"29 і 59 років – найважчі в житті. З іншими депресіями легше справитися"

Про що говорять у поліклініках Києва та області

– Передай, якщо він псіх, то хай розмитнює ту розвалюху. Пригнав машину за 800 баксів, а тепер 60 тисяч гривень віддасть, щоб розтаможити драндулєта. Він, поки кордон переїхав, два рази заглох, – бородань із хрипким голосом кричить у слухавку сріблястого Huawei біля входу у поліклініку №1 Солом'янського району Києва. Закурює цигарку, кашляє.

– Мам, чим я можу йому допомогти? Да, я знаю, що він мій брат. Але йому вже 34. Пора самому розрулювати. Грошей не дам. Ти ж знаєш, мене Людка вб'є. Телефон брокера скину. Але хай на 100 доларів не надіється, – закашлюється. – Менше, ніж за 300, ніхто робити не буде. Через мою фірму вийде ще дорожче. Мам, я тобі передзвоню.

Відповідає на вхідний виклик.

– Алло. Да, я Сєрьога, – переходить на російську. – Mazda 6 на польских номерах? Растаможим за день. Вчера товарищ таможил. Заплатил 32 тысячи гривен. У него двигатель 1,8, бензин, 2005 год. Volkswagen Golf 2001? Меньше, чем на 58 штук не рассчитывай. Дешевле не найдешь. Буду на авторынке через 2 часа. Подъезжай, поговорим. Не тяни. В марте будет дороже.

Під кабінетом №320 жінка, на вигляд років 50, у фіолетовому береті переминає в руках товсту медичну картку. З неї випадають рентгенівський знімок і два аркуші з аналізами. Поруч із ціпком у руках сидить трохи старша у плетеній синій жилетці і з жовтим намистом на шиї.

 

– Серце болить тиждень. Тиск боюся міряти, – каже вона й витягує з рукава білу хустину в синій горошок. – А все через отця Івана. Не хоче переходити до Української церкви. Ви в храмі давно були?

– Я зараз мало де буваю. Ноги не слухаються. Син привіз, щоб заключила декларацію, – жінка в береті ховає до сумки замотаний у файл паспорт.

– Матушка збирає підписи, щоб лишити все, як є. Обходять многоетажки. А там і прихожан наших нема. Люди йому після проповіді сказали, що хочуть до Української церкви. А він: "Давайте почекаємо. Ще не відомо, чим то все закінчиться". Вірить, наївний, що президентом стане Бойко і поверне Московському патріархату права. Не дождуться!

– Отой "регіонал"? Та йому президентство не світить.

– І я так кажу: "Отче Іване, дарма стараєтеся. Ми можемо вам заміну знайти. А де ви нових прихожан шукати будете?"

– Платять по тисячі гривень за голос. На руки гроші не дають. Треба відкрити картку і дати їм свій рахунок, – худа жінка чекає на прийом терапевта в коридорі. Поруч сидить чоловік в окулярах.

– Звідки знаєте?

– До сусідки Мар'яни приходили двоє. Я тоді на роботі була. Вечорами офіси прибираю. Може, і до мене стукали. Вона каже: "Свєта, чи брати гроші? Я ж за іншого голосувати хотіла". Я кажу: "Беріть, але голосуйте по совісті. Ніхто вас перевіряти не стане".

– У мого сусіда син на роботу не ходить уже років 10. Живе від виборів до виборів, – чоловік в окулярах запинається. – За минулі парламентські взяв касу – 40 тисяч доларів. Обіцяв спостерігачам роздати по сотні, агітаторам – по 200 баксів. Заплатив тільки родичам. Щоб його не шукали, від батька з'їхав. Зняв квартиру на лівому березі. Але, певно, люди прокляли. Бо зараз лежить у тубдиспансері.

– У мене племінник півтора року воював. Двічі прощався з життям. Раз так землею присипало, що ледь виліз. З екземою повернувся. У госпіталі лежав. Краще не ставало. Мусив їхати у Польщу, лікувався за свій рахунок. Питаю його: "Юра, ти за Порошенка голосувати будеш? А він: "Тьотя Свєта, тільки не за нього".

– А що, хоче Зеленського?

– Нє. Він же від Коломойського. Ні йому, ні Юльці не вірить. Треба вибирати між Гриценком і Садовим. Але в них рейтинг малий. Боюся, щоб не пропав голос.

У поліклініці міста Вишневе Києво-Святошинського району на Київщині під кабінетом хірурга на першому поверсі – п'ятеро пацієнтів. На лавці вмостився сивий чоловік у потрісканій шкірянці. Від нього тхне сечею і перегаром. Підкочує штанину, демонструє червону ногу.

– Обморозил. Думал, само затянется. Но гноиться начало, – каже до жінки, яка сидить навпроти.

Та відвертається, ховає носа під комір куртки.

– Если не сможет вылечить, хоть обезболивающее пусть даст.

Хірург просить не заходити 10 хв. У сусідньому кабінеті видалятиме чоловіку врослий ніготь.

– Валя, ти чого тут? – медсестра бере за лікоть кучеряву шатенку. Примощуються на лавці біля кабінету, де видають лікарняні листки.

– Больнічний закривала. Я не знала, що ти тепер тут працюєш.

– Перевелася півроку тому. Надоїли ці нічні зміни.

– За роддомом не скучаєш?

– Та там нема за ким скучать. Аллу й Тому хапанули на взятці. Від роботи відсторонили. А Юля твоя шо?

