- Як діти від цього "Лунтіка" можуть фанатіти? Він же страшний і дурний. Я от люблю лялькові студії "Созмультфільму" років так 1970-х, - чую розмову парочки за сусіднім столиком у фаст-фуді. Озираюсь. Він 20-річний, але бородатий. Вона - у розтягнутому старомодному светрі.
Почувши про Лунтіка, усміхаюся. Це - улюблений мультгерой мого 3-річного племінника. Маленький симпатичний інопланетянин роздивляється й пізнає світ довкола. Радіє першій у житті понюханій квіточці, жовтому листочку, пухнастому снігу. Набирається власного життєвого досвіду, а не слухає ностальгічні теревені дорослих - Павука Шнюка, Рака Чикибряка й Жаби Клави. Я й сам підсів на Лунтіка. Щоранку збираюся під його нові пригоди на роботу.
Люблю все, зроблене у 1970-х
Парочка з фаст-фуду нагадала мені себе в школі. Принципово затикав вуха й очі на все сучасне, не стригся, носив кльоші, як пізні "бітли". Навіть закохався у старшу за себе. Коли запитала чому, відповів: "Люблю все, зроблене у 1970-х".
Отакого ж замріяного романтика Вуді Аллен показав у своєму новому фільмі "Опівночі в Парижі". Там головний герой уже дорослий, збирається одружуватися, але все йому верзеться, що не в той час народився. Волею фантазії режисер закидає його до Парижа 1920-х, у богемну компанію Гемінґвея і Далі. Оточеному кумирами чоловікові ще й вдається відбити у Пабло Пікассо коханку. От тільки нічого в них не виходить. Вона марить знайомством із художниками минулого - Моне й Ґоґеном.
3 
1
Коментарі
26