Через п'ять років після школи вирішили зробити зустріч випускників. Виявилося, що всі хлопці, крім мене і ще одного, – у тюрмі

Фотохудожник Михайло Педан майже 30 років тому переїхав із Харкова до Стокгольма

Михайло Педан чекає о 10:00 у редакції видавництва "Родовід", на восьмому поверсі одного з будинків на Хрещатику. Вранці прилетів у Київ із Тбілісі, на вечір має квиток до Стокгольма.

Чому в Україні лише на день?

– Дома, в Стокгольме, тоже надо появляться, – каже Михайло. Розмовляє російською. – Був у Грузії у видавничих справах. В Україну навідуюся три-п'ять разів на рік.

Я виріс у Харкові на Москалівці. Це був бандитський район. Приїжджав туди недавно. За півстоліття нічого не змінилося. Тільки будинки поступово осідають.

Коли ми через п'ять років після школи вирішили зробити зустріч випускників, виявилося: запрошувати нема кого – усі хлопці, крім мене і ще одного, сидять у тюрмі. Зустрічі не вийшло.

Малими випрошували в пекарні булки з маком. Там завжди був брак – скраю лежали, пом'ялися. Їх віддавали дітям. Ми сідали біля трамвайних шляхів, клали на рейки сірникові коробки. Вони під трамваєм вибухали. Класно! Що ще для щастя треба?

А за що вас виключили з автотранспортного технікуму? Влаштовували бійки?

– О ні! Я дуже миролюбний. Але веселий. Восени нас відправили в колгосп. Знайшли там купу вінілових платівок і почали метати через річку – вони красиво летіли, зі свистом. Моя потрапила в намет викладача й поцілила йому в обличчя, розбила ніс. Коли він взяв її в руки, побачив назву пісні: "Проснись и пой!" Це був не перший мій проступок, але він став останньою краплею. Потім вигнали і з Інституту культури у Санкт-Петербурзі – за слайд-фільм, який не відповідав радянській естетиці.

Як стали фотографом?

– Працював у Харкові художником-оформлювачем. Це робота для ледарів – малювати афіші, стінгазети. У спорткомітеті в підвалі у сусідньому приміщенні сиділи фотографи. Якось вони майже всі прихворіли і попросили мене: "Міша, зніми наше замовлення". Я відпрацював якесь спортивне змагання – і вийшло непогано. Подумав: "О, ця робота ще легша!"

Потім очолював фотоклуб у палаці студентів. Платили символічні гроші. Бо фотограф на весіллі може заробити 200 карбованців за вечір. Зарплата інженера тоді була 120.

Завдяки таким зйомкам фотографи й жили?

– Робили різні халтури. Йшли у дитсадочок на Новий рік. Тисяча дітей. Із кожної по 3 карбованці за фото – 3 тисячі маєш. Після таких зйомок вдома в тумбочці лежала пачка грошей. Коли вони закінчувалися, робив якусь іншу халтуру.

Ще були лурики. Набиралася команда хлопців, їхали у Сибір чи Казахстан. Стукали в усі хати: "У вас є старі фотографії?" З маленьких і чорно-­білих робили великі кольорові. Іноді треба було поєднати чоловіка й жінку на одному знімку з двох різних. Такі фото друкували форматом 24 на 30 сантиметрів на матовому папері. Потім розфарбовували аніліновими барвниками. Заробляли пристойно.

 

У чому естетика такого прийому?

– Кітч – це дурний смак. Але його естетика добре передає особливості радянського часу. Весь Союз був напічканий кітчем. Фотографи нічого не придумали. У чому геніальність Бориса Михайлова (фотохудожник, родом із Харкова. – Країна)? Він побачив у цьому мистецтво. Зараз ті наші лурики висять у найбільших музеях світу.

Авторська фотографія починалася з показу голої правди життя?

– Не зовсім так. Група "Время", з якої виник феномен харківської фотографії, обрала для себе "позицію удару": картинка повинна викликати шок, пряму реакцію. Олег Мальований у колажах міг помістити оголену жінку в пустелю в оточенні планет. Борис Михайлов накладав слайди двох фотографій і отримував сюрреалістичне зображення.

А наша група "Госпром" почала робити сіру й доволі нудну реалістичну фотографію: мовляв, таке у нас життя, кращого немає.

Харківську фотографію впізнають за кордоном?

– Звичайно. Фотограф і галерист Олександр Ляпін казав, що одна американська журналістка, яка пише про фотографії, довгий час була впевнена, що Харків – це країна.

Хоча це місто до митців завжди було жорстке. З одного боку, воно інтелектуальне: багато університетів, купа художників, фотографів. Але ринку мистецтва, як у Києві чи Москві, не було. Художники вважали: щоб стати відомим, треба їхати деінде.

Як виїхали у Швецію?

– У повітрі наприкінці 1980-х витало, що система от-от розпадеться.

В Радянському Союзі було негласне правило: всю сім'ю за кордон ніколи не випускали одночасно. Хтось мав залишатися вдома якорем.

