Дехто після першого бою підходив до командира й тихенько просився додому. Не кожен може воювати і вбивати

САПЕР БАТАЛЬЙОНУ "АЙДАР" РУСЛАН КОРНУТИЧ МАЄ ШІСТЬ ПОРАНЕНЬ І ЧОТИРИ КОНТУЗІЇ

НА МАЙДАНІ МЕНЕ ПОРАНИЛИ 18 ЛЮТОГО БІЛЯ ПАМ'ЯТНИКА ЗАСНОВНИКАМ КИЄВА. Була 23:00. Ми кидали все підряд у вогонь, що розділяв нас і внутрішні війська. Куля з автомата калібру 5,45 вирвала мені півброви, зрикошетила від шолому і застряла в скроні. Встигли прооперувати на першому поверсі Будинку профспілок до того, як його підпалили. Після операції автомайданівці відвезли додому.

19 ЛЮТОГО ПРОСИДІВ УДОМА. 20 лютого побачив по телевізору, що почалися розстріли. Зірвався з перебинтованою головою на Майдан. Під'їхав на таксі з боку Бессарабського ринку. Допомагав пораненим, бо в бій мене не пустили. Три дні був на Майдані. Наша сотня охороняла Верховну Раду. Потім мені погіршало. Кілька разів непритомнів. Відправили на лікування в Литву.

Руслан КОРНУТИЧ, 39 років, викладач, сапер батальйону ”Айдар”. Народився 6 лютого 1977 року в селищі Гусятин на Тернопільщині. Батько – військовий, загинув в Афганістані. Мати – заступник начальника районного управління Пенсійного фонду. Закінчив Кам’янець-Подільське вище інженерно-командне училище і Київський педагогічний університет імені Грінченка. У 1999–2002 роках у складі першого польсько-українського батальйону ”Укрполбат” служив у Боснії як миротворець. Працював учителем у столичній школі №?182. Викладав образотворче мистецтво, історію художньої культури, креслення, етику й естетику. Був одним із командирів 7-ї сотні самооборони Майдану. 18 лютого 2014 року поранений під час сутичок із ”Беркутом”. Куля з автомата рикошетом від каски влучила у скроню і там застряла. Лікувався в Литві. У серпні позаторік вступив у добровольчий батальйон ”Айдар”. Позивний – ”Білий”. Має шість поранень і чотири контузії. Інвалід другої групи. Статусу учасника бойових дій досі не отримав. Одружений, має сина 8-річного Артура й доньку 6-річну Єву

У ЛИТВІ БАЧИЛИ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ, ЯК У НАС ВІДБИРАЛИ КРИМ І ЯК ПОЧАЛИСЯ ЗАВОРУШЕННЯ НА ДОНБАСІ. З хлопцями дали слово повернутися в Україну й піти добровольцями на фронт. Спочатку їздили, наприклад, на три дні постояти на блокпосту біля Слов'янська. Тоді зрозуміли: воювати наскоками несерйозно. Довго шукав собі підрозділ. Усі з моєї 7-ї сотні пішли в батальйон "Київ-1". Я сказав, що до Авакова (міністр внутрішніх справ. – Країна) не піду. Ця людина не варта, щоб бути в керівництві.

МОЯ ГРУПА – ОСТАННЯ, ЯКА СВОЇМ ХОДОМ ПРИЇХАЛА В "АЙДАР", І ЇЇ ЗАРАХУВАЛИ. Довелося пройти медкомісію в Старобільському військкоматі.

Я – ПРОФЕСІЙНИЙ САПЕР. ХОЧА СПОЧАТКУ ЧИСЛИВСЯ У МЕХВЗВОДІ. Мене часто брали інші підрозділи для саперних робіт. Розміновував "дорогу життя" – підходи до Донецького аеропорту через Піски. Її постійно мінували.

ПЕРЕЖИВ ШІСТЬ ПОРАНЕНЬ І ЧОТИРИ КОНТУЗІЇ. Правда, зафіксовані тільки дві. Решту переходив, не хотів їхати в госпіталь. Влітку 2015 року почав втрачати зір.

