Донька розказала: "Мама народила мене, сестричку, братика, всіх песиків і коників у стайні"

У лицарські часи в упряж брали кіз та овець

У житті завжди біля мене були коні. Я їх малюю, ліплю, пишу про них вірші. Дід був сільським ветеринаром, страшенно цих тварин любив і всюди брав мене з собою.

У першому класі переїхала з батьками до Львова. Пішли на іподром, і я вперше сіла в сідло. Відчуття на іподромі були зовсім інші. Раніше без сідла їздила на коні. Мусила його відчувати і тримати баланс, щоб не впасти. Це складніше, але природніше. А в сідлі здалося, що втрачається контакт. Ніби крісло між мною і конем не дає відчути тварину.

На іподромі зрозуміла, що кінний спорт – це не моє. Тварина там – спортивний інвентар. Треба суворо дотримуватися режиму: один коня чистить, другий годує, а третій водить манежем. Особистісних контактів із твариною мало.

Валентина БАНАС, 38 років, вершниця. Народилася 22 липня 1981-го в селі Косино Великоберезнянського району на Закарпатті. Мати – педіатр, батько – фахівець з електричних систем. У 7 років із родиною переїхала до Львова. Закінчила економічний факультет Національного університету ”Львівська політехніка”. Має власну стайню ”Каретний двір” на околиці Львова. ”Будувати її допомогли родичі, бо зрозуміли, що без коней я не можу. Зводимо її вже більш як 15 років”. Тримає близько 40 коней. Любить шоколад. Заміжня вдруге. Чоловік 45-річний Іван працює у стайні, робить підкови. Виховують 11-річну Софію, 10-річну Наталю і Лук’яна, 7 років. На фото: Валентина Банас тримає за вуздечку коня у своїй стайні ”Каретний двір” на околиці Львова. Разом із рідними зводить її понад 15 років. Тут живуть 40 тварин торійської породи — Автор: Валерій Шмаков

Хотіла вчитися на ветеринара, але не вступила через перелом ноги. Майже рік не ходила, пальців не відчувала. Лікарі думали, на ногу не стану, бо нерви були перебиті. Мама казала: "На кінну хірургію не поступиш, хіба – на дрібних тварин". Туди не хотіла і трохи впала в депресію. Батьки порадили вступати на економічний факультет. Із часом стала відчувати ногу й потрохи рухатися. Тепер бігаю.

Поїхала до родичів в Угорщину. Там вчилася драйвінгу – їзді в упряжі. В Україні існує стереотип, що запряжений кінь – сільський. Думають, його можна тільки в колгоспі використовувати для роботи. Звикли: якщо кінь у фірі, значить – дешевий, а якщо бере участь у перегонах – то дорогий.

З упряжжю важко працювати. У ній – двоє, четверо, шестеро коней. І на всіх – лише дві руки. Коні бувають різні: один швидший, другий – повільніший. А в парі повинні працювати синхронно, в унісон. Швидшого треба заспокоїти, а повільнішого підігнати так, щоб перший не помітив.

Їзду в упряжці В україні не вважають спортом. Щоб змінити це уявлення, вже третій рік у своїй стайні проводжу фестиваль "Свято упряжного коня". Облаштували манеж так, щоб на ньому могла поміститися четвірка коней.

дев'ять років тому реконструктор Ярема Іванців із клубу "Чорна Галич" попросив повчити його їздити верхи. Відмовлялася. Казала, що від цього відходжу, більше упряжжю займаюся. Запропонував безкоштовну допомогу в обмін на заняття. Потім запросив на фестиваль "Ту Стань!" поїздити на конику, людей покатати. Погодилася. Там Ярема дав мені меч: "Оту капустину треба зрубати, скачучи на коні галопом". Я була в шоці, бо не любила виступати перед людьми – мала фобію ще зі школи. Меча тоді тримала вперше в житті. Галявина була нерівна, з горбами, але капусту таки зрубала. З того часу почалося моє захоплення історичною реконструкцією.

Зараз сама придумую виступи, відтреновую елементи з дочками. Займаємося всю зиму, щоб на фестивалі щось нове показати. Перед виступами хвилюємося. Але коню цього показувати не можна, бо відчує. А для нього хвилювання значить – небезпека поряд.

У лицарські часи коней запрягали дуже рідко. і лише вельможі. В упряж брали биків, волів, кіз та овець. Кіньми господар дорожив. Біля них працювали багато людей – робили підкови, амуніцію. Князь мусив оглядати свої володіння. На коні за день встигав те, на що пішки знадобився б тиждень.