– Як 29 років стукнуло, дитину підмінили, – відводить погляд Валентина. – Сім'ї нема. Сашко, з яким чотири годи жила, пішов до іншої. Вона ж хороший юрист. Має машину і квартиру купила в червні. Але, мабуть, не в тому щастя. Двічі хотіла накласти на себе руки. Тепер кається, в церкву ходить і до психолога. Той каже, що 29 і 59 років – найважчі в житті. З іншими депресіями легше справитися. За 29,5 року Сатурн робить один оберт навколо Сонця, а людина стає невпевнена, шкодує, що народилася на світ.

– Ви на прививку? Сюда йдіть, – медсестра зупиняє чоловіка у плетеному гольфі, вказує пальцем на кабінет навпроти.

– Ви від дифтерії привиті? – цікавиться у знайомої. – Валь, із цим шутити не можна. До кінця року буде така епідемія, що нам кір казочкою покажеться. Від дифтерії кожен другий помирає. А ті, що вижили, мають проблеми з серцем. За пару років це аукнеться не одним інфарктом. У мене дядько в 1994 році підхопив дифтерію у поїзді. Думав, що ангіна, бо горло напухло. Три дні збивали температуру вдома. "Швидка" забрала в інфекційну. Але лікар попередив: не врятують. Вірус проник у м'язи. Через чотири дні дядька забрали з моргу. До нього на похорон боялися їхати. Казали, навіть небіжчики можуть дифтерією заразити. Сироваток нема, а прививка захищає 10 років.

Бритоголовий чоловік, на вигляд років 25, у кросівках на босу ногу займає чергу до реєстратури. Із сумки-бананки дістає навушники. На iPhone вмикає пісні групи "Фіолет". У Viber пише повідомлення: "Опоздаю на час. Прикрой меня перед мымрой". За його спиною сваряться двоє чоловіків пенсійного віку.

– Уволили і правильно зробили. Ту американку давно треба було гнати. Вже грузини нам навели порядок у поліції, – бурмоче на голову вищий, пальцем показує на статтю про в. о. міністра охорони здоров'я Уляну Супрун у російськомовній газеті. – Вона думає, раз комп'ютери по кабінетах розставила, то лікувати стали краще. Я вже з третім лікарем декларацію підписую. Першу вибирав по рекомендаціях. Вона бронхіт за три дні лічить. Що такій робити в державній поліклініці? Перейшла в приватну. Тепер у неї прийом 500 гривень. Я собі такого не можу позволити. До іншої попав. А вона нічого не знає. Всіх перенаправляє до вузьких спеціалістів. Записався до третьої. З Києва сюди їжджу, але вона безплатні таблетки виписує.

– Я – за Супруниху. Кто бы что ни говорил, а она старается для людей, – виблискує золотими зубами сутулий. – И врачи довольны. Будут нормально зарабатывать. Это сейчас им работать не хочется. Потому что зар­плата хирурга на 500 гривен больше, чем у санитарки.

– Где вы видели довольных реформой врачей? – в розмову встряє жінка, що стоїть попереду. – Все жалуются. Кто много получал, тот и будет зарабатывать. Смотрели сюжет о кардиохирурге из Киева. За день купил три квартиры. В декларации –

11 миллионов гривен. Где он их взял при зарплате 15 тысяч? Воруют, потому что не боятся. В судах побеждает тот, кто больше заплатит. Поэтому у нас все воры на свободе.

За 10 хв. черга розходиться. У коридорі залишаються дві жінки. Вони – переселенки з Донеччини.

– А я за медицинскую реформу, – говорить огрядна, з фіолетовими нігтями. – Где бы я сейчас лечилась, если бы не декларации. Когда из Донецка бежали, никто карточки не додумался забирать из поликлиники. А там история моей болезни. Кому я здесь нужна без прописки? Пятый год по съемным квартирам мыкаемся. А у меня там была трехкомнатная с камином. В субботу пошла на открытие секонд-хенда на Троещине. Встретила знакомую. А она мне в спину: "Раньше нос задирала, а теперь трусы на гуманитарке покупает". Больше туда ни ногой. Я раньше шубами торговала в центре Донецка. Дочь до сих пор попрекает, что не забрали товар с собой.

– Квартиру пробовали продать?

– Кто ее сейчас возьмет? В 2017-м звонили риелторы. Дают 10 тысяч долларов. Не продаю. Война закончится, и мы вернемся домой. Я себе пообещала: пока в Донецк не вернусь, мне нельзя умирать. Первые два года за квартирой присматривала соседка-профессорша, 83 года. Сын забрал детей и переехал в Мариуполь. Она отказалась бежать. Навещали мать раз в месяц. Когда перестала отвечать на звонки, думали, забыла зарядить телефон. Ее тело неделю пролежало в ванной. Хоронили в закрытом гробу.

– А мы пробовали жить при ДНР. Дочь решила бежать, когда девочку из класса моей внучки на улице изнасиловали. Мы уезжали одними из последних. Чтобы не вызвать подозрение, Маша даже с работы не уволилась. Приехали в осенних куртках и кроссовках. А тут морозы под 20. Думали, пропадем. Дети начали ссориться. Боялась, что разведутся. А у них трое детей. Я пошла во Владимирский собор. Просила у святой Варвары, чтобы дала шанс. На следующий день зятю пришло сообщение на почту – они выиграли Green card. Через полгода уехали в Сан-Франциско.

×