"Якщо не дати людям працювати, в них залишиться один варіант – збройні формування. Там зарплату виплачують регулярно"

Єдина комерційна реклама, яку можна побачити на донецьких білбордах – ритуальні послуги, – каже волонтер Євген ШИБАЛОВ

З Євгеном Шибаловим зустрічаємося ввечері на зупинці в центрі Донецька. Пропоную піти на берег міського ставу.

– Не советовал бы, – каже Євген. – ­Рядом – казармы "ополчения", в бывших студенческих общежитиях.

Йдемо у двори. Для розмови знаходимо вільну лавку поблизу дитячого майданчика. Говоримо російською.

Небезпечно голосно розмовляти на вулиці на гострі теми?

– Як правило, ті, хто у формі, байдужі до неозброєних. Щодо адміністративної частини республіки, то таке враження – там більше зайняті розборками всередині, аніж тиском на населення чи піклуванням про нього. Звичайних людей кинули напризволяще.

Все ж ви не залишили місто.

– Спочатку мені це здавалося втечею. Вважав, що маю залишатися до останнього і допомагати іншим. Нас було четверо. Називали себе "гіперактивними придурками". Зараз же наша четвірка розрослася до великої структурованої організації. На мені відповідальність за 40 волонтерів, а також за міжнародні місії, що працюють тут із нашою допомогою.

Основні напрямки нашої діяльності – це адресна допомога лікарськими засобами, допомога міжнародним місіям у прифронтовій зоні, у глибині неконтрольованої території. Також підтримка сиротинців, закладів для інвалідів.

 

Ситуація з медикаментами – складна. Надто дорогі, багатьох найменувань в аптеках немає. Часто відсутні шприци. Намагаємося завозити з підконтрольної Україні території. Проте це не так просто. Постійно чую під час перевірки на блокпостах Збройних сил України: "Як доведеш, що це – не бойовикам?" Кажу: "Це ж не знеболювальні засоби, не перев'язувальні матеріали, а для серця, від тиску". Потім з'явилася формальна заборона на перевезення великих партій ліків. Нещодавно машиною з Маріуполя віз спеціальні препарати для недоношених немовлят. Ховав під брудною картоплею – так, щоб не виникло бажання копатися в багажнику.

Які настрої щодо України переважають серед донеччан?

– Люди звинувачують київський уряд, але ненависті до України як країни, нема. Мости поки що не спалені. "Донецька республіка" є міфом. Зокрема й тому, що не існує жодної людини, яка могла б показати паспорт її громадянина. Жодного разу ніхто не вимагав від керівництва ДНР влаштувати паспортизацію населення. Претензії до українського уряду ґрунтуються здебільшого на відчутті, що держава залишила їх сам на сам із бідою.

Люди бачать зв'язок між тим, що у Донецьку панує не українська влада, і тим, що українська держава не може здійснювати тут свої функції?

– Українська держава навіть не намагалася виконувати тут свої обов'язки після того, як втратила можливість силового впливу. Залишається відчуття, що надто легко пішла звідси. Не спробували ані домовитися, ані поборотися. Маю на увазі не збройне протистояння, а боротьбу за серця.

На боці республіки від початку не було кадрового потенціалу: кваліфікованих службовців, виконавців. Але якраз блокада надала їй кадровий ресурс. У листопаді РНБО наказала евакуювати державні установи. Але в цьому розпорядженні не було жодного слова про членів сімей службовців, які виїжджають. Ніхто не гарантував їм праце­влаштування і житло в інших регіонах. Тому багато держслужбовців залишилися. Тривалий час вони утримувалися від співпраці з новою владою. Проте ці люди, як правило, нічого іншого не вміють. Тому в якийсь момент повертаються на роботу. Інші залишилися через почуття обов'язку.

Наша організація працювала з психо­неврологічним диспансером. Він розташований неподалік Мар'їнки, отже потрапив у зону бойових дій. ­Крупним міжнародним місіям їздити туди не дозволяє їхній протокол безпеки. Через нас "Лікарі без кордонів" та інші міжнародні організації передавали допомогу у диспансер. Аж ось отримуємо розпорядження про евакуацію закладу. Головлікар надсилає до Міністерства здоров'я запит: як бути з пацієнтами?

Їх не можна залишати без нагляду. Жодної відповіді з Києва не надійшло. Кожен працівник опинився перед вибором. Чи може лікар кинути своїх пацієнтів? Багато хто залишився, а дехто з тих, які виїхали, згодом повернулися.

Як працюють комерційні структури?

– Більшість перереєструвалися на підконтрольній Україні території – у Маріуполі або Краматорську. Так показали, кого підтримують. Ті, хто перереєструвалися і продовжують працювати тут, підпадають під подвійний тиск. Влада ДНР вимагає сплачувати податки республіці, а з українського боку їм чинять перешкоди, влаштовуючи економічну блокаду. Щоправда, великі підприємства досі мають можливість користуватися вантажними складами залізниці. На підконтрольну територію звідси йдуть поїзди з вугіллям, звідти – з металом.

