"Собаки кидались на тих, хто знесилювався і вибивався зі строю. Це був смертний вирок", - в'язень нацистського штрафтабору

Микола Онищенко більше півтора року працював у німецькому штрафному таборі. Потрапив туди 17-річним у 1943-му.

Микола Онищенко інженер-металург, 92 роки Народився 17 грудня 1925 року в селі Нововасилівка Бердянського району Запорізької області. Батько був вантажником у порту, мати – домогосподаркою. «Жили у дідовій хаті. Він був звичайним селянином, але мав розвинену фантазію. Дім звів на схилі гори. Звідти було видно Азовське море". 2-річним з батьками переїхав у сусіднє село Роза. Там пережили Голодомор. Закінчив вісім класів школи у Бердянську. Займався у гімнастичній групі спортивної школи «Спартак». 1943-го потрапив у нацистський штрафний табір. За півтора року звільнили американські військові. Після повернення в Радянський Союз, арештували і відправили в концентраційний табір на Урал. Втік з поїзда у Киргизію, де вже мешкали його батьки. Там отримав середню освіту. Закінчив Маріупольський металургійний інститут - зараз Приазовський технічний університет. Захистив кандидатську дисертацію у Білоруському технічному університеті. 25 років працював на Луганському тепловозобудівному заводі. Спочатку був майстром, згодом став заступником директора. 10 років викладав у Східноукраїнському університеті ім. Володимира Даля. У серпні 2014-го виїхав з Луганська. "Бойовики розбомбили завод, що через дорогу від нас. Дружина перелякалася. Сміливці за 500 гривень вивезли нас під обстрілами у Щастя. Там зустрів син". Живе у Києві в орендованій квартирі разом з дружиною і 29-річним внуком Миколою. Любить малювати. Пише вірші. Володіє іспанською, німецькою, польською та англійською мовами. Одружений вдруге. З дружиною 82-річною Раїсою Григорівною мають трьох дітей та п'ятеро онуків. — Автор: fakty.ua

"Мав 15 років, коли прийшли німці. - каже Микола Онищенко. - Спочатку агітували їхати на роботу в Німеччину, потім – змушували. Два роки переховувався у тітки. Батько воював, вдома залишилася матір і дві молодші сестри. 1943 року німці пригрозили, що спалять нашу хату, якщо я не зареєструюся. Мусив піти. Мати порадила накуритися чаю, щоб мене визнали непридатним до роботи. Так і зробив. Коли прийшов, на мене глянули і сказали: "Зер гут". Назад вже не випустили - кинули в каталажку під охорону. Потрапив у штрафний табір, коли спобував тікати. Він страшніший за концентраційний. У штрафному, за розрахунками німців, не можна було протриматися більше трьох місяців. Важка робота і погане годування робили з людини ходячого мерця. Там пережив ще страшніший голод, аніж за Голодомору. Був схожим на живий труп.У штрафтаборі вільно бігали тільки собаки, а люди були замкнуті в бараках. На роботи нас водили строєм під наглядом псів. Ми мали дерев'яні колодки і йшли в ногу. Утворювався відповідний ритмічний звук. Собаки були навчені кидатись на тих, хто знесилювався і вибивався зі строю. Це був смертний вирок. Зранку на роботу таких не забирали. Коли ми поверталися – їх вже не було".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Бойовики облаштували в Донецьку концтабір

В'язні працювали на фабриці з виробництва фарби. Грузили мішки і бочки із сухою фарбою у вагони.

"Фарба, особливо чорна, в'їдалася в шкіру, залишалася під нігтями та у вухах. Мила не давали, відмивали її глиною. Час від часу наглядачі брали когось найбруднішого. Виводили у холод на двір і "вмивали" зі шлангів.Якось взяли двох братів. Після "процедури" вони були так знесилені, що не могли залізти на нари. Залишились лежати на землі. Після того ми їх більше не бачили".

Продовження спогадів Миколи Онищенка про німецький штрафний табір та Голодомор читайте у найближчому номері журналу "Країна".