"Людина народжується втомленою і живе, щоб відпочити"

Чорногорія самовільно перейшла на євро

У липні за 10 днів машиною ми подолали 1500 кі­лометрів і відвідали п'ять Балканських країн – Болгарію, Сербію, Чорногорію, Албанію, Північну Македонію. Найбільше часу були в Чорногорії.

Кордон перетнули швидко – показали паспорти й документи на орендоване авто. Жодних ПЛР-тестів і сертифікатів вакцинації в нас не питали. Та й людей у масках ми бачили вкрай рідко.

У країні живуть близько 650 тис. людей – менше, ніж у Львові. А площа трохи більша за нашу Закарпатську область. Завдяки горам щільність населення така, що відповідає карантинним нормам дистанції – 45 осіб на квадратний кілометр.

 

Говорять тут переважно сербохорватською та чорногорською – її виділяють в окрему мову. З місцевими інколи було простіше порозумітися українською, ніж англійською. Хоча останню знають непогано завдяки розвиненому туризму. Багато офіціантів і продавців, почувши, що ми з України, відповідали "Дякую".

На відміну від більшості Балканських держав із власними валютами у Чорногорії діє євро. Хоча вона ще не вступила в Євросоюз, але 2002-го самовільно перейшла на цю валюту. Причому без згоди Європейського центрального банку.

Дороги в Чорногорії чудові. Вражає, скільки праці пі­шло, щоб прокласти такі траси серед гір. У першому ж гірському селі нас попросили зачекати – попереду був ремонт, дорогу завалило камінням зі скелі. У черзі машин ми стояли неподалік автомайстерні. І виявили несправність у нашому автомобілі – майже відпала важлива деталь із дна. Нам допомогли і відмовилися брати гроші.

Краєвиду з вікна цієї майстерні позаздрили б найкращі готелі. Хоча смітять на Балканах ще більше, ніж у нас. Непотріб кидають біля річок й озер, на вулицях.

За чотири дні в Чорногорії ми відвідали заповідні Біоградське та Скадарське озера, столицю Подґорицю і курортні міста Будва і Свєті-Стефан на узбережжі Адріатичного моря. Житло на липень ми бронювали наприкінці травня. Три ночі на п'ятьох у двокімнатних апартаментах із балконами, що виходять на море, у Свєті-Стефані коштували 241 долар. Квартири у столиці здалися дорогими, тому вирішили зупинитися на Скадарському озері, неподалік міста Вирпазар. І це був джекпот. За 53 долари на п'ятьох ми провели ніч на віллі Паєвич у горах із власною винарнею. У вартість входив сніданок, а господар щедро частував вином.

Власник вілли Зоран – колишній шеф місцевої поліції, на пенсії займається виноробством. До його будинку їдемо вночі високо в гори вузеньким серпантином. Дві машини тут навряд чи розминуться. Намагаємося не дивитися вниз, бо там – прірва. Але, за словами господаря, на цій дорозі за всі роки не було жодної аварії – через небезпечний підйом усі кермують уважно.

Зорану допомагають дружина та по черзі двоє синів, які живуть у столиці. А на честь доньки він назвав катер – Jelica. Ним зранку вирушаємо на Скадарське озеро. Тригодинна екскурсія з купанням серед заповідного озера та вином від господаря обходиться у 100 євро. Але враження того варті. Зоран належить до місцевих рибалок, то для його гостей пляжі безкоштовні.

Jelica випливає на середину Скадарського озера. Телефони вітають нас в Албанії – водойма розташована на кордоні держав. Минаємо руїни старовинної турецької в'язниці – сюди вивозили непокірних чорногорців. Остаточно їх підкорити туркам так і не вдалося. Тут переважають православні, є трохи католиків і ще менше мусульман. Зоран розповідає, що його предки прийшли сюди з Карпат.

– У нас складні стосунки з росіянами, ми недавно вступили в НАТО, – каже господар.

– У нас теж, – сміємося й підносимо келихи.

Землю тут можна лише успадкувати. Її заборонили продавати, щоб мальовничого узбережжя не розкупили скоробагатьки-іноземці, зокрема росіяни.

Доки купаємося серед озера зі смарагдовою водою, на катері триває політична дискусія ламаною англійською. Виявляється, Зоран подивився всі серії "Слуги народу" і вболіває за президента Володимира Зеленського.

На другому літрі білого вина господар вмикає "Макарену" та "Белла, чао". По очах видно, що йому теж не хочеться причалювати до берега.

