"Якщо помру в таборах, то буде остання моя послуга Україні"

За брошуру "Соціальні дослідження механізму русифікації в Україні" Михайла Гориня ув'язнили на 15 років

У Львівський університет ми з Михайлом вступали одного року. Мене на другому курсі арештували за організацію підпільної діяльності ОУН-УПА – розкладала листівки під партами. Михайло теж таким займався. Мені приписували і його діяльність. Засудили на 25 років таборів суворого режиму. Звільнили достроково – за чотири з половиною роки.

Після звільнення зустрілася з Михайлом у лікарні. Я тоді поновилася в університеті. Навчалася на одному курсі з його братом Богданом. Якось він сказав, що Михайло лежить у лікарні з апендицитом. Попросив провідати. Михайло виявився дуже цікавим чоловіком. Але парою ми стали лише за кілька років.

Ольга ГОРИНЬ, 87 років, колишній політв’язень, майстриня народно-декоративного мистецтва. Народилася 15 жовтня 1930-го у селі Цетуля Яворівського району на Львівщині. Батько організував читальню ”Просвіта”, мати була домогосподаркою. Має двох братів. Богдану Мацелюху 85 років, Ярославу – 75 років. Вступила на факультет української філології Львівського університету. Брала участь у підпільній боротьбі ОУН–УПА. Писала листи, статті, вірші, що викривали злочинну політику керівництва Радянського Союзу на Галичині. Тиражувала й поширювала підпільну літературу самвидаву. 1952-го засуджена до 25 років таборів суворого режиму та п’яти років – позбавлення громадянських прав. Покарання відбувала в місті Інті, Республіка Комі, і в заполярному селищі Абезь. 1956 року достроково вийшла на волю. Закінчила Львівський університет. Працювала в його науковій бібліотеці. Чотири роки була художнім керівником львівського Будинку вчителя. Працювала вчителем початкових класів. Підробляла у художньому салоні. Брала участь в акціях проти порушення громадянських прав, боролася за легалізацію Української автокефальної православної церкви та Української греко-католицької церкви. 1991-го очолила Українську християнську партію жінок. 50 років прожила у шлюбі з Михайлом Горинем. Доньці Оксані зараз 53 роки, синові Тарасу – 45. Має двох онуків. Любить вишивати. Із 1966-го бере участь у виставках. У Києві свій доробок показувала 2004 року

Жила на квартирі у польки Нанни. Вона заповіла мені своє житло. Але оформити спадок не могла, бо була одинокою. Мусила робити довідку, що вагітна. Коли Михайло запропонував побратися, спитала: "А чого ти не сказав це тоді, коли в мене були проблеми?" Відповів: "Не хотів, аби ти думала, що одружуюся через квартиру". Поміркувала два дні і прийняла його пропозицію.

Побралися 1963 року. Влаштували два весілля – 1 і 15 вересня. Спочатку святкували в нареченого, в Ходорові. Мала їхати поїздом, та запізнилася. Михайло з гостями чекав на вокзалі. Коли не приїхала, люди жартували: "Чи Ольга тебе лишила?" Додому прийшов похнюплений, а тут на порозі – я. Знайомий привіз машиною. Друге весілля гуляли вже в мене, у селі Цетуля на Яворівщині.

Продовжували брати участь у дискусійних клубах і поширювали самвидавну літературу. Кожному, хто долучався до нашого руху, Михайло казав: "Добре, що прийшов до нас. А де ті п'ять чоловік, що ти привів?" Говорив: будувати країну треба від людини до людини, від села до села.

За нами постійно стежили. Якось приходжу додому, а на столі – дві купки піску. Глянула вгору, а у стелі – дві дірки. Просвердлили, щоб поставити підслуховуючий апарат. Другим разом прийшли зі школи під час канікул. Сказали, що директор святкує день народження і хоче мене бачити. Поїхала, але директора на місці не було. Зрозуміла: виманили з дому, аби ще якусь прослушку поставити.

"Такі анонімки одержував, що якби їм повірив, то весілля би не було", – казав Михайло. Якось прийшла посилка з Рогатина – з оленячими рогами. Почепила їх у коридорі замість вішалки. Чоловік говорив: "Ти не розумієш? Посилку прислали, аби повідомити, що ти мені роги наставляєш".

На друк самвидавної літератури скидалися всі знайомі патріоти. Найбільше давали ті, які боялися самостійно її друкувати й поширювати. Зарплати в нас були невисокі. Михайло мав 100–140 карбованців, а я – 60–70. Викроювали щомісяця по 30–40 карбованців на папір і машинки. Коли бракувало, Михайло крізь сон бурмотів: "Олю, гроші. Де взяти гроші?"

1964 року В'ячеслав Чорновіл із Києва привіз статтю Євгена Пронюка "Шляхи і завдання українського визвольного руху. Короткі тези для обговорення". Щоб почитати її, поїхали з Михайлом за місто. З кущів раптом вискочила дівчина. Очевидно, стежила за нами, підслуховувала. Та стаття стала підставою для арешту.

