— Я виросла в місті Чорноморську Одеської області. У сім'ї говорили російською. З українською познайомилася в дитячому садочку. Там бавилися в народні ігри, водили "Подоляночку" і співали пісень. Тоді ж з мамою почали читати казки українською, — розповідає 26-річна Валентина Павлушенко з Києва.
Потім українською говорила на уроках в школі. На перервах із вчителями й однолітками спілкувалися російською.
— Та моя гімназія славиться вчителями української мови і входить до 100 найкращих шкіл України за результатами ЗНО, — веде далі. — В мене виявили хист до вивчення української. Відправляли на олімпіади. Я доходила до всеукраїнських і перемагала. Але в побуті залишалася російськомовною.
Через хороші знання мови люди почали просити допомогти виконати домашнє завдання, підготуватися до екзамену.
— Відчула, що життя моє буде пов'язане з українською. Вступила до Інституту журналістики в Києві. Почала підробляти репетиторством, — каже Валентина Павлушенко. — Якось задумалася, що мова у соцмережах зараз важлива. Стала писати лише українською. Тоді російська в мене почала відходити на другий план. Сьогодні нею вже незручно писати. Все більше говорю українською, з донькою — постійно. Мені комфортно. Відчуваю, що українська властива більше, ніж будь-яка інша мова. Це якесь повернення до витоків.
Кілька тижнів тому в одного з учнів на сторінці в інстаграмі побачила допис про реєстрацію на Мовомаратон — 30‑денну акцію переходу на українську мову.
— Я зареєструвалася, щоб дізнатися про подолання психологічного бар'єру, — каже Валентина. — Все ще не можу перейти на українську під час спілкування з батьками. Написала про це психологу, з яким нас познайомили.
3 
1
Коментарі