– Він був вампіром, – пояснюю племінниці, де вона могла бачити Валерія Золотухіна.

Для неї актор московського театру на Таганці в пам'яті залишиться в образі вурдалака з блокбастера "Нічна варта". Для мене Золотухін – це його голос. Особливо пісня Бумбараша "Наплявать, наплявать, надоело воевать", яка свердлила мозок ціле літо в армії.

Не знаю, що відчували телевізійники, але за день до смерті Бумбараша наприкінці березня показали запис його інтерв'ю. Золотухін згадував часи безгрошів'я. Було, навіть виходив до метро з журнальним столиком, з якого намагався продавати свою бібліотеку, аби прогодувати родину.

Згадував часи безгрошів'я

– У метро "Академическая" бегут, спешат люди на работу, – розповідав про 1990-ті. – Затурканные, зачумленные, бросит кто-то взгляд на меня: "Вроде Золотухин с лотком". Но никто не остановился.

Жодної книжки актор не продав. ­Перехожі минали його, не впізнаючи. А може, й навмисно вдаючи, що не помічають його приниження.

Подібне відчуття у мене виникало в підземному переході під столичним майданом Незалежностіс щоразу, коли бачив одну дивну пані. Вона виводила арії лірико-драматичним сопрано, не помічаючи натовпу, що поспішає на роботу. Адже співати теж приходила, як на працю – рівно о дев'ятій ранку. І йшла біля шостої вечора. Спина пряма, одна рука делікатно лежить на парапеті, ­сніжно-біла пудра, криваво-червоні вуста. Особливо часто виконувала Ave Maria Шуберта, завищуючи й так високі ноти. Кого зі студентів консерваторії не питав, ніхто не знав цієї жінки. Одні казали, що це колишня викладачка історії музики, інші – що зірка опери.

Минаючи її, на хвилину вимикав хеві-метал у навушниках. Надто щемливою була ситуація. Я вірив у версію зіркового минулого співачки. Коли все-таки наважився дати їй пару гривень, не знайшов поруч капелюха для милостині.

×