ПЕРШИЙ БІЙ БУВ 24 СЕРПНЯ ПОЗАТОРІК ПІД ОЛЕКСАНДРІВКОЮ (Станично-Луганський район. – Країна). Тоді загинули побратими "Ара" і "Дєд". Диверсійна група розстріляла наш патруль. Живим залишився один. Нас підняли по тривозі. Поїхали на зачистку дачного селища біля Олександрівки. Мали орієнтир – прикмети машини. До нас долучилися СБУшники, знайшли поплічника бойовиків. Він вивів на схованку в лісі. Було їх із десяток. Серед них – російські снайпери, сапери. Коли ми наблизилися метрів на 600, вони відкрили вогонь. Нам головне було – не постріляти один одного. У лісі погана видимість, зв'язку не було. Вони мали чудові фортифікації, бліндажі. Гранати, пістолети, вогнемети "Шмель", протитанкові реактивні гранати "Мухи". Усе – російського маркування. Автоматні ріжки – забиті бронебійними патронами. Ми кілька разів ішли на штурм. Останнім загинув офіцер російського ГРУ. Був поранений, тому залишився прикривати відступ інших. Ми потім знайшли його документи. Йому відірвало руку, то він культею перезаряджав автомат. І таки поцілив у хлопців. "Дєд" загинув із гранатою в руці. Не встиг кинути. Прийшов у наш підрозділ за день до цього бою. Досі не знаю його ім'я. У сепарів двоє загинули, були також поранені.

ПІД ЧАС БОЮ НЕ УСВІДОМЛЮЄШ, ЩО ГИНУТЬ ТОВАРИШІ. Потім прокручуєш усе і розумієш, скільки разів сам міг загинути. Маю щасливу каску – вся посічена кулями і скалками. В госпіталі в Ірпені дівчата подарували білу кевларову каску й підписали "Біла для "Білого".

28 СЕРПНЯ МЕНЕ ПОРАНИЛИ У СЕЛИЩІ МЕТАЛІСТ НА ЛУГАНЩИНІ. Ми приїхали вночі. Зайшли у трохи зруйнований "Градом" покинутий великий приватний будинок. Раніше там жив міліцейський генерал. Тікав, видно, поспіхом, бо й погони генеральські валялися, і штани з лампасами. Стали там невеликою групою. Я замінував периметр. Уранці почалася перестрілка мінами. Мусив підготувати гранати для розтяжок. Тільки розклав міни й запали – навіть не знаю, з якого боку прилетіла граната. Скоріш за все, ззаду. Кидали через паркан. Отримав важку контузію, осколкові поранення по всьому тілу й на обличчі. Був шок. Не відчував болю. Кілька годин мене не могли вивезти – якраз пішли на прорив наші танкісти. Того дня мали великі втрати. Тиждень нічого не чув. За два тижні повернувся з госпіталю на передову.

НА ВІЙНІ МУЖЧИНИ ПЛАЧУТЬ. Це не ті сльози, за які мусить бути соромно. Війна – це бруд, сморід, запах смерті, крові, лайна, болота. Все перемішано. Страшна штука.

МАВ ХОРОШИХ КОМАНДИРІВ – ЩО "БАТЯ" ВАЛЕНТИН ЛИХОЛІТ, ЩО "АЛМАЗ" ІГОР РИЦКО (у різний час – начальники штабу "Айдару". – Країна). Не завжди все було правильно, у чомусь помилялися. Але це – людський фактор. Не гарантував би, що, будучи офіцером, не міг схибити. А на війні кожна помилка – це життя. Ми не слухали Міноборони, а робили свою справу. Місто Щастя брали 50 чоловік. Операцію готували довго. Валентин Лихоліт переодягався в "гражданку", брав пляшку пива, їхав у місто. Казав, що місцевий. У Щасті мав людину, яка возила його. Дивився, де у сепаратистів блокпости, вогневі точки. Звісно, ризикував, що зловлять. Але завдяки його позначкам на картах при взятті Щастя жоден цивільний не постраждав. Після "Айдара" в місто зайшла 80-та бригада. Доти президент Порошенко називав нас зрадниками, потім стали героями.

