нікого не попередили.
Мене забрали у Сіверськодонецьк, а звідти гелікоптером у харківський госпіталь. Там лежали хлопці з розтрощеними головами, сечовими міхурами. До мене добрався медикаментозний гепатит, коли печінка не сприймає ліків. Всюди була жовч, навіть пітнів нею. Не їв, не пив. Ставили крапельниці з фізрозчином і глюкозою. Вводили через ніс шлунковий зонд, щоб витягувати з мене всю нечисть. Плюс рана в нозі.
За два місяці повернувся на фронт – уже в 54-ту бригаду Збройних сил. Перевели туди з 24-ї.
Брат демобілізувався у першій хвилі, а мене звільнили з третьою. Не виходило зачепитись за мирне життя. Тинявся вулицями, нудьгу топив в алкоголі. А в якийсь момент набридло пити. Миттєво. Весною 2016-го повернувся на фронт у "Правий сектор".
3 
1
Коментарі
1