"Це - чужа земля. Але краще воювати за свою країну на чужій землі, ніж у себе у Львові чи в Києві"

2

ПРО МАЙДАН НАПИСАНО БАГАТО, АЛЕ ДОБРЕ, ЩО НЕ ХУДОЖНІХ ТВОРІВ, – КАЖЕ ПРОЗАЇК ВАСИЛЬ ШКЛЯР

– ПРИЇЗДІТЬ ДО МЕНЕ, – ВАСИЛЬ ШКЛЯР ДИКТУЄ ПО ТЕЛЕФОНУ АДРЕСУ. – МІЙ БУДИНОК – ВИСОТКА НА РОЗІ, ОДРАЗУ ПОБАЧИТЕ.

ЗА 2 ГОДИНИ ПИСЬМЕННИК ВІДЧИНЯЄ ДВЕРІ КВАРТИРИ. ВІН У ДЖИНСАХ І СІРІЙ СОРОЧЦІ. ПРОПОНУЄ ОХАЙНО СКЛАДЕНІ КАПЦІ.

– ОЦІ – ЧОЛОВІЧІ. ДУМАВ, ЩО ФОТОГРАФ ЧОЛОВІК БУДЕ, – ПРОСТЯГАЄ БІЛЬШІ, СИНІ, І МЕНШІ – РОЖЕВІ. – ЧАЙ, КАВУ? – ВАСИЛЬ МИКОЛАЙОВИЧ СТАВИТЬ НА ВОГОНЬ ЧАЙНИК.

ЗЕЛЕНИЙ ЧАЙ ПОДАЄ В ПРОЗОРИХ КВІТЧАСТИХ ЧАШКАХ. СІДАЄ ПОРУЧ І СПИРАЄТЬСЯ НА СПИНКУ СТІЛЬЦЯ

З якими почуттями прожили 2014 рік?

– Була тривога, постійно відчуття невизначеності, з перших днів Майдану. Події розгорталися несподівано. Принесли багато болю. На жаль, людина до всього звикає. Потім і смерті переходять у статистику.

Ця кров справді потрібна, щоб змінити свідомість нації?

– Такою дорогою ціною нація змінилася не настільки, як би того хотілося. Маси тяжко піддаються позитивним змінам. Те, що сьогодні маємо парламент начебто проукраїнський, це тільки тому, що не голосував Крим і більша частина Донбасу. А то результат був би сумний.

Верховна Рада все ж таки стала іншою, зокрема завдяки комбатам.

– Безперечно, тепер там не так вільно почуваються антиукраїнські сили, хоча ідеалізувати парламент не можна. Неприємно вражає, коли ті ж комбати змінюють риторику ввійшовши до певної політичної сили.

У народі є думка: нічого, хай вони собі тішаться владою, а повернуться хлопці з війни і скажуть своє слово, наведуть лад. З другого боку, виникає прикра думка, що найкращих із кращих можуть вибити, як це зробили із Сашком Білим (справжнє ім'я Олександр Музичко, координатор "Правого сектора" в Західній Україні – убитий 25 березня 2014 року. – "Країна"). А іншу частину спробують пригодувати. До комфорту людина швидко звикає.

Багато комбатів є позафракційними. Створили опозиційну групу. Вона буде дієва?

– Добре, що хлопці об'єдналися. Але особливого впливу опозиції поки не відчуваю. Принаймні не поламали пальці жодному "піаністу". Стихли розмови про зняття недоторканості. Тут проглядається залежність від не завжди симпатичних постатей.

Від яких саме?

– Від олігархів. Але поки що непевних дій з боку опозиції я не бачу.

Ви недавно були в батальйоні "Азов" під Маріуполем. Чим запам'яталася поїздка?

– Я зробив презентацію свого роману "Маруся" у селищі Урзуф на березі Азовського моря. Взяв із собою двох друзів, заможних хлопців, непублічних, щоб поїхати не лише з книжками. Набрали багато одягу, грошей.

