Дзвонили брату. Розказували, що відрізали мені язика і пальці. Якщо хоче визволити з полону, мусить купити джип

Орест ПЕТРИШИН, 41 рік, зубний технік. Народився у Львові. Батько працював у фірмі ”Прогрес”, шив взуття. Мати – вчителька української мови й літератури. Школу закінчив з однією ”четвіркою” – з фізики. Вступив у медучилище на зубного техніка. За направленням працював у лікарні в селі Глиняни Золочівського району на Львівщині. Два роки служив в армії. Працював зубним техніком у стоматполіклініці №?3 у Львові. Підписав контракт на п’ять років у 3002-й військовій частині, влаштувався у їхню медчастину. У серпні 2014-го мобілізували в АТО. Служив прапорщиком 2-го батальйону 5-ї роти Нацгвардії. Як санінструктора направили в Дебальцеве на Донеччині. 17 лютого 2015-го потрапив у полон бойовиків. Пробув там до 30 жовтня. Зараз лікується у Львівському військовому госпіталі. Діагностували вестибуло-атактичний синдром – порушення координації рухів, часті напади головного болю, дошкуляють запаморочення. Виробляє документи учасника АТО. Неодружений, дітей не має. –?Хочу звільнитися з армії, шукатиму роботу. Треба подумати й про особисте життя, – каже Орест. Любить подорожувати. Був у Чехії, Польщі, Німеччині, Угорщині. Найбільше подобається місто Прага. Цікавиться українськими замками. Старший брат Борис працює вчителем фізкультури

Орест Петришин дев'ять місяців був у полоні терористів

Мобілізували мене торік у серпні. Вирішив: якщо призвуть, ховатися не буду. Після медкомісії скерували на навчально-військову базу в Раківець Пустомитівського району на Львівщині. Через півтора місяця забрали до Харкова. Там відкрилась нова військова частина Національної гвардії, треба було набрати 240 людей. Я за освітою – зубний технік. Запитали, чи зможу відрізнити таблетки від уколів – і взяли санінструктором. З Харкова переїхали в Бердянськ у Запорізькій області. Потім були села Нижнє і Світличне на Луганщині, 34-й блокпост.

13 лютого потрапив у Дебальцеве на Донеччині. Підняли вночі, сказали озброюватись. За прізвищами назвали 120 осіб. Роздали сухпайок. Повідомили: їдемо в Ізюм, для посилення оборони. Вже дорогою зрозуміли, що нас дурять: це був не той напрямок, нас везли на Дебальцеве. На останньому блокпості зупинилися. Ми з хлопцями вийшли з автобусів, протестували. Ніхто не хотів їхати далі. Знали, що там — передова, котел. Туди навіть дороги нормальної не було. Треба було їхати полем, без фар. Було багато крику. Зрештою змирилися. Посідали в машини. До сьогодні не знаю, чого ми туди їхали. Можливо, мали втримати Дебальцеве. Бо 15 лютого повинні були підписати чергові Мінські домовленості. Після них – хто де залишався, за тим і була б ця територія. Може, хтось за це мав посаду отримати, от і старався.

Бої в Дебальцевому йшли постійно. Нас поселили на залізничному вокзалі. Укріпилися. Чекали наступу. Ворог обстрілював із гранатометів. Він мав більшу силу, ніж ми. Думаю, могли нас із тим вокзалом підірвати, але, певно, не хотіли руйнувати важливий об'єкт. Там і поїздів багато було, і колії. Це все мало їм пригодитися. Від обстрілів будівля вокзалу могла завалитися. Мусили з неї виходити.

Розбилися на групи. Кожна шукала собі пристановище. Я та ще 20 людей перебралися на автосервіс. Це була двоповерхова будівля, а в ній двоє цивільних – подружжя. Сховатися від обстрілів можна було в підвалі. Але його треба було розчистити. Спустився з подружжям туди. Хвилин через 5 почався наступ . Вийти було неможливо. Якби рипнувся, розстріляли б одразу. Лишилися втрьох у підвалі. До останнього сподівався, що наші прийдуть на допомогу. І ось – тупіт, крики. Наші? Ні! Далі чув лише російську мову. Бойовики кричали: "Сдавайся!" Потім пішли гранати. За півгодини сепаратисти прийшли до підвалу, відчинили двері: "Кто есть – выходи, а то закидаем гранатами". Першим пішло подружжя. Потім – я.