Ми з дружиною запланували поїхати у Стокгольм по черзі: я на виставку, а потім вона з дітьми до друзів відпочити. І раптом мене викликають в ОВІР, дають мій і дружини закордонні паспорти: беріть дітей і їдьте. Якось це було підозріло. Тому я прийшов в ОВІР здати закордонний паспорт. Начальник здивувався: ти повернувся?

Чому вам дозволили виїхати?

– Думаю, вони позбулися тягаря. У мене було багато контактів з іноземними журналістами. Якби щось у Харкові відбувалося, я міг комусь із них подзвонити і сказати: приїжджай, тут весело.

Наприкінці 1980-х ви робили виставки, які двічі закривали. Чим були спричинені скандали?

– Якщо зараз показати цю виставку, ви нічого скандального не побачите. Тоді візуальна культура вибудовувалася за певними шаблонами – всі звикли до робітників, радісних колгоспників і щасливих батьків із маленькими дітьми на руках. Ця солодка каша так в'їлася в усе, що фото, які показують звичайне життя, викликали у партійних діячів шок.

Якісь оголені тіла там були, звісно. Але закривали виставки не через обнажонку, а через неприкрашене життя. "Навіщо ви сфотографували розвалений трактор, якщо могли зняти гарний захід сонця?"

Після переїзду в Стокгольм робота сильно змінилася?

– Усе змінилося. Із ситуації, де нікому нічого не потрібно і всім байдуже до твоєї творчості, потрапив у світ, де за все йде боротьба. Спокійна, але жорстка. Знімав інтер'єри, архітектуру на замовлення. Це тривало доcить довго.

А потім почалася економічна криза. Дружина сказала: "Ти завжди скаржився, що не маєш часу на мистецтво. Зараз у тебе він є". І все закрутилося.

Ваші вподобання як фотохудожника у Швеції стали іншими?

– Життя скрізь однакове. Невже ти думаєш, що чимось відрізняєшся від шведської дівчини-журналістки, яка бере інтерв'ю у Стокгольмі? Нічим. Хіба говориш іншою мовою. Життя обертається навколо простих людських речей.

У когось із хороших письменників наприкінці 1980-х прочитав оповідання про дівчину, яка живе у російській глибинці. Їй усе не в радість. У хаті пиячать. Вона виходить на ґанок, викурює цигарку. Кидає через плече недопалок і поцілює у свиню. Потім одружується з іноземцем, переїздить у Мюнхен. Мають власний будинок. Життя начебто налагодилося. Але що по суті змінилося для неї? Ну, машина краща, їжа різноманітніша. Однак чоловік іще нудніший, ніж той, що був у Росії. Оповідання закінчується картиною вечірки-пиятики у них удома. Жінка виходить на ґанок, викурює цигарку і поцілює недопалком у фаянсову свиню, яка прикрашає двір. Оце і всі зміни, яких вона досягла – від звичайної свині до фаянсової.

Завдяки двом революціям Україна була певний час модна у світі. Зараз по­пулярність спадає?

– Ця мода ґрунтувалася на страху. Вони там якийсь час стояли на вухах: ой, що ж буде! Зараз Європа відійшла від шоку і за традицією вважає, що правда десь посередині – між позицією Москви і Києва. Не здатні зрозуміти, що у путінській гебешній системі – безкінечна брехня.

Коли в Україні відбувалися вибори до Верховної Ради, у Швеції обирали депутатів до Європарламенту. Кілька моїх тамтешніх друзів переконували, що в Києві по вулицях ходять фашисти. Кажу їм: "Фашистів в Україні стільки ж, як у будь-якій країні". В Україні, попри революцію і війну, праві радикали разом отримали відсотків 4, а у Швеції профашистська партія – 17.

 

У чому причина?

– Зараз в усій Європі праві популістські профашистські націоналістські сили стали популярні. Як і у США, де переміг Дональд Трамп.

Звісно, це пов'язано з великим потоком мігрантів. Людям хочеться когось ненавидіти. Англія виходить з Європейського Союзу, щоб до них поляки не приїжджали на роботу. Але ж поляки платять податки, на які непрацюючі англійці живуть. Немає логіки. Просто ненависть, яку легко розбудити.

Як у Швеції реагували на вибори в Америці?

– Це жахливо, звичайно. В ту ніч випала максимальна кількість снігу за останні сто років. Я визирнув у вікно – нічого не видно, все біле. Кажу дружині: "По-моєму, з перемогою Трампа зникла цивілізація".

Нікому не подобається потік біженців. Але ж вони рятуються від війни і смерті, а не шукають, де краще. Розмовляв з чоловіком із Сирії. Йому вдалося перевезти до Швеції дружину з двома дітьми. Через тиждень, як вони виїхали з Алеппо, в їхній дім потрапила ракета. Якби хтось не підписав папірця й відклав їхній виїзд, сім'я загинула б.

Європа тягне зі скасуванням віз для українців. Це прояв ксенофобії?

– Європа поводиться, як проститутка. Безвізовий режим – це був би символ, що "ми з вами". А чергове зволікання – це паскудні політичні ігри.

×