У класичній музиці застій триває із 1970-х
Моя мати була росіянкою. Після вузу її направили на роботу в Кривий Ріг. Брала участь у будівництві Криворіжсталі. Жила в селі Глеюватка, звідки родом мій батько. У війну був партизаном. Його затримали нацисти, а він так вправно забалакав по-їхньому, що подумали: німець із колоністів. А він – український селянин, який добре вчився у школі.
Вони з матір'ю розлучилися, коли мені було півтора року.
Батько був ласий до жінок. Із вітчимом переїхали до Києва, коли мені було 3. Спершу жили біля кінотеатру "Київ", а тоді перебралися на вулицю Різницьку.
Небагато можу пригадати про вітчима. Він помер, коли мені було 9. Приходив додому пізно, часто бував у відрядженнях. Працював інструктором ЦК. Писав правдиві звіти про те, що бачив, – завідувач відділу брав те все, зіжмакував, викидав і казав: а тепер напиши, як треба.
Вітчим був якщо й комуніст, то чесний. Думав, що можна щось виправити. Коли помер Сталін, мати сказала: "Ой, що ж тепер буде", а він тихо: "Слава Богу". Дивилася на нього й думала, що живе з ворогом народу, розповідала. Їй пропонували вступити в партію, але вітчим одрадив.
Ми з хлопцями подивилися радянський фільм, де критикували попів, то й собі почали їх висміювати. Аж батько кличе. Це був єдиний раз, коли я по сраці отримав. Інструктор ЦК повчив мене "політкоректності".
Смерть вітчима стала для мене й брата величезною втратою. Був молодий, ніколи не скаржився на здоров'я. Після чергового відрядження поїхав у санаторій, і нам повідомляють, що в нього розрив серця. Казали, з чоловіками його віку таке буває. Але хтозна, чому так сталося. Такі люди були не дуже потрібні системі, у неї не вписувалися.
У 92-й школі на вулиці Леніна (теперішня Богдана Хмельницького. – Країна) училися діти партійної верхівки й творчої інтелігенції. Моїм однокласником був син письменника Михайла Стельмаха – Ярослав. Він став яскравим прозаїком і драматургом. Учителі з дітьми на перервах розмовляли українською, що Києву було непритаманно. Потім ця школа двічі горіла – й педагогів розкидали по інших закладах.
Початкову музичну освіту отримав у студії при Палаці заводу "Арсенал". Мені пощастило з учителем. Валерій Кравець був людиною з добрим музичним смаком.
У студії на мене дивилися з надією. Тому вирішив вступати до музичного училища на баян. Потрапив у клас до Івана Івановича – брата композитора Миколи Різоля. Він був сильний викладач, але ми з ним мали деякі непорозуміння. Я часто ходив на концерти – до філармонії, в оперу. Дивився, наприклад, як веде себе на сцені диригент Стефан Турчак. Перейняв його збентеження музикою, несамовитість при виконанні. А Іван Іванович: "Зовні не треба це проявляти, музикою передай". Можливо, якби я був старший, порозумілися б.
Сольфеджіо й гармонію викладала Лія Малявська. Загадала гармонізувати якусь мелодію. Коли я приніс завдання, це стало для неї несподіванкою. А хлопці кажуть: та він музику пише. Я насправді її не нотував, це були імпровізації. Захотіла послухати. А тоді зібрала теоретичний відділ, і там вирішили, що мені варто вступати на композиторський до консерваторії. А для цього мушу повчитися на музично-теоретичному відділі в училищі. На третьому курсі склав іспити й перевівся.
Моїм учителем був Валерій Подвала. Допоміг зрозуміти: інтонація – це невід'ємна частина музичної свідомості й людського спілкування взагалі. Подвала належав до покоління Грабовського, Сильвестрова – молодих композиторів-авангардистів. Але тримавсь осторонь. Не в усьому з ними погоджувався.
На другому курсі училища я почав щось писати, награвати на фортепіано прелюдії. До консерваторії вступив 1968-го. Мій викладач Мирослав Скорик був на 10 років старший. Він був гарним прикладом – молодий, успішний, україномовний.
Тоді я дізнався, що людей, які приходять до пам'ятника Шевченку 22 травня, арештовують. Мене це неприємно здивувало. Хтось сказав: ти ж українець, чому своєю мовою не говориш? Перейшов на українську.
До третього курсу поводився зухвало й навіть провокаційно. Міг прийти в консерваторію в блакитній сорочці й жовтій нашийній хустині. На ногах були постоли, а в руках замість портфеля – плетений кошик. Це було таке самоствердження й вияв національної свідомості.