Курортне селище Свєті-Стефан відоме островом зі старовинним замком XV століття, яким можна милуватися з пляжу. У 1950-х острів'ян переселили, а фортецю перетворили на п'ятизірковий готель Aman Sveti Stefan. Тут відпочивали зірки Софі Лорен, Елізабет Тейлор, Орсон Велс, Карло Понті, Сильвестр Сталлоне, радянські маршали та європейські монархи.

Судячи з вікон, цього літа готель був майже порожній. Туристів до фортеці вже не пускають, але потрапити на острів можна, зарезервувавши столик у ресторані. Ми ж перепливали на скелі острова з пляжу, оминаючи морських їжаків на каменях. Вони живуть лише в чистій воді. А вона тут така прозора, що не розумієш, наскільки глибоко. Видимість інколи сягає 30 метрів. Усе боялася, що зачеплю морського їжака животом.

На міському пляжі можна орендувати шезлонг під парасолею. Коштує від 20 євро на день залежно від близькості до моря. Або розташуватися на безплатних ділянках зі своїми парасолями. Їх продають за 15–20 євро. Нам дісталася безкоштовно від попередніх орендарів квартири.

 

Ходити розпеченою дрібною галькою неможливо, тому відпочивальникам варто мати спеціальне взуття для купання – з твердою підошвою та еластичним верхом, – що міцно сидить на нозі. Традиційні шльопанці не допоможуть – гострі камінці швидко врізаються в шкіру. Але відчутний спа-ефект: за кілька днів масажу дрібною галькою п'яти мають вигляд доглянутих. Я ходила також у вкорочених ластах. Плавати в них швидше, але з незвички болять коліна.

Один день ми провели біля найінстаграмніших скель, на пляжі з найдрібніше просіяними камінцями. Згодом прочитали у статті, що це був приватний пляж готелю на острові і вартість його відвідання – 100 євро. Цього літа він був у вільному доступі, карантин вніс корективи.

Адріатичне море місцеві називають Ядранським. Чисте, дуже солоне й тепле. У Чорногорії я в нього закохалася. Вода так добре тримала, що ми навчили плавати нашу подругу Аню. Пляжі оточують мальовничі сиві скелі, в яких клубочаться хмари. Гори тут вищі, ніж у Криму, а пляжі затишніші й чистіші. Скрізь квітнуть екзотичні дерева й кущі – рясні рожеві та білі азалії, фіолетові грона фрезій та гліциній, помаранчеві квіти гранатових дерев. Пахнуть розпеченою глицею кипариси.

Фрукти у продавця біля моря всі по 4 євро. У неділю магазини зачинені. В решту днів крамничка працює із шостої ранку до опівночі. Продавчиня знає про нашу компанію все, на третій день уже, як давні друзі. Продуктові магазини Свєті-Стефана – мініатюрні. Чорногорських харчів тут мало – економіка орієнтована на туризм. Оливки й консервований нут я купила словенські, кекси – сербські. А подруги знайшли там навіть пельмені, зроблені в Естонії, досить смачні. Вочевидь, для російських туристів.

– Справжня гостинність – це коли хочеться повернутися через 14 ро­ків, – каже наша водійка Наталія. На пляжі Каменово поблизу міста Бечичі ми відшукали рибний ресторан Zoff. Наталії – 27. Вона там була двічі з батьками, у 11 та 13 років. Батьків уже немає, тому їй це важливо. На місці закладу нас зустріла пустка – каміння, кактуси, руїни та сміття.

– Те місце в мене відібрала мафія, – пояснив згодом Зофф у футболці Супермена. Дорогу до його нового бару на пляжі нам показали місцеві. Почувши історію Наталії, Зофф щедро нас пригостив. Тут були найсмачніші страви, які ми їли у Чорногорії, – грильовані креветки та кальмари з овочами, соковите ризото з морепродуктами. Попри розслаблений чорногорський ритм їжу приносили вправно та швидко.

Найменше сподобалося у столиці. Центральні вулиці Подґориці вночі нагадували одеську Дерибасівську. Гучна музика й багатолюдні тераси барів. Пробули там недовго й вирішили не зупинятися. Високі ціни на квартири, дорогуваті ресторани – у середньому паста коштувала 8 євро, рибні страви 15–17 євро. Це був найспекотніший вечір нашої мандрівки, прогулянка розігрітою кам'яною бруківкою була нелегкою.