Михайло ГОРИНЬ (1930–2013). Політв’язень, був народним депутатом України Народився 17 червня 1930 року у селі Кнісело Жидачівського району на Львівщині. Батько очолював місцевий відділ Організації українських націоналістів, пізніше – підпільник. Мати – домогосподарка. Закінчив Львівський університет. Працював учителем логіки, психології, української мови та літератури. Очолював школи в Дрогобицькому районі Львівщини. Завідував районним методичним кабінетом. Співпрацював із підпіллям ОУН: виготовляв і поширював листівки. 26 серпня 1965 року заарештований за ”антирадянську агітацію та пропаганду”. Дали шість років таборів суворого режиму. За пропаганду і розповсюдження ”самвидаву” серед в’язнів 18 липня 1967-го засудили до трьох років ув’язнення у Володимирській тюрмі. На волю вийшов 26 серпня 1971 року. Брав участь у підготовці основних документів Української Гельсінської групи. 3 грудня 1981-го арештований удруге. Засуджений до 10 років позбавлення волі в таборах особливого режиму і п’яти років заслання. Покарання відбував у таборі в селі Кучино Чусовського району Пермської області Росії. Звільнений 2 липня 1987 року. Із 1989-го працював у Києві, в оргкомітеті ”Народного руху України за перебудову”. Очолював його секретаріат, політичну раду і був співголовою НРУ. Ініціатор ідеї ”живого ланцюга Соборності” зі Львова до Києва 22 січня 1990 року. Був депутатом Верховної Ради першого скликання. Помер від інфаркту 13 січня 2013-го. Похований у Львові — Автор: фото надане Ольгою ГОРИНЬ

Нас із Михайлом затримали в поїзді, коли поверталися з відпочинку у Феодосії. До купе зайшли четверо на чолі з капітаном міліції. Посадили в машину і повезли до Львова.

У 1960-х ми жили в комунальній квартирі. Над дверима своєї кімнати зробили поличку. Клали туди магнітофонні плівки із записами агітації. Прикривали їх різними декоративними речами, щоб видно не було. Під час обшуків до тієї полички ніхто не дивився.

Перше тюремне побачення з Михайлом відбулося у мордовському селищі Явас. Дали дві доби – замість належних трьох. Я привезла "Інтернаціоналізм чи русифікація" Івана Дзюби, але під час перевірки статтю забрали. Наступного разу брат дав мені свій чемодан із подвійним дном. Поклала туди книжку Дзюби та іншу підпільну літературу. Взяла меду, ковбаси, шість 200-грамових пляшок коньяку. На побачення дали 4 години. Коньяки віддала наглядачам, щоб дозволили передати передачу. Вони їжу всю відібрали, а Михайлові вручили порожній чемодан. Літературу з нього хлопці перенесли в робочу зону в чоботях. "Інтернаціоналізм" Михайло ховав у камері під призьбою. Читав уночі на нарах. Одного разу хтось побачив і доніс. Дали 15 діб карцеру і півроку БУРу (від російського "барак усиленного режима". – Країна).

У квітні 1967 року чоловіка перевели в Озерне (село в Білогорському районі Республіки Комі. 1985-го було включене у склад сусіднього села Мельники. – Країна). Зводили будинок для приїжджих. Поїхала туди з Раєю Морозовою – її чоловік із Михайлом сидів. Привезли купу харчів, та побачення нам не дали. Наших дітей пускали до паркану робочої зони в'язнів. Із Раєю вирішили піти рано-вранці з ними й перекинути за паркан ковбасу. Наглядачі пустили туди собаку. Після неї нашим чоловікам лишилося кілька кілець. Цукор, печиво й фрукти поклали їм між будівельними матеріалами.

Родина Михайла Гориня зібралася на Святвечір 1967 року в Ходорові на Львівщині. У центрі – його батьки Микола Михайлович і Стефанія Данилівна. Ліворуч сидить дружина Ольга, їхню доньку Оксану тримає на руках наймолодший брат Михайла – Микола Горинь. Праворуч – материна сестра Марія з чоловіком і синами — Автор: фото надане Ольгою ГОРИНЬ

У Володимирській тюрмі Михайло сидів з Іваном Кандибою та Левком Лук'яненком. Якось у борщі в'язні знайшли черв'яків – і збунтувалися. Їх порозкидали по різних корпусах. Михайло потрапив до лікарняного підвалу. На стінах був грибок – хліб до вечора зацвітав. Годували погано. Хлопці думали, що в їжу спеціально підсипають хімікати, аби зламати їхній дух. Вирішили написати заяву в Організацію Об'єднаних Націй. Її Михайло передав мені під час поцілунку. Загорнув аркуш у маленький чотирикутник. Запаяв зверху сірником шматок целофану, фольгою з цукерки обгорнув. Запхав її до рота – замість вирваного зуба. Під язик покласти не міг, бо і там перевіряли. На побаченні ми були під наглядом, нас розділяв півтораметровий стіл. Наприкінці Михайло кинувся до мене і поцілував. Проковтнула заяву і так довезла. Віддала її Ніні Лісовській. Вона жила в Москві, була кандидатом математичних наук. Допомогла передати заяву за кордон.