Якою має бути політика Києва щодо неконтрольованих територій?

– Економічна політика влади ДНР провалилася. Єдина комерційна реклама, яку можна побачити на білбордах – ритуальні послуги. Решта – політична пропаганда. Проте 3,5 мільйона населення у будь-якому разі створюватимуть грошові відносини. Питання в тому, якими будуть економічні зв'язки з рештою України. Я – за те, щоб уряд дозволив здійснювати тут економічну діяльність з урахуванням усіх ризиків: кожного підприємця мають попередити, що його права тут гарантовані не повною мірою. Якщо не дати можливості людям працювати, в них залишиться один варіант – збройні формування. Там зарплату виплачують регулярно. Поки що значну частину "ополчення" становлять росіяни. Небагато місцевих чоловіків взялися за зброю.

 

Ви бачили тут багато росіян?

– Коли їхав на зустріч з вами, поруч у маршрутці сидів солдат у формі. Мав російську вимову. Росіян багато. Але не зустрічав жодного, який зізнався б, що він – кадровий військовий. Усі кажуть, що тут добровільно. Є також військові з інших країн, де були такі самі малі війни. Вони не знайшли себе у мирному житті. Це – осетини з Південної Осетії, яких вважають чеченцями, серби, ветерани із західноєвропейських країн. Що довше триває конфлікт, то більше притягує таких "адреналінових туристів" з усього світу. Тому в інтересах України якнайскоріше закінчити все це у будь-який спосіб.

На мою думку, "будь-який" спосіб може бути лише воєнним.

– Не можна покладатися тільки на силу. Мирні жителі поки що становлять абсолютну більшість населення регіону. В Києві мають знайти рішення, що й надалі втримуватиме їх від зброї. Що робити з тими, хто вже воює? Держава повинна запропонувати їм амністію, якщо складуть зброю. Озброєні іноземці є інтервентами. Вони або йдуть у в'язницю, або їдуть додому у рефрижераторі. Пропозиція амністії внесе розкол у лави тих, хто воює проти України (18 серпня прес-служба СБУ повідомила, що запропонувала амністію тим бойовикам, які готові добровільно відмовитися від участі у терористичній діяльності та співпрацювати з правоохоронними органами. – "Країна").

Що може завадити місцевому населенню повернутися в українське суспільство?

– Найшкідливішим є поширене прагнення робити узагальнення. Наприклад: на неконтрольованій території залишилися сепаратисти й ті, хто їм співчуває.

У першу чергу треба намалювати соціальну карту регіону: хто тут залишився, з яких причин, як ці люди налаштовані, чого потребують найбільше. З'ясувати точки дотику їх з Україною. Таких точок – багато. Але у нашому інформпросторі роблять акцент на відмінностях.

Не пригадую, щоб влада оголошувала скорботу через загибель тут цивільних, на непідконтрольній території. Оголошували тільки за тими, хто гинув на лінії фронту.

Чуємо звук далекого потужного вибуху. Діти на майданчику та батьки не реагують. Згодом чути ще кілька вибухів.

– Живу в мікрорайоні Широкий на південній околиці міста, – продовжує Євген. – Торік улітку Збройні сили підій­шли впритул до Донецька. Бої тривали поруч. Передовий блокпост ДНР стояв напроти Широкого. Артилерія била по ньому щодня протягом двох місяців. У блокпост не влучили жодного разу. Але розбили трасу, поцілили у газорозподільну станцію, трансформаторну підстанцію, головну базу ФК "Шахтар".

Багато місцевих вірять, що українські диверсійні групи цілеспрямовано обстрілюють цивільні об'єкти. З іншого боку, з українських ЗМІ і соцмереж можна дізнатися про умисні обстріли Донецька "ополченцями".

Ми спілкуємося з досвідченими фахівцями з міжнародних місій, які відстежують це. Ні один з оприлюднених звітів не підтверджує цілеспрямованих обстрілів мирного населення жодною стороною. Все – це промахи. Взагалі, коли снаряд вибухає біля тебе, важко визначити, з якого боку прилетів.

У соцмережах пишуть, що жителі зони АТО навчилися за звуком розрізняти зброю.

– Мають різну луну. Вночі видно ще й спалах. Коли вибухає ракета "Граду", спалах яскраво-блакитний. Коли б'є важка ствольна артилерія, то бордово-червоний. Одного разу чув, як шелестить снаряд, що підлітає. На відміну від мінометної міни, не свистить. Це був вогонь з українського боку. Хто почав ту перестрілку першим, важко зрозуміти, бо стріляти стали майже одночасно з обох боків. Той звук нагадує, як машина з гарним глушником шелестить шинами по асфальту. Тому коли торік у серпні був у Києві, важко сприймав подібний звук від автівок.

Не виходжу на відкритий простір, коли чую у небі літак. Якось сидів у літньому кафе біля Майдану. Коли поблизу почався феєрверк, то вскочив і побіг, не розрахувавшись. Через три квартали отямився й повернувся.

Друзі потягнули до психіатра, яка пережила подібне. Діагностувала поствоєнний синдром.

×