– Якщо будемо жити разом, я не братиму з тебе квартплати, – освідчується в коханні 65-річний чоловік.

Переконує трохи молодшу вдову одружитися з ним, а не переїздити до подруги. Гортає нотатник і перераховує економічні вигоди пропозиції.

На виставі "Чотири причини вийти заміж" столичного театру на Лівому березі сиджу на стільці, принесеному з кабінету касира. Поруч із ним висіла табличка "Билетов нет".

Охочі потрапити на аншлаговий спектакль вишикувалися в чергу до адміністратора. Дістають із гаманців стогривневі купюри – за стільки обіцяють приставні місця в партері. Телефоную приятельці, яка має зв'язки в цьому театрі.

Ти йому не розповів про вчорашнє?

Рахую готівку і я, прислухаючись до розмов у черзі. Дівчина в шубці з чорнобурки каже, що друг-актор залишив їй контрамарку на двох. Але просить адміністратора дати одну, бо "подруга не прийшла". Благально складаю долоні, підморгую їй.

– Ой, дівчина таки прийшла, давайте дві, – тут же виправляється вона.

У буфеті купую своїй рятівниці шоколадку, але гублю її чорняву голівку в натовпі. Йду в зал дивитися щемливу сумну історію.

Після романтичної вечері в немолодих героїв нарешті настає ніч кохання. Зранку чоловік телефонує своєму дорослому сину.

– Сподіваюсь, ти йому не розповів про вчорашнє? – питає жінка.

– Його цим не здивуєш. Він щовечора 200 доларів лишає в ресторані.

Глядачі заливаються сміхом.

– А я завжди плачу в кінці цієї вистави, – казав колись мені її режисер Андрій Крітенко. – Бо герої розуміють, що одружуються на схилі літ аж ніяк не з економічних причин.

Щоб це зрозуміли й глядачі, вантажники, які всю виставу пакували клунки, у фіналі виходять із крилами за спинами. Натякаючи, що переїзд – це остання сходинка до смерті.

×