"Мамка в Ростов утікла, батько – у Брянськ. Рідний брат за сепаратистів воює"

Про що говорили на пункті пропуску "Доманове" у неділю 30 липня

3:20

Українсько-білоруський кордон. На пункті пропуску "Доманове" у Ратнівському районі Волинської області у черзі стоять близько 200 авто. Кожне третє – з польськими й литовськими номерами. Вони перетинають кордон через 5–10 днів. За годину прикордонники пропустили 10 машин. Водії лаються. До бороданя, який щойно вийшов із Mersedes'а, підходить коротко стрижений беззубий молодий чоловік у спортивках.

– Без черги хочеш проїхати? 10 баксів – і за 5 хвилин проведу, – пропонує.

Бородань відмахується. Чоловік стукає у вікно сусіднього зеленого Opel'я. Водій опускає скло.

– За "десятку" можу поза чергою провести.

– Нема доларів. Тільки

200 гривень.

– Давай 200. Бачиш отой Lanos? Там мій брат чергу тримає. Під'їжджай. Скажеш, що ти від Валєрчика.

Водій просовує у вікно 200 грн, заводить Opel, їде на місце перед Lanos'ом, який гальмує чергу. Йому вслід сигналить сіре Audi. Звідти вискакує високий заcмаглий чоловік із зрослими на переніссі бровами.

– Ти чьо, самий умний тут? Чого без черги преш?

– Я в черзі. Хочеш бути біля мене, плати.

– Нікому платить не собираюся. Я тут з часу ночі стою. А ти тільки-но під'їхав. Мене не цікавлять ваші договорняки. Ще на метр під'їдеш і…

– І чьо? Що ти мені зробиш?

– Що треба, те й зроблю, – закачує рукава вишневої сорочки.

За ним з авто вискакує худа й висока жінка в рожевих кросівках Puma.

– Паша, не треба. Сідай у машину.

– Та скільки можна? Понаїхала алкашня з Ратного і починають воду мутити. Чергу за 10 доларів займають. Зараз поліцію викличу.

– Це нічого не дасть. Ромка вже визивав. І що? Добре, що за нього сім водіїв вступилися. Вийшли на Рому 10 місцевих із бітами і штахетами. Поліція стоїть за 50 метрів, усе бачить, але не втручається, – говорить жінка.

– Та вони усі тут у змові, – каже водій фіолетового Peugeot. На лівій руці має фітнес-годинник, на правій – золотий браслет. – Ці пацани, що чергу тримають, тут днюють і ночують. А поліція і прикордонники на них не реагують. Кажуть, це їх не стосується. Ці рєшали вранці по 10 баксів вимагають, а до вечора так у д'ютіку (магазин duty free, де можна купити віскі, коньяк чи самбуку від 3 євро. – Країна) надудляться, що за 50 гривень пропускають. Я тиждень тому в неділю 7 годин у черзі стояв. Порахував: вони при мені 500 баксів скосили.

– Дєвушка, а ви в курсі, що на вас у вересні минулого року вже була загнана BMW? – український митник оглядає авто з білоруськими номерними знаками, віддає паспорт водієві і пасажиру.

За кермом сидить сивий чоловік з татуюванням "САША" на чотири пальці лівої руки. Поруч з ним – донька.

– Да, но я не знаю, где она сейчас, – каже та.

– Ви повинні вигнати її з України через місяць, інакше заплатите 17 тисяч гривень штрафу.

– Но я не знаю, где сейчас эта машина. Меня попросили ее через границу перевезти. Теперь тот парень не отвечает. Ничего платить не буду. Я – гражданка другой страны. Вы не имеете права накладывать на меня штраф.

– Сьогодні я вас пропущу, бо авто заганяє ваш батько. Але до вересня повинні вигнати з України машину, яка числиться на вас. Шукайте свого знайомого і просіть, щоб перевіз її через кордон.

Дівчина киває.

– Я же тебе говорил, что будут проблемы. И мать говорила. Маша, зачем ты тогда согласилась? – говорить батько до неї.

– Пап, все нормально. Я найду того парня через Instagram, и все будет хорошо. Он мне еще 50 долларов обещал заплатить, чтобы я ему машину еще на год перевезла. Сейчас белорусам больше 20 баксов никто не дает. Я удачно попала.

4:12

Двоє чоловіків, обом на вигляд по років 25, у кепках заганяють Volkswagen на білоруса пенсійного віку. Дають $250 товстуну, який обіцяє все "порішати" з документами. Білорус показує митникові свій паспорт. Ховає в гаманець $15, які отримав за те, що перегнав через кордон авто на рік.

– Вы же 20 долларов обещали, – каже чоловікам.

– Ще 5 віддамо, як кордон переїдемо, – каже каро­окий. – У duty free забіжу, 50 доларів розміняю. Пєть, тобі віскі чи самбуку взяти?

 

– Ребята, я надеюсь, вы старика не кинете, – говорить білорус. – Я внуку пообещал самокат купить. С пенсии отложить не получается. Имею 60 долларов. Хватает только на хлеб и лекарства. Невестка сама двоих детей воспитывает. На почту устроилась. Сын нигде работать не хотел. Когда налог на тунеядство ввели, с соседом специально магазин ограбили. Посадили в тюрьму, а он и рад. Никто работать не заставляет, три раза в день кормят, еще и передачи из дома получает.

О 4:30 до пункту пропуску по талони вистроюється черга людей із дорожніми сумками та рюкзаками.

