Подруга їхала на концерт. Дзвонить мені: "Їду". Тут же зупиняє її міліція - за розмови по мобільному за кермом. Штраф - 850 гривень. Даїшник сідає до подруги в машину, і вони домовляються за 100 гривень.
Попрощалися, вона їде далі. Через кілька кілометрів чує телефонний дзвінок. Але рингтон чужий. Виявилось, у даїшника телефон випав із кишені, і він дзвонить, щоб повернути. "Віддам, - каже подруга. - За 100 гривень".
Десь у цей самий час та ж бригада ДАІ зупиняє її водія, який віз на концерт іще одну жінку. Вони теж відмазуються за 100 гривень. Потім зустрічаються перед концертом і подруга каже водієві: "Поїдь на такий-то пост ДАІ, віддай міліціонеру мобільний. Тільки 100 гривень із нього візьми".
Уявіть реакцію міліціонера, коли щойно оштрафований водій привозить його телефон, загублений в іншій машині, і ще вимагає грошей. Нічого зрозуміти не може: "У вас тут що - мафія?"
Але 100 гривень віддав.
Знайомий перед Великоднем у селі в батьків заколов кабана, везе в Київ. Зупиняє його даїшник, готується штрафувати. Просить показати багажник, а там же купа м'яса. "О! А це шо?" - "Кабана закололи. Може, візьміть собі трохи, та й розійдемося?"
Даїшник відрізає шматок сала, шматок м'яса і прощається. Знайомий їде далі.
Вже в Києві зазирає в багажник, щоб дістати кабана, а там міліцейський жезл. Розкрутив його - всередині 4 тисячі гривень.
Село. Виїжджаю з двору на мотоциклі друга. Прав нема, документів нема. Став, чекаю друга, мотоцикл заведений. Тут пролітає машина ДАІ, бачить мене, здає назад. "Права! Документи!" - кричить один. "Є. Тільки в батька, - вигадую я. - Це батьковий мотоцикл. Стою, стережу". - "Що ти розказуєш? А чого мотоцикл заведений?" - "Батько завів прогріти. Я дивлюся, щоб не вкрали. А хіба я їду? Я навіть не вмію".
Даїшник злий. Вириває з мотоцикла насвічник, щоб не завівся, і їде собі. А я скручую два дроти, заводжу і без насвічника. Через кілька хвилин пролітаю повз його пост, а в нього шок - дивиться то на мене, то на насвічник у руці. Нічого не розуміє.
Їду Одеською трасою до Києва. Літо, спека, машина кипить. А дорогу тоді ремонтували, і відкриті тільки дві смуги. Передніх обігнати нереально - бо прямо перед нами сунеться КрАЗ із бетонними блоками, солярою на всю дорогу коптить. Бачу, Mitsubishi пішла на обгін. Думаю, і я за нею проскочу. Тільки обганяю, даїшники звідки не візьмись. Хлоп його, хлоп мене - зупиняють.
Тоді такса становила 20 гривень - це ще до нових штрафів було. А в мене в кишені тільки 2 і 200. Даси дві сотні - забере все, даси дві - скаже: "Знущаєшся?" Що робити, не знаю. А він підвалює такий задоволений: "Шо ж це ми, Роман Олександрович, нарушаєм? Та ще й по сплошній обганяєм". - "Нічого не знаю, - кажу. - Нікого не обганяв. Я недавно за кермом, обережно катаюся". Він каже: "А зараз ми в мужика спитаємо". І зупиняє КрАЗ.
Виводить водія. Питає: "За тобою машини їхали? Обганяли?" - "Да, їхали, - відповідає той. - Оця їхала. Але не обганяла". Даїшник у ступорі: "Як?!" - "Я, було, зупинився відлити, з'їхав убік. А вони мене й об'їхали".
Далекобійник ніколи тебе не підставить.
Торік їхали з Києва в Крим. Шість чоловік у машині. Переживали, бо у ДАІ саме був "місячник" активності - за кожне порушення відбирали права. І от біля Умані зупиняють за перевищення.