П'ять років тому під час презентації "Чорного Ворона" у Кривому Розі до мене підійшли хлопці, один сказав: "Покажіть, де вмерти за Україну". Тоді ніхто й гадки не мав, що настане такий час. Після того зустрічав їх на відзначенні річниці холодноярських героїв. Згодом на Майдані бачив. А потім вони пішли воювати. Одному на позивний "Сірий" подзвонила мати і розпитувала: "Як ти там, синку, чи тобі не холодно?" Бо він їй набрехав, що працює на будівництві. Мати йому: "Я знаю, що на будівництві тяжко, холодно, але ти, синку, тримайся, не повертайся додому, бо тобі вже прийшла третя повістка з військкомату".

Хлопчина, який питав, де вмерти за Україну, має в "Азові" позивний "Художник". Йому 28 років. Намалював портрет Чорного Ворона, тут у мене висить. Цей хлопець розповів: коли під Іловайськом смерть довкола лютувала, він раптом побачив – росте слива, вся в плодах. На нервовому зриві думав: підійду, востаннє в житті сливку з'їм. Але Бог його милував.

Коли вони після Іловайська приїхали на базу, у нього волосся дротом стояло сторчма від пережитого. Пішов в Азовське море, у воду впав, щоб заспокоїтись, і пролежав з півгодини. Казав: "Страшно було. Але найстрашніше було на Майдані, коли вперше побачив, як поруч падають мертві".

Ви заявляли, що Донбас для України – як валіза без ручки.

– Останні події на Донбасі показали, що для переважної більшості його мешканців Україна чужа. Ще на початку 1990-х я казав: якщо хочемо побудувати Україну як територію українського духу, то з Кримом і Донбасом це не вдасться.

Для мене Україна не вимірюється квадратними кілометрами. Я її вимірюю територією цього духу – де є мій культурний, інформаційний простір. Виснажена нація не має сил інтегрувати ці зросійщені околиці у своє природнє лоно. Тим більше, що такою інтегра­цією ніхто і не збирався займатися. Всі думали, що ця міна уповільненої дії сама заіржавіє.

Звичайно, Донбас дав багато українських націоналістів: Івана Дзюбу, Олексу Тихого, Анатолія Лупиноса, Миколу Руденка, Василя Голобородька, Івана Світличного. Назвіть російського поета чи прозаїка з Донбасу такого рівня. Немає. То яку культуру, які традиції вони хочуть розвивати: пиятику, наркоманію?

Навіщо тоді триматися за Донбас?

– Там пролягли рубежі, де треба стояти. Хлопці, які воюють, відверто кажуть: це – чужа земля, але краще воювати за свою країну на чужій землі, ніж у себе у Львові чи в Києві.

Цей конфлікт може бути заморожений. Однак не треба це брати близько до серця. Хай собі живуть, як хочуть. Хай референдум навіть проведуть. Хай від'єднаються.

Грузія провела успішні реформи. А чи були б вони, якби не відійшли Абхазія та Осетія? У Молдові на референдумі підтримали європейський вибір. А якби голосували вкупі з При­дністров'ям, такого вибору не було б.

Я насамперед стояв би за українські села на Луганщині. Коли дивлюся, як жінки українською мовою там стають на наш захист, відчуваю: за цих людей треба воювати.

Як ставитеся до так званого перемир'я?

– Один герой з "Марусі" каже: найбільше стережися москаля, коли той оголошує замирення. Я міг би казати, що все це дурне, все одно наші хлопці гинуть, тому давайте воювати по-справжньому. Але хто робить такі заклики, повинен першим піти на війну. Під час Майдану мене запрошували на сцену: "Вийдіть, багато молоді хочуть вас почути". Вже був ступив на першу сходинку до сцени, і тут поштовх у серце: "А що я скажу? Ну, кину заклик: "Стоїмо до кінця! Ніхто з Майдану ні ногою!" Але тоді мушу лишитися до кінця з цими студентами, подзвонити, щоб мені привезли кожуха, валянки. Якщо фізично на це піти не готовий, то чого ти, чоловіче, будеш кидати красиві фрази?