Руки позаплітали шнурками. Поклали лицем донизу. Обшукали, забрали все, що було в кишенях. На пальці мав срібну вервечку, зняли й її. Стягнули бронежилет і бушлат. Дехто з бойовиків кричав: "Убить пленного укропа!" Але знайшовся один адекватний. Сказав: "Он нам нужен живым, передадим его кому-то". Вивели за територію автосервісу. За бетонним парканом підбігли журналісти з Life News. Питали: звідки я, прізвище, звання. Бойовики посадили в Land Cruiser. Везли довго. Дорогою побачив скільки у противника техніки: танки, бронетранспортери, вогнепальна зброя. Зрозумів: тяжко було щось втримати з тим, що мали ми.

Заїхали під якусь невисоку будівлю – проміжну базу бойовиків. Повели в підвали, де ховалися місцеві. Поставили перед людьми, кажуть: "Смотрите, кто по вам стреляет". Там було багато жінок, дітей, пенсіонерів. Усі дивились на мене з ненавистю. Охоронці тримали й повторювали: "Берите, делайте с ним все, что хотите". Кожен хотів ударити. Хтось тягнув за волосся, хтось копав. Я був у бушлаті, він рятував від сильних ударів. По обличчі просили не бити, бо на вулиці мене ще чекала прес-конференція для російських телеканалів. Мав нормально виглядати. Одна жінка заступилася за мене, почала відганяти решту. Говорила: "Чего он должен за всех отдуваться?"

Зв'язали руки під колінами. Погрузили в джип. Приставили російського охоронця. Щоб я не змерз, він накрив мене бушлатами. Запитав, чи хочу їсти. Я відмовився. Він сів їсти. Ложкою годував і мене. Давав макарони, хліба, запивати водою. Потім із ним ще неодноразово зустрічались у полоні. Іноді цукерками пригощав.

Мене взяла інтернаціональна бригада – "П'ятнашка". Туди входили чечени, абхази і росіяни. На базі "П'ятнашки" мене не чіпали. Всі чекали, що скаже Абхаз – їхній головний. Він часто з'являвся в компанії із Захарченком (голова уряду самопроголошеної ДНР Олександр Захарченко. – "Країна"). Був якимось його замом. Ставив стандартні запитання: хто, звання, що тут робиш, звідки? Записував на відео.

Повели в підвал. Там в ряд стояли кілька кліток. У них, крім полонених, сиділи і бойовики, які проштрафились. Охоронець попередив, щоб нікому не признавався, що я – з Нацгвардії, тим більше зі Львова. Інакше до ранку можу не дожити. У клітці, на підлозі, лежав матрац і старе простирадло. Ліг, накрився. Вартовий закрив двері. Зранку почалось паломництво, як до зоопарку. Матюкались, називали "укропом", варнякали всяку дурню. Не підходив близько до ґратів. Крізь них мене могли схопити, проштрикнути ножем або задушити.

У камері пробув до обіду. Прийшли двоє озброєних. Вивели надвір. Там стояла Mazda з відкритим багажником. Закинули мене туди. Подумав: може, на обмін везуть? Їхали швидко. Але раптом зупинились. Привезли до дачі. По розмові чув, що до "басмачів". Величезна територія, загороджена, обсаджена соснами. Триповерховий дім. На кожному поверсі – сауна, басейн, окрема кухня. Коли вели сходами, нас зустрів якийсь абхаз. Подумав: потрапив у рабство.

Потім дізнався, що це – Макіївка. Тут було найважче. Особливо перші дні. Далі організм звикає. Били від обіду до вечора. Закутого в наручниках лупили касками, прикладами, ногами. Вже не шкодували голови. Розсікли чоло, все було в крові. Там були й дівчата-снайпери. Я стояв на колінах, хтось із чоловіків запропонував жінкам ударити. Одна з них черевиком по лиці заїхала. Щось при тому питали, старався відповідати мало й чітко. Погрожували, що застрелять, приставляли пістолет до скроні, холостими стріляли. Але було ясно: якби хотіли вбити, то зробили б це ще в Дебальцевому. Значить, я був потрібен їм живий.

Побитого прикували до батареї – на третьому поверсі у залі із сауною та басейном. Вперше запропонували поїсти. Відмовився, попросив тільки води. Тоді підійшла медсестра, дала знеболювальне. Випив кілька таблеток одразу. На всяк випадок, якщо б ще били.

Спав сидячи. Батареї були дуже гарячі. Поставив на них подушку, щоб не пекло в руку. Наручники – тісні, рука стерпла від того, що постійно в одному положенні. Наручники зняли через два дні, замінили на довгий ланцюг. Полегшало, вже можна було встати, походити, навіть лягти. Плитка в залі – з підігрівом, спав на ній. У тому приміщенні було ще двоє хлопців з Чернігова. В перший день не розмовляли – їм заборонили зі мною говорити.