Підходить даїшник, дивиться на мій костюм і вираз його обличчя різко змінюється. У мене з кишені стирчала ручка Parker із дрібною решіткою зверху, і він подумав, що це - мікрофон.
Тим часом я кажу йому: "Ну, все, ми поспішаємо. Бери бабки, дядя, і роз'їдемось". Мент дістає ручку з моєї кишені і починає в неї говорити: "Я не беру хабарі. Ви мене не за того приймаєте". - "Дядя, ти чого? Ручку віддай", - кажу йому. А він далі своє: "Думаєте, я не розумію? Ви з перевіркою приїхали, а це - мікрофон".
Тільки коли я розкрутив перед ним ручку на дрібні деталі, заспокоївся. Віддав честь і побажав щасливої дороги. А ще попередив, що до самого Криму постів не буде.
Два роки тому я купив "дев'ятку"(ВАЗ-21099. - "Країна"). Тільки закінчив курси, їздити толком не вмів. А вже зібрався в село до батьків - похвалитися машиною. У п'ятницю доки виїхав, темніти почало. Вмикаю світло - щось не те. Зупинилися на узбіччі. Жінка вийшла, я включаю, а вона дивиться: те горить, чи не те. Сам пару раз вийшов, подивився. Ніби все в нормі. Тільки рушили, а тут даїшники.
"Чого це ви освітленням граєтеся? - питає один. - Зробили, понімаєш, на дорозі свєтомузику. Чи у вас із фарами не в порядку?" Я починаю щось белькотіти про ближній і дальній свєт, про те, що перший раз за руль сів. "Та ладно, не дрейфь, - каже, - покажи документи. Всі справки є?" - "Всі." - "Щасливої дороги!"
Я на ватних ногах повертаюся. Думаю: "Оце везуха - тільки виїхав з автосалону, а вже менти зупинили". Їду далі. Не встиг заспокоїтися - бац, знову вони. Виходжу, думаю, може, в угоні така машина? Чого ж причепилися? Протягую документи, а він каже: "Ні, документів не треба. Мені Сергій по рації передав, що у Вінницю їде "дев'ятка" нова. Хотів спитати, як ти її брав: у кредит, чи за налічку? Я тоже собі таку хочу".
Мій чоловік завжди дуже обережно їздить. І так уже, буває, повільно, що аж зло бере. Їдемо якось до Вінниці, по дорозі проїжджаємо село. Чоловік, як положено, тримає не більше 80. Раптом із засади вискакує даїшник.
Чоловік вийшов, про щось говорять. Розмова явно затягується. Виходжу сама, мило усміхаюся, кажу: "Шо сталося?" - "Скорость привисілі", - відповідає даїшник. - "Мій чоловік не міг перевищити, він завжди тільки перенижує. Я його постійно прошу, щоб швидше їхав". Стоїмо так, сперечаємося. Бачу, що чоловік руку в кармані тримає - напевне, вирішує, скільки дати. Аж тут із машини випливає інший даїшник. І прямує до нас. Вірніше, до мене.
Мій чоловік не міг перевищити, він завжди тільки перенижує
"Упізнаєте?" - питає. Я починаю напружено - і безрезультатно - згадувати всіх знайомих. Той задоволено дивиться в упор на мене - він же згадав. "А де ми бачилися?" - запитую. - "Як де? На весіллі в Немирові торік. Не пам'ятаєте?" Я розгубилася. "Ну, як же? Я сидів навпроти вас!" - каже він уже й до мого чоловіка. Я починаю згадувати: лисуватий набридливий чоловік, який усе повторював, що працює в міліції. "Ви казали, що працюєте в міліції?" - уточнюю. "Так". - "А-а-а, ви ж тоді без форми були, ось ми й не впізнали".
Доки ми весело згадуємо весілля, молодий даїшник засумував: "То що, ми їх відпускаємо?" - "Ну, канєшно, це ж мої родичі!"
11 
1
Коментарі
1