"Досі багато хлопців згадує про них і дякує. Уже мені"

Інколи рідним залишалося ховати тільки руку чи залишки тіла

З братом Льошею в дитинстві часто билися та бешкетували. Але водночас він завжди був рідною та дорогою людиною в моєму житті. Батьки виготовляли й реалізовували м'ясну продукцію. Це забирало багато часу та сил. Тож великий вплив на мене мав саме брат. Він був на п'ять років старший, і я брала з нього приклад.

Коли 2018-го мама загинула в автокатастрофі, батько через деякий час одружився вдруге. Ми з братом залишилися єдиною підтримкою одне одному. Знаходили позитив у всьому. Брат із дитинства мав інвалідність 2-ї групи: на дитячому майданчику в 3 роки втратив око, все життя був із протезом. Тому жарти про одноокого Джо чи піратський капелюх і пов'язка на день народження були традиційні в нашому спілкуванні. Він же у відповідь жартував із мого великого пальця на лівій руці, що не згинається через травму. Але ми ніколи не ображалися. Адже це все було з любов'ю.

 

Олексій був спокійний, виважений, поміркований, а я – вогонь. Інколи моє "завжди вперед" він трішки гасив, коли воно не мало сенсу. Він врівноважував мій характер. А згодом це робив мій чоловік Максим, із яким я познайомилася завдяки брату. Взагалі через брата в моє життя прийшло багато правильних, важливих людей.

Максим і Олексій були не просто найкращі друзі, а й споріднені душі. Схожі за характером, принципами та життєвими переконаннями. Свого часу вони разом навчалися в Бершадському медичному коледжі. Після випуску Максим пішов на роботу – спочатку медбратом у село Попова Гребля Чечельницької громади, а за рік, 2016-го, склав військову присягу – вступив до лав 59-ї окремої мотопіхотної бригади. Вже у 21 рік чітко усвідомив своє життєве призначення.

Олексій прагнув здійснити мрію – стати лікарем. Тож вступив до Вінницького національного медичного університету імені Миколи Пирогова. На жаль, через певний час у брата виник конфлікт із викладачем, він узяв академічну відпустку та поїхав у Чехію. Там працював три місяці. Тоді вони з Максимом почали активно спілкуватися. Брат, перейнявшись розповідями друга про військову службу, також захотів стати бойовим медиком. Хоча Максим просив його добре подумати, казав, що це не для кожного. Але це справді була їхня справа. Олексій і Максим врятували багатьох побратимів. Досі багато хлопців згадує про них і дякує. Уже мені.

На рішення брата стати військовим медиком відреагувала, як завжди, жартома: "Я перша мала бути в ЗСУ". Ще з третього курсу університету я горіла військовою журналістикою.

З коханим ми вперше зустрілися, коли мені було років 13–14. Пізніше Максим казав, що я сподобалася йому з першого погляду. Тоді ми трішки поспілкувалися як друзі, а потім усе зійшло нанівець, адже я була ще дитина. А за кілька років Максим приїхав на вихідні до Олексія і ми зустрілися знову, розговорилися. Того ж вечора він підписався на мене в інстаграмі – й ми почали листуватися. Спочатку спілкувалися як друзі, тим більше, що на той час я була у тривалих стосунках. Коли ж ми з колишнім хлопцем розійшлися, реакція Максима мене підкорила. Він сказав: "Я цього лише й чекав". На початку липня коханий приїхав на кілька днів із передової, запросив на каву, а наступного дня – в парк Софіївка. Ще за кілька тижнів повіз мене у своє рідне село Ольгопіль. Він знав, що я дуже люблю захід сонця, тому привіз мене на острівець посеред річки, дочекався заходу сонця та запропонував бути парою. Приїхав, побачив, переміг.

У вересні 2021 року я підписала контракт із ЗСУ. І хоча тепер я була більш прив'язана до роботи, та все одно ми старалися якнайбільше часу проводити разом.

Під час мого навчання у Львові коханий приїхав – і ми пішли гуляти містом. Коли Максим привів мене до пам'ятника львівським Ромео і Джульєтті, почав схвильовано говорити, а потім опустився на коліно, я все зрозуміла. Не давши йому навіть договорити, опустилася поряд, щоб бачити його очі і простягнула руку, і він надів мені на палець каблучку. Це був один із найкращих моментів мого життя. Ніхто так до мене ніколи не ставився. Саме тому Максим і був мій. Нам було доб­ре разом, ми доповнювали одне одного. Тож вирішили якнайшвидше одружитися. Мої минулі стосунки тривали понад шість років і закінчилися, а Максим одразу сказав: "Я тебе чекав усе життя. Навіщо зволікати?"

