"Ми вважали себе в'язнями концтабору". Луганські фермери перворили 10 робітників на рабів

 

Іван Перехрестенко шість років безкоштовно працював на своїх родичів-фермерів. Разом із ним – ще десятеро людей

У Перехрестенків десь 400 гектарів землі, на яких вирощували соняшник, кукурудзу, ячмінь. З техніки мали три трактори, два бульдозери, три ­комбайни. На фермі тримали десь 300 баранів, сотню свиней, 70 корів, 15 коней. Робочої сили треба багато було, то сини – ­Василь і Сергій їздили по всьому району шукали працівників. Вибирали тих, у кого житла нема, родичів, роботи постійної. Всім обіцяли дах над головою, харчі та гроші. Мені, казали, платитимуть 2000–2500 гривень на місяць. Я мав вправлятися біля коней. ­Прийшов, а там таке житло! У вагончиках щілини кругом, ­протяги гуляють. Літом ще нічого, а взимку доки ­топиш ­пічку – тепло, тільки перестав – дубак. Жили впроголодь. ­Привезуть по кілу крупи ячневої, вермішелі, ­картоплі – і як хочеш розтягуй на місяць. На всіх. Хліба давали п'ять буханок на два дні. Господарі торгували на ­базарі м'ясом. То, яке протухне, нам віддавали, а по ньому черв'яки повзають. Собакам кидаєш, а вони морди відвертають. Як у кого іменини, могли пляшку горілки привезти одну на всіх. Про зарплату зразу ми заїкалися, казали: потім, потім. Так ні разу й копійки не отримали.

Я вставав о п'ятій ранку. Хльобав якийсь супчик чи кашку, яку Ніна-куховарка звечора зварила, і йшов до коней. Чистив їх, годував, прибирав конюшні. Після полудня обід – борщ чи знову каша. Обід найбільше тривав півгодини. Не встиг – твої проблеми, ходи голодний. За день ото й весь відпочинок. Перекурів не дозволяли. "Ми не куримо, і ви не куріть", – казали. До вечора, якщо не було роботи біля коней, посилали куди завгодно: до корів, поросят різать – аби тільки не гуляв. Я закінчував об одинадцятій вечора. Якщо щось не встиг – починали лупцювати. Спочатку давали потиличники. Пізніше лупили шлангом гумовим по всьому тілу. Я спершу закривав обличчя руками, але вони лице не чіпали – боялися, щоб синців не видно було.

Паспорти в нас забрали. З ферми нікому не можна було вийти. Її обго­родили високим парканом, на ніч ворота замикали. Я раз спробував утекти. Подався пішки в Антрацит, це 12 кілометрів, – до сестри. Василь Петрович і Сергій Петрович "Нивою" догнали, руки заламали, у багажник кинули, як негодний елемент. ­Привезли на територію, били руками, ногами. Кричали: "Будеш працювати доки живий. А як умреш, зариємо, як собаку". Казали, що в них уся міліція куплена.

Господарі торгували на базарі м'ясом. то, яке протухне, нам віддавали, а по ньому  черв'яки повзають. Собакам кидаєш, а вони морди відвертають

Сестра моя знала, що я там працював. Раз приїхала до ферми, я вийшов до воріт. Коротенько їй розказав, що тут діється. Вона пообіцяла повідомити в міліцію. Тут під'їж­джають брати. Полаяли мене, що із сестрою постояв, і поїхали. Пізніше дізнався, що її наздогнали, в лісопосадці по-звірячому побили. Вона місяць у лікарні відлежувалася. Хлопці теж тікали, їх знаходили. Бувало, людина й рік переховується, а її все одно Перехрестенки вичислять.

Інколи приїздили з перевіркам податкова, міліція. Господарі ховали нас на цей час у сараях. Залишали мене і ще одного, хто був офіційно оформлений. Не могли ж вони показувати ферму без працівників. Так залякали нас – постійно ходили зі зброєю, – що ми одного виду їхнього боялися. Тримали нас, як рабів. Ті, хто сиділи в тюрмі, казали, що там краще й легше жилося, ніж тут. Ми вважали себе в'язнями концтабору. Робітники просилися до дітей на кілька днів з'їздити. Не пускали, боялися, що комусь розповімо. Тільки один вихідний в році у нас і був – Пасха.

 

На ніч ферму зачиняли й випускали собак – вівчарку, водолаза і двох московських сторожових. Вийти з вагончика можна було тільки в туалет. А якби спробували за територію, пси нас розірвали б.

Не минало й години, щоб когось не били. За найменшу провину. Не так слово ­сказав, огризнувся. ­Назвав не "­Василь Петрович", а "Васька". Підскакували й лупцювали чим підвернеться: палицею, гумовим шлангом, ременем. Побитого закидали на лежанку. ­Вранці могли виганяти на роботу палицями. Один не витримав – ­повісився на пасовищі. Я його знайшов.

Ми жили дружно, хоч нас намагалися один проти одного налаштовувати. Наприклад, примушували бити один одного. Того, що відмовлявся – колошматили.

Новини слухали по радіоприймачу. Чули, що президент змінився. Але такі теми не обговорювали. Було не до цього. Більше за себе переживали.

Останні роки биття доповнилося знущаннями. Мене і ще одного роздягли догола і примусили танцювати під музику. І всі це бачили. Хазяї реготали. Щодня щось вигадували: то гопака їм танцювати, то гавкати, то нявкати, то по території голяка бігати. За нами пускали собак, правда, в намордниках. Перехрестенки не робили це по п'яні. Вони взагалі не пили. Так, заради розваги.

Чули, що президент змінився. Але такі теми не обговорювали. Було не до цього. Більше за себе переживали

Сергій Петрович привозив свого 12-річного сина. ­Показував, як із нами поводитися. Говорив: "Дивися, синок, як виростеш, станеш на моє місце, так само робитимеш". І те дитя не жаліло нас, сміялося.

Один утік узимку, коли дороги замело. Вдома відлежався, в лікарні, а потім у міліцію обласну заявив.

17 квітня я скотину пас, коли нас приїхали ­звільняти. Ми міліціонерам усе розказуємо, а Перехрестенки ­кричать: "Не брешіть, ми вам платили". Нас забрали, а господарі ще в селі лишилися, їх серця похапали. У лікарню потрапили. А це вже їх арештували.

Тут ходжу вільно, почуваюся, як у раю. Озиратися не треба, боятися, що хтось підскочить ззаду і влупить.

Хочу через суд отримати гроші: зарплату й моральну компенсацію. Юрист казав, останньої тисяч 100–150 гривень може бути.

×