Під час війни від витривалості й навченості коня залежало життя господаря. У Львові були криті манежі, майстрам платили великі гроші, щоб ті добре об'їздили тварин. Адже в бою треба було то наступати, то різко відвернутися від шаблі, то швидко втікати.

Коли почалася війна, в Луганську віддавали багато спортивних дорогих коней, яких напередодні завезли з Німеччини. Казали: "Забирайте, бо москалям підуть". Там розводили й породу новоолександрійського ваговоза. Хотіла взяти хоча б одного, але не дали. Люди платили за них гроші. Бо розуміли: знадобляться в господарстві. А спортивних коней і задарма брати не хотіли, їх до роботи не запряжеш.

Коли народилася перша дитина, я орендувала стайню. Якось один кінь захворів, а я не могла біля нього залишитися. Родичі казали: "Ти заганяєшся, в тебе дитина. Давай переходь на нормальну роботу". Зі стайні прибутку не було, все зароблене йшло на корм для тварин. Але згодом родина зрозуміла, що я без цього не можу. Почали допомагати.

Валентина Банас (праворуч) цікавиться історичною реконструкцією дев’ять років, після того як побувала на фестивалі ”Ту Стань!”, що проводять біля села Урич Сколівського району на Львівщині — Автор: фото надане Валентиною БАНАС

Мої діти з народження з кіньми. Як тільки могли трохи сидіти, я їх брала кататися верхи. Дівчата вже вправні вершниці. Коли вони пішли в садок, вихователька попросила розказати про родину. Старша сказала: "Мама народила мене, сестричку Наталочку, братика Лук'янчика, всіх песиків і коників у стайні".

Із п'ятої ранку випускаю коней пастися і далі цілий день на ногах. Улітку беремо участь у фестивалях, а ще ж для коней треба заготовити десятки тонн сіна.

Перепробувала багато порід – англійську чистокровну, тракенську, гуцулів, українську верхову, ганноверську, арабську. Кожна мала серйозні мінуси: ті нервові, ці невірні, ті швидко згорають чи не хочуть вантаж везти. Тепер усі мої коні однієї породи – торійської. Коли вперше побачила цю тварину, закохалася й одразу купила. Була в шоці, що вона настільки адекватна, розумна й витривала. У радянські часи цю породу розводили чотири племінні станції. Потім вивезли в Угорщину та Польщу.

У радянській літературі написано, що породу коня-торійця вивели 1938 року в СРСР. Якось через інтернет мене знайшли естонці. Розпитували про коней, а потім приїхали в гості. Сказала їм, що зі своїми кіньми беру участь у лицарських турнірах. Вони підтримали: "Правильно, бо це і є лицарські коні". Розповіли, що під час хрестових походів німецькі лицарі Тевтонського і Лівонського орденів дійшли до пустелі. Там розводити коней не могли. Поїхали в Естонію. В долині Торі заснували кінний завод.

Військові коні могли бути тільки чорного кольору. Білих не брали, бо вони світилися б у темряві за кілометр. На таких їздили тільки королі й воєначальники на парадах. У Радянському Союзі вирішили не підтримувати "бандитської" масті й заборонили її. Так торійці з вороних стали рудими.

Мій улюблений кінь – Халіфа. Гарна, але має істерично-холеричний характер. Раніше в улюбленицях була Муза. Вона робить усе – навіть у вогонь може стрибнути. На ній їздить донька Софія.

Головне в цій справі – відчувати коня й довіряти йому. Я з ними постійно, все роблю, як дідо вчив. Коли мають проблеми з копитами, прикладаю глину з оцтом. Довкола стайні росте хвойний ліс, дороги – з піску, який добре вбирає воду. Влітку там немає болота, а взимку – льоду. Це хороший ґрунт для коня, тому його довго можна не підковувати. Коли вони ходять по щебеню, бруківці, асфальту, стирають копитний ріг і відчувають біль.

Коней годуємо натуральними харчами: даємо овес, кукурудзу, ячмінь, буряк, яблука, кавуни, дині. Привезла комусь гною зі стайні, а мені дали моркви – коні її дуже люблять. Опале листя восени нам віддають, щоб не палити. Використовую його як підстилку. Потім із гноєм прибираю і людям на поля вивожу. Виходить гарне добриво.

Усі коні доживають віку в нас. Найстаршій кобилі Лімі 26 років. Вона вже рідко буває в упряжці, хіба у фільмах знімається чи діток возить по лісі.