Через деякий час я перевелася в батальйон до хлопців, щоб бути ближче до Макса. Пам'ятаю, як сиділа в нього в казармі та гортала стрічку соцмереж. Тоді всі захоп­лювалися датою 22.02.2022. Мовляв, гарна дата, легко запам'ятати. І тут Максим каже: "А давай цього дня одружимося?" Я погодилася. Оскільки на 22-ге число місць у РАЦСі вже не було, із запропонованих вільних ми обрали 19 лютого. Дата нашого розпису в мене на руці у вигляді тату. А поряд – уривок із поезії Сергія Жадана. Він про нас із Максимом:

Любов варта всього –

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук,

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

День, коли ми стали сім'єю, був найщасливіший у житті. А за п'ять днів почалася повномасштабна війна. За кілька тижнів до вторгнення росіян, коли ми були на навчанні на Широкому Лані, оголосили повну бойову готовність. У мене була паніка. Та Максим заспокоював, казав, що таке й раніше було. Ми до останнього не вірили, що почнеться велика війна.

 

З нагоди одруження нам із Максимом дали відпустки за сімейними обставинами. Розписалися, потім на кілька днів поїхали до Києва. Але ввечері 23 лютого Максим раптом сказав: "Їдьмо додому". Це було за 2 години до останнього автобуса. У нього ніби передчуття якесь було. Опівночі ми приїхали додому, а вже за кілька годин мене розбудив дзвінок тата: "Почалася війна". Одразу почала набирати брата. У відповідь почула: "Ми їдемо, але самі не знаємо куди. Тут пекло". Батальйон тоді поділився: частина поїхала під Запоріжжя, частина – під Херсон. А основні сили нашої бригади були в Олешках Херсонської області. Максим одразу поїхав туди.

Я плакала, просила хоча б відпустку добути вдома. Але він сказав: "Я тебе дуже люблю, але Україна для мене на першому місці. Маю бути там, зі своїми хлопцями. Я їм потрібен".

У перші тижні на фронті було пекло. Почалися важкі бої, а забезпечення не налагоджене. У хлопців не було нічого, навіть рукавичок. Голими руками витягували в побратимів осколки.

Олексій спочатку був на запорізькому напрямку, а 18 квітня вони переїхали в Донецьку область. Тримали населений пункт Времівка. 21 квітня Льоша загинув. Брат ніколи не писав мені перший, а того дня, за кілька годин до смерті, написав: "Живий". У відповідь почала жартувати, мовляв, що це сталося, що ти написав перший. А він: "Тут страшне робиться…" На роботі о 15:00 мені різко стало погано. Як виявилося потім, саме в цей час Льошу розстріляли рашисти. Коли по рації хлопці із сусідньої позиції попросили допомогу медика, побратими відмовляли Олексія йти, адже місцевість була ще не розвідана. Та він не послухав. Пішов сам, без автомата, зате з аптечкою. Встиг надати допомогу хлопцям, а тоді зайшли росіяни й убили його, беззбройного, з наліпкою медика на рукаві.

Вірю, що між рідними і близькими людьми є якийсь невидимий зв'язок. Я відчула його смерть. Не усвідомлювала ще тоді, але фізично відчула. Увечері подзвонив Максим, приїхали його мати й тітка й повідомили мені страшну звістку.

Від початку повномасштабного вторгнення не займалася журналістикою. Допомагала заступникам командирів і надивилася на різні випадки: коли не могли забрати тіло взагалі, привозили хлопців без голови, рідним залишалося ховати тільки руку. Це страшно. Тому в ту мить перша думка, яка в мене виникла: що з тілом? Дякую Богові, що змогла поховати Олексія на рідній землі.

Максим звинувачував себе, що не відмовив свого часу Олексія від армії. Коли після похорону він знову їхав на фронт, то я просто сіла на порозі і плакала, просила його залишитися. Пам'ятаю, як крізь сльози жартувала: народжу дитину й ти підеш у декрет, а я далі служитиму. Максим сказав: "Не можу".