– О, "мурахи" побігли. Зараз побачимо, як швидко їх почнуть пускати. Перший пішов, – водій у фіолетовій тенісці киває на вусаня у тільнику, що дає прикордонникові паспорт. За ним стоять кілька літніх жінок із золотими коронками.

– Почому там сігарєти беруть? – цікавиться у блондина знайомий із цигаркою в роті.

– Та вони їх не купляють, а за бабки переносять. У сірій зоні стоїть бусік. Вони кучкуються. Кожному на руки дають 10–20 блоків винести. За блок отримує по 20 гривень.

– А як зловлять?

– Кого? Митнику даєш 10 гривень за блок, і він робить вигляд, що сліпий.

– Вигідно?

– Ну, чуваки, які фуру за тиждень так переносять, на тому непогано мають. Рахуй: пачка цигарок у білорусів 12 гривень на наші гроші. Везеш її на Волинь, потім через Ягодин – у Польщу. А там можна по 5 злотих спихнути – а це 35 гривень за пачку. Люди так 100 доларів на ящику заробляють.

– Чого собі не береш?

– Беру, як у Білорусь в'їжджаю. Але то рідко буває. Останнім часом кордон перетнув, у сірій зоні розвертаюся і валю назад в Україну. Черги страшенні. А мені на роботу на восьму ранку треба встигнути.

– Вова, да, я люблю тебя. Неужели ты не понима­ешь? Должно пройти время, чтобы я тебя простила, – говорить дівчина із браслетом Pandora на правиці.

– Я думав, ти вже забула, – бородань зі шрамом на щоці пригублює енергетик.

– Ты что, шутишь? Как я могу забыть, что ты предал меня с Илоной?

– Нічого не було. Ми просто напилися і спали в одному ліжку.

– Не хочу слушать этот бред. Она уже давно возле тебя крутится.

– Та ми просто воювали разом. Ілона снайпером працювала на моїх позиціях. Знаєш, скільки разів вона мене там прикривала? Завдяки їй я додому живий повернувся.

– Ну беги к ней, пусть прикрывает тебя дальше.

– Та вона мені, як сестра, розумієш. У неї там нікого не залишилося. Мамка в Ростов утікла, батько – у Брянськ. Рідний брат за сепаратистів воює. У неї в Ковелі нікого нема. Якби я хотів, то замутив би з нею ще у Слов'янську, де ми познайомилися. Я ж заміж не її, а тебе кличу. Чого ти видєлуєшся?

– Вов, ты же знаешь, измена для меня – хуже всех грехов. Не тебя папа в 2 года бросил и ушел к любовнице, – дівчина йде купувати каву.

До хлопця підходить товариш із вистриженим оселедцем, вдягнутий у шорти кольору хакі.

– Що, знову

Катьку штормить? Ніяк за Ілонку не успокоїться? Ти мені скажи, як ви там без дівчат рік витримували? – запитує.

– Там місцевих вистачає. Весь час до нас підходять знайомитися. З 10 хлопців, з якими разом служили, четверо женилися на дєвках із Донбасу. А в селі, біля якого наша частина стояла, половина дівчат заміж за солдатів із Західної України повиходили. Це їхня путівка в життя. Що вони бачили б у своєму Донбасі?

– Ти ж бачиш, що з Катькою не клеїться. Не сьогодні, то завтра в Мінськ поїде. Ти собі чого там дівку не знайшов?

– Нащо мені така, що спала з половиною роти?

До білоруського Бреста прямує автобус із Луцька. Підстрижена під каре жінка, років 60, вмощується поряд із худою та високою, з бородавкою на правій щоці.

– Коли сюди їхала з Росії, мусила зробити запрошення, – дістає з кишені паспорт із двоголовим орлом. – Бо брата в березні через кордон не пускали. Допитувалися, чого і куди їде. Сказав, що мама хвора. Не повірили. Завели у кабінет, почали речі трусити, до пояса роздягли. Дивилися, чи нема на тілі слідів від зброї. Він їм у журнал 10 доларів поклав. Кажуть, мало. За 20 пропустили. А мене за запрошення й не спитали.

– То ви через Брест на Волинь приїхали?

– З Петербурга на Брест. Так скоріше.

– Давно у Росії живете?

– Ще з першим чоловіком виїхала. У вересні буде 34 роки. У мене троє дітей. Один в Україні роджений. Двоє – росіяни. Мама свариться, що москалями записала. Але там без громадянства нормальної роботи не знайдеш. Старший син має 800 доларів. А його напарник-українець працює за 500. До Петербурга, щоб на роботу доїхати, встаю о четвертій ранку. Я вже так звикла. Електричкою 2 години. Щоб знімати квартиру в Пітері, треба 500 доларів, мінімум.

– У вас там і пенсії вищі?

– Сіли з мамкою рахувати. Воно, вроді, й вищі, а коли в магазин зайдеш, то те саме получається. От я за 90 рублів куплю дві буханки хліба, а у вас вийде чотири. То 40 гривень на ваші гроші. Долар по 60 рублів. За газ плачу 6 рублів. Це 10 центів – 2,5 гривні. Але світло і вода дорогі. 100 баксів віддаю за комуналку в трикімнатній квартирі.

У худої в сумці дзвонить телефон. На весь автобус чути пісню Олега Винника "Счастье бывает разное".

– Синок, треба йти до мера. Я тим займуся, як з Бреста повернуся, – говорить у слухавку. Потім пояснює співрозмовниці. – Малому 3 роки, а в садік брати не хочуть.

– У вас там на Путіна моляться?

– Ніхто його не боготворить. У країні – розруха. Коло великих міст народ ще живе. А по глибинках – вимирають.

×