У Володимирській тюрмі Михайло проводив Шевченківські вечори, влаштував наукову конференцію до 100-річчя Лесі Українки. У тюремній бібліотеці були книжки, яких ніде в Союзі не було. Саджали авторів у в'язницю, і твори їхні – теж туди. Михайло казав, що потрапив до солідного гуманітарного університету.

У серпні 1971-го чоловіка випустили. У Львові зустрівся з В'ячеславом Чорноволом, який видавав напівлегальний журнал "Український вісник". Спитав, чи Михайло готовий долучитися. "То само собою зрозуміло", – відповів. Почав займатися самвидавом, брав участь у Українській Гельсінській спілці. Одного разу мали з ним важку розмову: якщо спіймають удруге, то вже посадять на 15 років. Михайло усвідомлював, що може померти в тюрмі й більше не побачити ні мене, ні дітей: "Якщо помру в таборах, то буде остання моя послуга Україні".

Бюлетень Української Гельсінської групи ми з Михайлом друкували в підвалі Ганни Зарицької. Сідали на ходорівську електричку, ніби їхали до батьків. Сходили на станції "Старе село" неподалік Львова. Друкарські машинки передавали однодумці з Москви знайомою провідницею потягу Львів – Москва. Так видали сім бюлетенів Гельсінської спілки.

Із 1977-го по 1981-й на нас постійно тиснули кегебісти. Перехоплювали Михайла на вулиці, проводили обшуки. Якось двірничка сказала чоловікові, що начальник жеку вимагає поставити номери квартир на підвалах. Зрозуміли: гебісти хочуть щось підкинути. Тільки вранці сіли пити каву, як стукіт у двері. Міліціонери: "У вашому підвалі злодії могли лишити награбований кришталь, золото і шуби". Тільки спустилися, на порозі побачили брошуру "Соціальні дослідження механізму русифікації в Україні". Це стало основним документом, на основі якого чоловікові дали 15 років тюрми.

Після арешту Михайло одразу оголосив голодовку. Десь на восьмий чи десятий день у нього стався серцевий напад. Кучинський концтабір на Уралі називали табором смерті. Однією з форм репресій були щоденні обшуки. Камери комплектували психологічно несумісними людьми – до політичних садили кримінальних злочинців. Штучно провокували конфлікти. За будь-який на рік позбавляли побачення з рідними. Там закатували Олексу Тихого, Юрія Литвина, Валерія Марченка, Василя Стуса.

У Кучинському таборі валютою були стереолистівки – за них можна було виміняти ліпших харчів. Надсилала їх Михайлові.

Михайло Горинь виступає на мітингу на підтримку незалежності України на площі Жовтневої революції – нині майдан Незалежності – у Києві, серпень 1991 року — Автор: фото надане Ольгою ГОРИНЬ

Через хвороби – інфаркт, запалення нирок, гіпертонію та аритмію – Михася етапували до Львова. 28 червня 1987-го в нього стався другий інфаркт. Розповідав, що прокинувся вночі й камера здалася йому червоною. Від смерті врятував табірний лікар. Сидів із Михайлом цілу ніч. І потім навідувався. Тюремні керівники вимагали, щоб чоловік подав заяву про помилування. Звертались і до мене, і до його мами. Відмовилися. Михайло вимагав реабілітації. Його повернули в Кучинський табір.

2 липня 1987 року чоловікові сказали: "Перевдягайся, ти помилуваний". Привезли до станції Чусової. Там чекав брат Микола – мав його супроводжувати. 5 липня Михайло приїхав до Львова. Наступного дня до нього прийшов В'ячеслав Чорновіл. Сказав, треба поновлювати вихід "Українського вісника". Чоловік ще не встиг відійти від інфаркту, а вже приступив до роботи над журналом.

1988 року Михайла й мене з півсотнею радянських дисидентів запросили в американське посольство в Москві на зустріч із президентом США Рональдом Рейганом. Він виголосив промову про демократію, а ми мали змогу поставити йому запитання. Залізна завіса радянської імперії похитнулася.

Коли Михайло 1994-го не пройшов у парламент, казав: "Нехай я програв, аби тільки виграла Україна". Коли В'ячеслава Чорновола не обрали президентом, той говорив: "Не я програв президентські вибори, а програла Україна". От така була між ними різниця.

Президент Леонід Кравчук попросив Михайла стати послом України в Канаді. Ми із сином були проти. А Оксанка сказала, щоб батько погоджувався. Він відмовився.

В останні роки тяжко хворів. Переживав, що партія розкололася. Не дуже радо приймав гостей. Вважав: якщо сам не робиш, то не маєш права давати комусь поради. За кілька років до смерті написав: "Одне велике Сонце ніколи не гасло в моїй душі і зігрівало упродовж життя – це Україна".

"Якщо помру в таборах, то буде остання моя послуга Україні"

Коментарі