Коли закінчував третій курс, після іспиту з політекономії працівниця відділу кадрів попросила зайти в кабінет. Побачив двох чоловіків. І так жартома: а-а-а це хлопці з КДБ, будуть мене, мабуть, бити. Так і сказав, дурний. А вони тільки переглянулися: "Ми за вами спостерігаємо, ви були радянською людиною, чесною, порядною. Ваша душа почорніла. Розумієте? Треба цю чорноту на папері викласти. А інакше постає питання про членство в лавах комсомолу і подальше навчання". Запитали, хто в консерваторії розмовляє українською. Мав назвати всіх поіменно. Сказав, що ректор, викладачка історії української музики, пару галичан. Цього було недостатньо: "Подумайте добре".
Кум порадив відмовитися від свідчень. Бо невідомо, що може бути з тими людьми. Так я й зробив. Кадебіст прочитав, і в мене було враження, що йому навіть легше стало. Відпустив. Після цього я вже знав, де та червона риска, через яку не варто переступати в спілкуванні. Став обережніший.
Після консерваторії мене направили працювати до Рівного. Три роки викладав сольфеджіо, гармонію, народну творчість. Постійно їздив до Києва. У мене вже було двоє дітей – Тарас поїхав із нами, а Оксана залишилась у столиці з бабою.
1976-го вступив до Спілки композиторів. Міг продавати свої твори Міністерству культури. Коли приносив музику до видавництва, була певність, що надрукують.
Перший успіх – твір для оркестру народних інструментів Українського радіо. Це була спроба нового використання цимбалів, бандури, сопілки, зозульки в українській музиці. Хтось із редакторів, послухавши запис, подумав, що я грав на синтезаторі.
Маю три твори, які називаю "виповідь". Це спроба знайти наш відповідник до слова "симфонія". Перша й третя – для камерного оркестру, друга – для українських народних інструментів.
У 1970-х задзвонив композитор і мій кум Микола Каландьонок: "Володю, хочеш програвача?" Звичайно, хочу. "Іди до мене, віддам, собі купив нового". Вдома ніякої пристойної сумки не знайшлося, взяв мішок для картоплі. Кум на мене подивився трохи здивовано, хоч йому й відома моя безпосередність. Я взяв того програвача і пішов на трамвайну зупинку біля Печерського мосту. Вже сутеніло. Стоїть літній міліціонер і дивиться з підозрою. А я, крім того, що ніс програвач у мішку, мав сандалі на босу ногу. У радянському суспільстві це було надто сміливо. Свідчило про буржуазний смак.
Міліціонер зупинив – що це в тебе таке? Він був сільським дядьком, говорив українською мовою – це мене підкупило. Відповів, що взяв у кума програвач. Попросив показати. Я розкрив мішок, а він: "Ага, я зараз як нахилюсь, а ти мене по шиї". А паспорт є? У мене був при собі. Він бере документ – і в кишеню. Тепер, каже, підемо в міліцію. Сідаємо на трамвай, дістаємося моєї зупинки, навпроти якої був відділок. Спитали, де працюю. Відповів, у видавництві "Музична Україна". – "А, композитор. То будеш камерну музику писати". Відповів: "Це якраз мій напрямок". Години дві посидів у мавп'ятнику.
Наприкінці 1980-х режисер Борис Савченко запропонував написати музику до кінофільму "Меланхолійний вальс". Якщо композитор пише лише академічну – для певного кола слухачів, то замикається у своєму просторі. З нього часом необхідно вийти. Кіно мені в цьому допомогло.
Незалежність я сприйняв із величезними сподіваннями. До цього майже 10 років жив на творчих хлібах. У 1990-х закупівлі з боку Міністерства культури дедалі зменшувалися, музичні видавництва, кіно занепадали. Я не знаю, як сьогодні живуть композитори. Може, хтось отримує який грант. Але чи багато таких? Декому з мого покоління виплачують невелику президентську стипендію, дяка й за це.
Для мене композиторство – вже не фах, а втіха. Розквіт кар'єри припав на 1980-ті. Мої твори лунали на радіо, їх виконували в концертних залах усього СРСР. Від середини 1990-х більше пишу до шухляди. Через відсутність замовлень відпала звичка дотримуватись дедлайнів. Професія перетворилася на "чисте мистецтво" – один чи декілька творів можна дописувати, вдосконалювати до нескінченності.
У класичній музиці триває доба застою. Почалася у 1970-ті. Студентом я читав польський журнал Ruch Muzyczny. Натрапив на статтю, що якість твору визначає наявність прийому, якщо ще ніхто не застосовував. Тобто композитор перетворюється на вправного ремісника. Найвищий рівень майстерності у музиці – це коли слухач просто захоплений настроєм твору, красою звуку.
Останнього разу мою музику виконували рік тому у ворзельському "Уваровському домі". Пролунали "Думка й Шумка". Виконавці – лауреати міжнародних конкурсів Ольга Аколешнова – скрипка та Микола Чикаренко – фортепіано. "Думка" – це прелюдія, а "Шумка" – скерцо. Українські композитори почали давати такі назви своїм творам у ХІХ столітті, що було своєрідною українізацією класики. Але в ХХ столітті цю традицію перервано. Останній, хто її дотримувався, був Микола Лисенко.
3 
1
Коментарі