В останню нашу зустріч, наприкінці листопада, чоловік залишив мені свій оберіг – перстень із тризубом, мій подарунок. Одного разу той урятував його. Зачепившись перснем за щось, Макс на хвилину затримався у бліндажі. Саме в той момент почався мінометний обстріл. Тоді перстень зігнувся.

Загибель коханого я теж відчула. Але найстрашніше те, що напередодні він сам написав мені, коли загине. Писав, що він практично не спить і нічого не може їсти, втомився. Підбадьорювала його, намагалася розрадити жартами, підтримати, і врешті він відповів: "Усе добре. Сьогодні важко, завтра, післязавтра, а потім стане легше". Я запитала, чому саме через три дні стане легше? Відповів: "Бо загину". Це було 6 грудня, на день ЗСУ, а 9 грудня біля села Невельське на авдіївському напрямку Максим загинув, взявши в полон трьох росіян. Це схема орків, які в надії покласти якомога більше наших військових, не вагаючись, убивали і власних солдатів. Коли мій чоловік підійшов до ворожої позиції, рашисти почали мінометний обстріл. В останню хвилину Максим запідозрив щось недобре, наказав хлопцям залишитися, а сам вийшов з іншого боку. Таким чином він врятував життя побратимів. Коханий загинув миттєво: осколок від міни пройшов через праву руку до легень і серця. Він свідомо пожертвував собою, адже передчував смерть, навіть документи лишив на позиціях.

В одну з останніх наших розмов Максим сказав мені: "Пообіцяй, що ти будеш берегти себе так, як я тебе бережу". На шикуванні в частині в день його смерті я стояла бліда, адже у визначений час Максим не вийшов на зв'язок. Дехто з хлопців уже знав про загибель друга, але мені не казали до приїзду медиків. Що було далі, я пам'ятаю, немов у тумані. Ввечері я сама поїхала до його матері, щоб розповісти. Коли вона кричала і плакала, я просто сиділа поряд і подумки просила в коханого сили, щоб це все пережити.

З подання командира батальйону моєму чоловікові присвоїли звання Героя України посмертно. Я для себе вирішила, що це звання для них обох – для Макса й Льоші. Вони обидва його заслужили.

Немає нічого важчого, ніж втрачати рідних і побратимів. Коли ще вчора з людиною жартував, а сьогодні бачиш, як її везуть у морг. Я це відчула не раз. Бо втратила спочатку маму, а потім війна забрала брата, коханого й найкращого друга "Бомбіка". Рятує те, що я досі відчуваю їхню присутність. Вони всі поряд. А перші 40 днів після загибелі Максима уві сні я відчувала, як він мене обіймає.

 

Продовжую служити, хоча могла б уже тисячу разів звільнитися. Бувають моменти, коли все дістало, сил немає, але беру себе в руки й розумію, що не маю права здаватися. Згадую слова коханого: "Ти в мене сильна дівчинка". Хоча я чудово розумію тих людей, які звільняються. Вони роблять це, щоб бути з сім'єю, рідними. А моя сім'я – це мій підрозділ. Я з ними – до перемоги.

Моя головна мета й ціль нині – зберегти пам'ять про моїх хлопців, увічнити їхній подвиг. Вірю, що рідні живі, доки ми їх пам'ятаємо.

Коли сумно, відвертаю увагу читанням. А ще ношу із собою дезодорант Макса та вдихаю його запах, коли особливо важко на душі. Люблю проводити час із дітьми – з моїми та Максимовими похресниками. Їх у нас шестеро. Добре й тепло спілкуюся з його матір'ю. Також утілюю в життя мрії Максима. Він хотів бути офіцером – я ним стала. Придбала автомобіль, про який він мріяв. Лише одну нашу мрію втілити вже точно не вдасться – мрію про спільну дитину. Іноді мене накриває паніка: що я робитиму далі, коли список цілей завершиться? Але вірю: мої хлопці підкажуть, дадуть мені знак.

Не знаю, яка буде Україна після перемоги, адже живу сьогоднішнім днем, де завтра не існує. Але вірю, що Україна буде. Бо за це наші хлопці стоять, як титани. За це віддали свої життя мої рідні. Тож ми повинні повернути всі свої території до останнього сантиметра. Тільки так ми зможемо завершити цю війну раз і назавжди.

×