Через чотири дні відпустили з ланцюга. Мене з чернігівськими хлопцями перевели в літну кухню на території. Там мешкали п'ятеро сепаратистів. Конфліктів не було. Головний із них, родом із Краматорська, до війни сидів. Добре тримав дисципліну. Попередив своїх, щоб нас не рухали. Не було ліжок, то зсунув собі крісла, настелив одягу на них. Працював кондиціонер, холодно не було.

У "басмачів" був КУХар. Те, що їли самі, давали й нам. У бойовиків залишився мій телефон, там був номер брата. Дзвонили йому. Розказували, що відрізали мені язика й пальці. Якщо хоче визволити з полону, мусить купити джип Range Rover. Інформація дійшла до керівника центру звільнення полонених Володимира Рубана. Йому командування бойовиків пояснило: це так хлопці "балуються". Після того дзвінки родичам припинилися.

Телефон роздобув через кілька днів. Дала дівчина-охоронець. Набрав маму. Сказав, що живий і в полоні. Від неї нічого не почув, вона постійно плакала. Рідні намагалися прискорити обмін – зверталися до волонтерів, до уповноваженого з прав людини, писали до президента Петра Порошенка.

На роботу возили в місто. Перші дні важко було працювати. Після побиття мав струс мозку. Постійно паморочилося в голові. Нудило. Мили машини. Прибирали сауни, басейни. В одному банку купи паперів треба було зібрати в мішки, спалити, усе перемити. Громадили листя, зрубували дерева.

Увечері можна було дивитися телевізор. Він працював постійно. Переглядали їхні новини, в рядках шукали, чи нема інформації про обмін. У бойовиків була проблема – де випити. Їхні командири-мусульмани не дозволяли пиячити. Тому продумували різні плани, де взяти гроші, як непомітно перелізти через паркан. Безперервно курили коноплі. В такому стані прагнули спілкування. Розмову починали з одного: "Основний наш ворог – американці. Вас, "укропів", США взяли під своє крило, тому ви – теж вороги".

Цієї війни вони й самі уже не проти позбутися. Було видно, що розчаровані. Думали, потраплять у Росію, а бачать, що вона їх кидає. Одному сепаратисту казав: ти – людина не дурна, розумієш, що ще два-три місяці мине і ви в Україну самі приповзете. Він опустив очі: "Да, ты прав". Фінансування їм зменшили. Коли були бойові дії, обіцяли багато, а тепер нічого не дають. Вони постійно рахують дні до зарплати. Там усе в три-чотири рази дорожче, ніж у нас. Ходить рубль, гривень майже нема.

Через два місяці мене перевезли в Донецьк. Поселили в будівлі СБУ, так званій ізбушці. Камера на 30 "квадратів", у ній – десь 70 людей. Спали на вузьких стелажах, лягали боком. Тут уже не допитували й не били. Могли тільки психологічно тиснути – коли напивалися. За щастя було, якщо брали на роботу. Можна було повітрям подихати. Найстрашніше – цілий день сидіти в камері з одним вузьким вікном. Зранку поїв суп, думаєш – як пережити обід, дотягнути до вечора, там буде каша. Мали чайник, заварку, цукор. Потім – лише чай. А ще пізніше пили тільки кип'яток.

Сепаратисти самі нічого робити не хочуть. Треба перенести з кімнати в кімнату невелику тумбочку чи ящик, спускалися в підвал. Виписували двоє людей.

У день обміну був на роботі. У нашого наглядача задзвонив телефон. Він покликав мене, запитав посаду, з якої військової частини. Сказав збиратися. Запевнив, що не повернусь. На базі сказали поголитися й дали чистий одяг із секонд-хенду. У дворі було багато преси – всі російські телеканали. Питали про ставлення в полоні.

Проїхали пару кілометрів за Донецьк. Зупинилися. Наших не було. Аж серце калатало: невже передумали? Сепари бігали з телефоном, і це обнадіювало. За хвилин 20 на горизонті засвітились фари. Їхня людина подивилася – кого привезли на обмін. Тоді мене передали.

Досі не можу звикнути, що вдома. У першу ніч заснув, як убитий. Зранку прокинувся від телефонного дзвінка. Думаю, знов кличуть на роботу, а так не хочеться. Підняв слухавку, а то мама телефонує.