Найкращий час для поїздки в Чорногорію – травень та вересень-жовтень, за словами місцевих. Тоді ще тепло й добре купатися, але не так спекотно, як улітку. Ми були в липні, температура сягала 38 градусів. На сонці перебувати неможливо – паморочиться голова. Рятувало купання в морі, озерах і мальовничій гірській річці Лім із водою такого кольору, що називали її між собою цитатою з Жадана "любові смарагдова течія".

Більше за столицю вразила туристична Будва – сучасне комфортне нове місто та старовинне кам'яне старе. Оглядовий майданчик цитаделі – розкішний горизонт, поблизу острів Святого Миколая, що нагадує гігантську черепаху. Ми пили прохолодне вино під джаз у арткафе з котами. Частувалися величезними шматками піци за 2,5 євро. А наші друзі дивилися фінал чемпіонату Європи з футболу.

Російських туристів у Будві значно поменшало, тепер у Чорногорії часто чути українську. Але на магнітиках досі можна знайти 10 заповідей чорногорців російською. Серед них: "Людина народжується втомленою і живе, щоб відпочити". Хай би як там жартували, чорногорців не назвеш лінивими. Розслабленими – так. Не хвилюватися і не метушитися даремно, а робити добре тільки те, що треба, – це якийсь їхній особливий дар. А в поєднанні зі щедрою кількістю сонячних днів на рік, чистим гірським і лікувальними морським повітрям, оливками та морепродуктами – ось місцева формула довголіття.

Чорногорці – один із найвищих народів у Європі. На вулицях безліч високих чоловіків. Переважно стрункі, чорняві. Їхній середній зріст – 186 сантиметрів, жінок – 171. Гостинні, привітні, але відчутний гонор – повага до себе, країни, незалежність, притаманна горянам. Контраст зі зростом відчутний під час перетину кордону з Албанією – тамтешні жителі – мініатюрні, приземкуваті.

У ресторанах вражала спритність персоналу – ввічливі, чемні, швидкі. Овочевий крем-суп – чорбу – можна замовити за 2,5 євро, основні страви з м'ясом коштували 12, овочеві – від 5. Вино подають у пляшечках на 1,85 мілілітра, від 2–­4 євро, охоче приносять лід. Із салатів тут популярний шопський.

Тамтешнє вино неймовірне. Кампанія Plantae – одна з найбільших на Балканах. Серед легендарних сортів – Вранац. Перекладається як "чорний жеребець", а "вран" по-сербському означає "ворон". Це насичене червоне сухе вино, майже чорне. Його можна знайти і в Україні, але на Балканах значно дешевше. Та нам найбільше полюбилося рожеве Plantae. Літрова пляшка коштувала 1,9 євро, легке, напівсухе, з виразним присмаком суниць.

Наступного разу вирішили, що Чорногорія варта окремої мандрівки. Напевно, туди краще летіти – аеропорти є в Тіваті та Подґориці. Мріємо повернутися на Скадарське озеро й відвідати мальовничу бухту Котора – це місто внесене до світової спадщини ЮНЕСКО. Відстані у країні невеликі, між містами справно курсують автобуси, є залізниця. Можна орендувати машину. Хоча біля нашого готелю були сміливці з київськими номерами.

Останнім у Чорногорії відвідали двотисячолітнє оливкове дерево. Вхід до цього дива природи коштував 1 євро. На табличці вказано, що його вік 2240 років. Побите блискавкою, має старі та нові стовбури, а на гілках зріють плоди. Біля коріння помітили черепаху, що заривала свої яйця.

– Не люблю цих черепах, – каже господиня, яка доглядає за гаєм. – Вони мені квіти підрізають.

Жінка продає сувеніри ручної роботи з оливкового дерева – щільного, маслянистого. А по олію радить завітати до місцевої родини. Дорогою випадково натрапляємо на магазин. У квітучому дворі відпочивають старші люди. На стелажі – пляшки з рафінованою та нерафінованою оливковою олією. Купуємо 1,25 л ручного віджиму за 10 євро і ще літрову пляшку оливок за 5 євро. Смачніших я не їла.

– Мрію про таку старість – вирощувати оливки в Чорногорії, – каже подруга Надія, прощаючись поглядом з усміхненими літніми власниками крамниці.

Прямуємо до кордону з Албанією. На камері спостереження тут звила гніздо пташка. Албанський прикордонник навіть не дивиться наші паспорти й документи на машину. Махає рукою – їдьте. Навколо такі ж мальовничі гори, але багато сміття, все іржаве, обшарпане. Наче повертаєшся на кілька десятків років назад у часі. Настрій падає. "Виїжджати з Чорногорії – погана ідея" – повторюємо ми решту подорожі.

×