БУЛИ ВИПАДКИ МАРОДЕРСТВА. У добровольчі батальйони йшли різні люди. За кожного ручатися неможливо. За мародерство карали і на місці, і у військову прокуратуру передавали. Бувало, не мали чим вивезти поранених. Ми зупиняли машину на дорозі. Потім віддавали. Але на нас усе одно катали заяви, що під дулом автомата забирали авто.

ДЕХТО ПІСЛЯ ПЕРШОГО БОЮ ПІДХОДИВ ДО КОМАНДИРА Й ТИХЕНЬКО ПРОСИВСЯ ДОДОМУ. Не кожен може воювати і вбивати. "Батя" віддавав документи й відпускав. Ще й гроші на дорогу міг дати.

ОКОПНА ВІЙНА – НЕ ДЛЯ НАШОГО БАТАЛЬЙОНУ. МАЄМО ЙТИ ПОПЕРЕДУ. Коли звільняли Хрящувате (Краснодонський район на Луганщині. – Країна), зайшли спочатку ми, потім – Збройні сили. Нас було 19, коли тримали оборону Трьохізбенки. Війська стояли на такій відстані, що могли прикрити артилерією. Ми мали два кулемети, гранатомети і автомати. Починається шум, і бачимо, як війська позаду нас відходять колоною. Через 4 години, коли закінчилося зіткнення, вернулись. Ми не раз казали відкрито, що про них думаємо через це.

ПІСЛЯ ОСТАННЬОГО ПОРАНЕННЯ ДОВГО ЛІКУВАВСЯ. РУКУ ПАРАЛІЗУВАЛО. Раптово почав падати зір. У травні 2015-го комісували. Зробили дві операції на очах. Для мене жах, що сиджу в Києві, а пацани – там. Не можу до них попасти, залишити хвору дружину й дітей. Та й навряд хтось візьме. Ще – осколки в нозі, пластина в голові стоїть. Стараюся ходити без палички, щоб не звикнути. Хочу розходити ногу. І до осколків звик, не хочу вирізати. Правда, часто запалюються.

ТРИ ТИЖНІ ТОМУ В ДРУЖИНИ ПАРАЛІЗУВАЛО ПРАВИЙ БІК ОБЛИЧЧЯ. Посивіла повністю. Була підозра на інсульт. Виявилося – нерви здали. Людина може довго витримувати психічне навантаження, однак в якийсь момент пружина ламається.

ОРДЕН "НАРОДНИЙ ГЕРОЙ УКРАЇНИ" – НАЙДОРОЖЧА НАГОРОДА. Хоч і не державна. Маю ще "Честь і слава", медалі "За оборону рідної держави" і "Незалежність України". Річ не в тому, яка залізячка в тебе на грудях. "Народний Герой" – це нагорода, в яку люди вкладають частинку себе (започаткована волонтерами. – Країна). Дехто за два роки війни отримав три генеральські звання. Це – парадокс: людина винна в багатьох смертях, й треба не звання давати, а судити. І Гелетея (міністр оборони з 3 липня по 14 жовтня 2014 року. – Країна), і Муженка (начальник Генштабу. – Країна), і їм подібних. А я досі не маю статусу учасника бойових дій. Штаб батальйону переїжджав із місця на місце – загубився наказ на мій вихід із сектора.

ДОСІ НЕ ЗВИК ДО МИРНОГО КИЄВА. Через це на вулицю рідко виходжу. Не можу дивитися, як здорові пацани квасять за столиком у дворі й обговорюють, як правильно воювати. До школи викладати не повернуся. Учень-переселенець сказав моєму сину, що його батько – в ЛНР, і уб'є мене. Мовляв, ненавидить нас – хохлів, бандерівців і фашистів. Дуже став запальний – у зуби можу дати.

Був на реабілітації в Карпатах. Навчився робити глечики на гончарному станку. Полюбив цю справу – заспокоює.