Ви не були готові стояти до кінця?

– День і ніч – ні. Щодня їздив на Майдан. Особливо ночами. Любив цю партизанську атмосферу: посидіти з хлопцями біля бочки з вогнем, погомоніти. У мене трапився конфлікт із міліцією. У січні-лютому почалися дзвінки у двері квартири після дев'ятої вечора: хочемо вам дати повістку. На яких підставах – не кажуть. Я подзвонив Олесеві Донію (на той час – народний депутат України. – "Країна"): "Рвуться в хату". – "Нікому на відчиняйте, так пізно не мають права заходити". Не знаю, для чого все це робилося.

Якраз тоді був дописаний роман "Маруся". Могли вдертися до хати, знищити комп'ютер, флешки. Розіслав копії "Марусі" по закордонах, всім друзям: раптом що – збережіть.

"Марусю" писали набагато швидше, ніж "Чорного Ворона". Але все одно – це п'ять років.

– Бо вже був у тій епосі. Коли працював над "Чорним Вороном", довго входив в епоху, щоб відчути її на запах і смак. У "Марусі" зробив своєрідний уклін галичанам – описав галицьку армію. Прихильність їхню відчуваю на кожному кроці. Недавно проходив у Галичині по одному ринку, якийсь чоловік підкликає: "Щось ви в кросовках. Холоди йдуть. Давайте черевики гарні запропоную". Поміряв: підходять. Хотів розрахуватися, а він: "Ні, ви мене цим образите".

Як реконструювали образ Марусі? Важко уявити, як 16-річна дівчина керує військом.

– У цьому і була найбільша складність. Як їй, 16-річному дівчаті, було, вибачте, піти в кущі, коли кругом мужики? Її двоюрідна внучка Ліза Соколовська каже, що в них у роду всі жінки були ворожки. Баба ворожила, мати ворожила, і Ліза ворожить: на картах, на віск виливає, на зерні, по-всякому. Мовляв, і Маруся мала надприродні здібності. Так образ по крупинці склався.

Що відомо про її долю?

– Маруся пропадає. Є легенди, що вона ще десь воювала. Але псевдо "Маруся" було тоді популярне.

Думаєте, вона загинула?

– Звичайно, загинула. Дивно, що чекісти, які вважали за честь зафіксувати смерть отамана, сфотографувати, повозить його по селах, позбиткуватися, не лишили ніде ніякого документа. Родичі вірять, що вона жива.

Писати про Майдан зарано?

– Мене часто просять: напишіть про сучасне, уже ж з'явилися герої. У нас про Майдан написано багато, але добре, що не художніх творів. Як можна писати художній твір, коли дійсність на очах перевершила будь-яку фантазію і вимисел? Навіщо читати книжку про війну, якщо дивлюся її в прямому ефірі? Головним завданням є абсолютно все зафіксувати на документальному рівні, щоб збереглося кожне ім'я, кожен вчинок. А мине час, будуть і гарні книжки, і гарне кіно на цю тему.

Над чим зараз працюєте? – запитую, коли господар проводить до дверей.

– Відпочиваю. Не люблю поспішати. Прочитав недавно Коельйо, "Адюльтер". Зацікавив тим, що в рейтингу продажів в Україні я на першому місці, а він – на другому. Дай, думаю, почитаю, хто ж то такий на другому. Нічого особливого. Дивуюся, чому він такий популярний.

Василь Миколайович дістає з шафи важку дублянку й подає.

– Це не моє.

– Бачите, який я неуважний, – сміється Шкляр. – Багато хто через те ображається. Можу йти, лоб в лоб зустрітися з людиною і не привітатися, бо про щось замислився.

×