- Черкащане - это люди, которые меньше пьют и меньше матюкаются, - поклавши долоню на серце, каже здоровань у тісному салатовому гольфі.
Він заплатив 10 гривень за квиток на виставу "Місто на Ч" і лишився на її обговорення з киянами. До Черкаського театру імені Шевченка зі столиці на прем'єру приїхали два автобуси. Експериментальну постановку показують на горищі.
- У текстах п'єси є ненормативна лексика, - застерігає ведучий перед виставою.
Звучить вона в діалозі на базарі між продавщицями ритуальних вінків і живих квітів, у розмовах робітників заводу "Азот" у курилці, на п'яних молодіжних посиденьках. Півроку п'ятеро драматургів блукали Черкасами, записували, про що говорять місцеві. То представлялися журналістами, то ховали диктофони в гіпс на руці.
Вони узнають, шо таке афганці. Мені до фені, у мене син - прокурор
Ввечері над трамвайною зупинкою на столичному Подолі лунають смачні матюки. Люди шарахаються від Саші-афганця. Він розмахує тубусом і чіпляється до всіх із запитанням, як доїхати на вокзал. Ми зі знайомою кажемо, що треба дочекатися 18-го. Саша починає розповідати про старий Київ, про те, що "мусора-сукі не пустили в метро, завтра спалю Подільське РОВД, і вони узнають, шо таке афганці. Мені до фені, у мене син - прокурор".
- Та це ж театр, - каже тихенько знайома.
Розумію, що такого персонажа більше ніколи не побачу. Обережно дістаю із сумки диктофон, порпаюся із батарейками. Саша вихоплює його в мене з рук.
- Давай, я починю, - каже.
Під'їжджає наш 14-й, обережно забираю диктофон.
- Шкода, таку п'єсу могли б написати. Думаєш, який був би фінал? - запитує знайома вже в трамваї.
- Він би нас убив. Бо 18-й зараз не ходить - ремонтують рейки.
2 
35413
Коментарі
4